— Слухай, але це підло.
Ярка знизала плечима.
— Я знаю. А які варіанти? Можеш хоч сьогодні занести заяву. А можеш гарно віддячити своїй зірці за її зіркове поводження.
Настя гмукнула, погоджуючись. Інших варіантів і справді не було.
А співачка і справді запанікувала. Хоча, слід віддати їй належне, не відразу. Маркетинговий відділ разом з інформаційним щодня чекали на її рішення і вже почали втрачати надію, коли Лада Ер таки подзвонила. За два тижні. Сама, без підказок, однак така замордована своїми потерпаннями, що вся рекламна фотосесія пішла котам під хвіст. Попри всі ефекти, зірка виглядала такою зацькованою, що для плакатів довелося відібрати фото з архіву.
Зараз, дивлячись на худеньку сумну жінку в президії, Ярка думала про те, що за кілька днів її муки завершаться. Вона знов усміхнеться, а тоді неодмінно пошкодує про своє рішення. Буде пізно, певна річ.
Презентація почалася, і ніхто, здається, не звертав уваги на роблений усміх зірки. Шеф був ґречний і чарівний, Настя так і надималася від пихи під його схвальним поглядом. Ведуча, покликана з якоїсь радіостанції, говорила з такою професійною радістю, що аж і собі хотілося посміхнутись.
Ярка ж того дня сиділа в куточку конференц-зали, тішачись результатами своєї праці. Інформаційний відділ намагалися без потреби не світити — адже хтозна, де їм іще доведеться втрутитись. І саме ця позиція дозволила їй нині побачити те, чого ніхто не завважив би з високих крісел президії.
В одному з останніх рядів сиділа літня неохайна жіночка з течкою документів на колінах. Це була журналістка, певна річ — адже ж випадкових людей на презентації не було. Проте стрічалися серед журналістів і сумнівні типажі, чий інтерес до події визначався щедрістю фуршету. Ярці було їх шкода — вона добре пам’ятала свої голодні дні — однак Настя, бувало, аж сатаніла, випроваджуючи підступних «фуршетників». Вони, звісно, не додавали подіям гламурності, і десь-таки Настя мала рацію; однак нині справа була не в тому. Жіночка перебирала якісь роздруківки та вирізки, нервово соваючись на стільці та позираючи на ведучу. По всьому, жінка чекала на годящу нагоду взяти слово, і це раптом викликало у Ярки неабияке занепокоєння.
Якимось шостим почуттям вона осягнула, що зараз відбудеться: дочекавшись пропозиції ставити запитання, жінка підведеться і виголосить щось абсолютно руйнівне — просто перед камери та мікрофони. Ярка відчула, як в неї запалали щоки; вона не знала що робити — адже коли зараз вивести жінку без жодних пояснень, вона неодмінно зчинить галас. Заборонити їй говорити теж ніяк не можна. Лишалося одне… Ярка швидко настукала повідомлення Насті, і за мить побачила, як її погляд спинився на телефоні. Насупившись, керівниця «маркетингу», зиркнула на Ярку, впіймала її наполоханий погляд, кивнула і передала телефон ведучій, яка от-от мусила почати спілкування з аудиторією.
— А зараз… — професійно швидко зреагувала та, — ми маємо час для… для перерви на каву, після чого ми запросимо всіх на святковий концерт.
Ярка зітхнула з полегшенням. Жінка з течкою невдоволено цикнула і склала папери. Шеф, проте, поглянув грізно, не розуміючи, що спричинило зміну в програмі.
Ярка знала, що мусить пересвідчитись у власному здогаді. Трохи пізніше, коли гості зібралися коло столика з наїдками, вона знайшла свою підозрілу гостю, і, необережно розвернувшись, добряче її штурхонула — канапка і течка з паперами полетіли на підлогу. Ярка тут-таки заходилася вибачатися та запопадливо підбирати розсипані аркуші. І от, лише одного погляду було досить, аби переконатися — серед паперів була добре знайома стаття Андрія Паладіна, цифри й висновки споживчих експертиз.
«Артурчик», отже, знайшов собі помічницю. І, схоже, відступати не планував.
Ярці знову було страшно. Дивна якась властивість характеру — вчинити щось, варте відрази чи страху та не відчути нічого особливого; лише згодом належна емоція наздоганяла її, наче припливна хвиля, і підступно била в спину. «Синдром гальма» сміялася колись язиката Катруся; ну що ж, може й так. Але це ж треба! Іще вчора так гарно сиділося над лиманом при пиві, і, здавалося, сил та відваги стане, хоч би скільки знадобилося; власне і те, що вчинила трохи згодом, теж занадто ризиковим не здавалося. А тепер-от вона не може примусити себе вийти з дому.
Коли пригадати, то нічого незвичайного вчора й не сталося — лише погляд, а можна подумати, вона досі похмурих поглядів не стрічала! Вони верталися з Галею до села, і от, на Тупіковій — цей хлоп на ровері. Неприємний, що аж ну; очі невеличкі, зрощені брови, а губи — незвично яскраві як для чоловіка. Глянув злісно якось, з-під лоба, Галя аж сахнулася.
— Саня, Ігоря Приймака молодший брат, — похмуро пояснила вона. — Ігор — той падлючий був, а цей — просто злий. Він мені раз дитину стусонув, аж вона упала і лоба собі розбила.
— А ровер? — озирнувшись, поцікавилась Ярка. — Братів?
— Ні, в того новий був, модний якийсь. А цей, бач, дідівська «Україна».
Ярка гмукнула. Ровер, може й не той, проте погляд… та і напрям руху — надвечір, до пагорбів, де не було вже житла, де з’являвся натомість примарний вогник…
Попрощавшись із Галею, Ярка навпростець побігла до берега. Як лишень зважилась? Чи то просто напідпитку страху не мала? Втім, дійшовши до вежі, пригальмувала розважливо, дочекавшись, поки ровер сховається за деревами, а тоді спустилася до води. Їй чутно було, як стежиною за пагорбами шарудять розхитані колеса, згодом десь за дальнім рудим гребенем звук пропав. Якраз тоді вже запали сутінки, і Ярка не ризикнула потикатися до сипкої ущелини. Вона знайшла собі сховок за глинистим виріжком і зготувалася чекати; втім, довго ждати їй не довелось — за кілька хвилин у хащах над нею блимнув вогник.
Ярка переможно усміхнулася до себе; отакі-то, значить, примари! Чи то здибанка в Сані там, чи то сховок… Хоча, Нестор мав таки рацію — для фольклорних потреб примари були значно придатніші.
Зараз же видиратися нагору було безглуздо та і просто небезпечно. Слід було дослідити ярочок пізніше, наодинці. Проте, як знайти потрібне місце? Ярка озирнулася… Цих ярочків уздовж берега — десятки, як не більше; зітхнувши, вона відірвала смужку від маєчки — у цілком тверезому стані такий фокус їй навряд чи вдався би — і зав’язала бантик на верболозі.
По тому вона тихенько обійшла ярок і рушила до хати. Вже вдома Ярка помітила, що її капці та шорти густо забрьохані рудою глиною, проте це її не засмутило. Ще б пак, розгадати місцеву страшну таємницю — чи не досягнення!
І лише зранку, на свіжу голову, вона усвідомлює, що таємниця може бути страшною без жодних тобі лапок та іронії. Якщо Саня і справді убив свого брата, то що тоді там заховано, в тому ярочку? І чи хоче вона це знати?
Предметні роздуми про душогубство явно не пішли Ярці на користь. Вона мала, на жаль, що згадати з цього приводу, і близькість розв’язки лише повернула їй уповні те, від чого тікала з міста — страх викриття, і то настільки сильний, що попри незмінну спеку її починають бити крижаки.
Аби бодай якось відволіктись, Ярка дістає нетбук та, лаючись від страху і нетерплячки, завантажує новини. Останні кілька днів вона не перевіряла Катрусин щоденник — боячись, можливо, такої звістки, що змусила би її відмовитися від задуманого. Зараз же, на порозі безоглядних дій, вона просто повинна дізнатися, що там і як. І от, звісно…
Ярка замружилася чимдуж — аж в оці застрибали цятки. Як же це вона не подумала… Мама… Невдатна фея і вірна прочанка… Звісно, не видзвонивши дочку, вона могла підняти ґвалт. Вона не знає нічого-нічогісінько, Ярка їй ніц не казала. Проте самою своєю панікою вона здатна наробити біди. А «любчик»? Це ж, коли Ярка правильно розуміє, Ромко — Катруся довго сміялася з приводу його кмітливих залицянь… Ну так, напевне! Взяв відпустку, значить. Чи не для того, аби розшукати колегу? Що ж до прогнозів, то, значить, обговорення останніх подій таки уникнути не вдалося… І це, коли розважити, не так вже і погано.
Вимкнувши ноут, Ярка підводиться і визирає у вікно. Чи справді — за сусідським парканом рвучко блимнуло білим? Чи примарилось?
Все це, обсмикує себе втікачка, все це починає вислизати з-під контролю. Якщо вона і далі зволікатиме, то втратить будь-яку можливість для маневру, будь-яку свободу дій. І всі її моральні потерпання не важитимуть тоді ані шеляга. Як, імовірно, й саме її життя.
Дивна річ — але усвідомивши це, Ярка припиняє нарешті труситися. Вбравши вчорашні вимащені глиною шорти, вона вирушає шукати ярочок з примарами.
Добре, хвалить вона себе, що подбала позначити потрібне місце червоним бантиком. Бо насправді тутешні схили поламані, наче зронений на підлогу святковий пиріг, і між сипких виріжків та піщаних проріх легко можна заблукати. Сторожко роззирнувшись, Ярка вступає до розпадини, одразу ж занурившись у гарячий присмерк і задушливий запах степового полину. Далі — несподівано вологе заглиблення, поросле вербою та колючими кущами акації, а вже після того — встелений сухою травою схил.
Де ж це міг спускатися Приймак-молодший зі своїм ровером? Ага, трохи вище по схилу видно латку вирваної трави та просипаного піску. Тримаючись за колючі гілки, Ярка видирається метри на два вгору, туди, де відносно положистий бічний схил зустрічається із прямовисною стіною ущелини. Захекавшись, опускається навколішки — все ж таки спека добряче забиває памороки — і тут нарешті бачить те місце, куди, очевидячки, навідувався Саня. У прямовисній стіні — напівзасипана ніша, її видно тільки впритул; ані зверху, ані знизу ніхто би її ніколи не розгледів, якби не знав, чого шукати. Що ж… Вона не має більше сумніву, але серце калатає попри те. А що, страхається Ярка, коли Саня заховав тут свій corpus delicti? Тобто, простіше мовлячи, труп? Це ж рік минув, і навряд чи видовище буде приємним… Нервово хихикнувши, проте, вона відкидає таку можливість. Навряд чи хлопець вчащав би до трупа з такою регулярністю, що аж вістівчани запримітили вогонь за пустищем. Та і нащо взагалі до трупа ходити, коли вже на те?
Звівши подих, Ярка підбирається до ніші і обережно розгрібає глиняні брили. Невдовзі її пальці намацують відмінну від глини фактуру — щось гладеньке і прямокутне, мов цеглина. Запустивши руку глибше, Ярка підгрібає невідомий предмет, бере його і витягає на світло.
Дивно… і справді, брикет, запаяний у цупкий прозорий пластик. Усередині — зеленкувата пресована маса, таке, наче поганий зелений чай. Іще якусь мить Ярка безтямно витріщається на знахідку, і тоді нарешті приходить до неї розуміння. Чай, аякже ж! Для безумного чаювання хіба що!
Ярка запускає руку якомога далі — ага, та тут не один такий брикет! Може з десяток, а може і більше!
Опустивши пакет на землю, дівчина приголомшено падає поряд. Скільки ж може коштувати подібний скарб? Якось ніколи досі їй не випадало торгувати «травою», але якщо сірникова коробка такої штуки уроздріб коштувала з півсотні, то цеглина… та ще й не одна… Якщо це не мотив для злочину — то значить, ніц вона у злочинах не тямить!
Насилу здолавши зачудування, Ярка обережно вертає скарб на місце, намагаючись навіть каміння скласти так, як було.
То от, виявляється, які оборудки провертав зниклий Приймак! Щось вони із молодшим братом не поділили абощо? Один підступний, другий — просто злий, казала Галя. А отже, зло подужало підступність… І хіба це — не підстава для оптимізму?
Ти, пригадую, колись мала душевну симпатію до Макіавеллі та його ідей. «Чини добро, поки можливо, але умій чинити зло, коли необхідно» — ця сентенція здавалася тобі надзвичайно мудрою. Зло заради більшого добра — наче і не зло уже зовсім; проте насправді ти завжди легко відрізняла одне від іншого, так само безтямно і так само безпомильно, як відрізняємо біль від насолоди. Вчинки ж твої далеко не завжди були у тому сенсі безболісними для оточення.
Такий конфлікт уявлень та дійсності якраз і є тою притичиною, що змушує злих людей залишатися злими. Адже ж як ми уявляємо себе? Авжеж, не схибленими на насильстві маніяками! Ні, звісно — окрім особливих випадків — ми радше бачимо себе доброю загалом людиною, котру жорстокий світ примушує до «необхідних» вчинків. А оскільки ми — хороші, то те, що робимо, ніяк не може бути злом. То навіщо чинити інакше?
Звісно, коли результати нашої діяльності є очевидно руйнівними, доводиться трішечки коригувати позицію захисту. Дуже добре спрацьовує, скажімо, перенесення нашої провини на жертву. О, ми надзвичайно в тому винахідливі! Адже жертва — така сама людина, яка, безумовно, також вдавалася до «необхідного», а значить — усього лиш дістала по заслузі. Так само гарно махнути на все рукою з позиції вічності — мовляв, які то все дрібниці! Чиясь зруйнована доля, чиєсь зраджене кохання — що то важить на терезах історії? Так, витребеньки!
Одного дня, проте, такий самодіяльний макіавеллі стикається з тим, чим знехтувати неможливо. І ти знаєш — чи не так? — до чого це призводить.
Колись Ярка гордовито говорила друзям — працюю, мовляв, британським джентльменом: приходжу до офісу випити кави та перечитати ранкові газети. З часом гордість її дещо поблякла, газети читали підлеглі, а від офісної кави млоїло од самого ранку. Втім, новини вона і далі переглядала — мусила залишатися в темі, щоправда, відчуття «руки на пульсі» давно вже захвату не викликало: надто часто хотілося відсмикнути пальці з того нездорового пульсу, а чи й скрутити з них непристойну комбінацію.