Сьогодні новини також не надихали: Лада Ер оголосила про скасування запланованого туру мільйонниками. Співачка слухняно відбула всі зазначені у контракті заходи, тож відміна гастролей безпосередньо «Делекти» не стосувалася. Однак що ж у такому разі могло спричинити це, невигідне для самої Лади рішення?
Настя кинула коментар, що в патронеси просто здали нерви; Настя її розуміла — так натерпітися через дитину! Проте Ярка думала інакше. Вона відчувала щось віддавна знайоме в тому темному погляді, яким дивилася співачка на осоружних своїх партнерів. Ярка добре знала це почуття — звичайнісінький сором, як не сказати — бридливість. І то не до партнерів — до самої себе, зганьбленої безумовно, хоча й невільно.
Ярка мала підозру, що відміна туру вістує про якесь душевне каліцтво — недугу важку чи й зовсім уже незцілиму.
Рвучко згорнувши сторінку новин, вона заплющує очі, намагаючись подужати безпідставну хвилю нудоти. Сьогодні ця зрадлива млість помітно сильніша — то що ж це, невже отруїлась?
Майже попустом — чиєсь увічливе кахикання на порозі відділу. Валік, один з юристів, молодий, схожий на меткого ховрашка, стуляє ручки й дивиться благально.
— Здирниця, — пояснює. — Прийшла зі скаргою на нашу продукцію. Дочка, мовляв, напилася соку і вся зійшла на червоні плямки. Доказів, звичайно, нема ніяких. В суд не подаватиме — я її відмовив.
— Ну і алілуя, — байдуже киває Ярка.
— Так вона тепер вимагає скаргу зареєструвати, — мнеться Валік. — А нам це не можна ніяк. Раптом перевірка яка…
— Відколи це ми перевірок боїмося? — дивується керівниця інформаційного відділу.
Юрист зітхає проникливо і позирає вгору, мовби закликаючи у свідки Всевишнього. Генеральний, отже, дав таке розпорядження. Зрозуміло.
— Ну гаразд, — зітхає Ярка. — Давай подивимось на неї.
Обсмикнувши елегантний сірий костюм, вона виходить з відділу та прямує до нарадчої кімнати; Ліля і Ромко проводжають її офіційно приязними поглядами, в яких виразно прозирає бентега.
«Здирниця» — то виявляється середнього віку жіночка, вбрана просто і якось ніби недбало. Сидить в куточку, скулившись: відвідини корпоративної твердині помітно для неї дискомфортні; обличчя без косметики, рухливе, нервове — Валік, схоже, добряче її помордував, перш ніж звернутися до Ярки.
Та сідає навпроти, позираючи знуджено.
— Тамара… гм, Михайлівна? — уточнює Ярка, позираючи в папери. — Хочете подати скаргу?
Жінка киває.
— Мій колега пояснив вам, що докази, представлені вами, недостатні для офіційного розгляду справи?
— Я знаю свої права! — затято мовить жінка. — Ось чек! Ось довідка лікаря!
Ярка неуважно переглядає копії.
— Мій колега пропонував компенсацію?
— Компенсацію?! — миттєво підкидається гостя. — Це так у вас зветься? Та ваш юрист намагався кинути мені подачку!
— Отже, ви налаштовані боронити свої права?
— Так!
— Попри недостатність доказів? Попри запропоноване нами компромісне рішення?
— Так! — лунає дзвінко, майже на межі крику.
Ярка зітхає, відкидається у кріслі та уважно позирає на гостю. Все-таки, є користь і з таких, як Валік! Це ж треба було зацькувати людину ледь не до нервового зриву!
— Симптоматично, — гмукає Ярка. — Гаразд, ми приймемо вашу заяву, якщо ви донесете іще один документ.
— Який? — супиться Тамара Михайлівна.
— Довідку від районного психіатра. Нам потрібне підтвердження того, що ви не стоїте на обліку, як особа зі схильністю до сутяжництва.
Вона чує, як Валік різко втягує повітря.
— Що? — кліпає очима гостя.
— Гадаєте, ви одна така? — зневажливо кидає Ярка. — Та до нас регулярно зазирають такі, знаєте… нервово неврівноважені. Компенсацій не хочуть, хочуть просто здійняти галас. Тож ми мусимо повідомляти про них, куди слід. Для їхнього ж блага.
Жінка якусь мить витріщається на працівників «Делекти», а тоді зненацька починає плакати.
— Ну-ну, — втішає її Ярка. — Нема чого переживати. Я б на вашому місці просто взяла гроші. Тільки не забудьте скласти розписку.
Валік пожвавлюється, і Ярка, вважаючи свою місію виконаною, швиденько виходить. І саме вчасно, бо нудота дошкуляє уже не на жарт. Вона бігцем простує до вбиральні, чуючи за спиною тихий плач і заспокійливе туркотіння юриста.
У вбиральні їй доводиться збавити певний час — їй так погано, що аж темнішає перед очима. Відчувши певне полегшення, вона підходить до умивальника і довго дивиться на бридке, мертвотно зблідле лице у дзеркалі.
І от цієї неприємної миті до неї долинають голоси. Звісно, вбиральня і «хоторнська кімната» з’єднані спільною вентиляцією, і все чудово чути — мовби так і було задумано при плануванні.
— Ти бачив ту жінку? — обурено мовить її помічниця Ліля. — Пішла від нас вся в сльозах!
— Угу, — відказує Ромчик. — А що ти хочеш?
— Ну звісно, — пирхає мала. — Як нашу гарпію нацькувати — то хто-будь заплаче!
«Гарпія»! — здригається Ярка, — то он вона значить хто!
— Дарма ти так, — провинно мовби бурмоче Ромчик. — Вона класна! Скільки разів уже наш відділ виручала! Та і на загал, якби не вона, була б уже наша контора, ну, знаєш, де сонце не світить.
— А може там їй і місце… — тихо мимрить Ліля. — Коли так…
— Ага, давай! — кидає Ромчик. — От піди до неї і скажи, що думаєш!