— А все ж таки, жах…
— Ага…
Ярка зазирає до Галиної миски і швиденько прихоплює скибочку. Проте, замість кисло-солодкого соку її рот наповнюється терпкою гіркотою. Глянувши на її перекривлене лице, Галя за мить позбувається тяжкої задуми і тихо хихоче.
— З якого дикого краю ти, дівко, приїхала?
— Е?
— Це не яблуко, це айва. Було би спитати.
Ярка звитяжно розжовує і ковтає ароматний, але неймовірно терпкий шматок.
— Гіркий плід істини, — зітхає вона.
— Бууу! — горлає над вухом Ніка.
— Ой, а хто це тут?! — підтримує забаву Галя.
Аж тут у двері дзвонять. Ніка нашорошено завмирає, пірнувши мамі за спину. Галя так само наполохано позирає на Ярку. Як же мало їй потрібно, аби втратити певність! — сумно хитає головою гостя.
— Я відчиню? — пропонує вона.
— Ну… давай, — тихо мовить жінка.
Полохатися, насправді, не було чого, адже завітав до Галі не мстивий мрець і не збройний лиходій, а лише натхненний Нестор. У тому, звісно, містилася своя небезпека, проте зовсім іншого роду.
— Це ж феноменально! — з порогу виголошує гість. — І давно це в Ніки?
— Що? — губиться Галя.
— Пророчеські видіння! — блимаючи маячним оком, пояснює Нестор. — Ти, Галя, вобще розумієш, що це значить?
Дівчата перезираються. Утім Несторові, схоже, відповідь наразі не потрібна.
— У нас, у Вістовому, появилася своя пророчиця! Це ж який сюжет! Я напишу про це в районну газету!
— Краще зразу в обласну, — тихо мовить Ярка.
Галя супиться, не розуміючи, до чого йдеться, але вже лякаючись попри те.
— Батько Ніки в області живе, так?
Нестор поволі киває.
— А… Ну да. І правда, хай знає, яка в нього дочка. Може хоч трохи ума набереться. От ти скажи, Галя, це ж і раньше таке було, да? Ніка…
Нестор присідає навпочіпки. Ніка полохливо визирає з-за маминого плеча, тоді хитро всміхається і вітає гостя велемовним «буу».
— Видіння, е? — з надією питається Нестор. — Прозріння, так би мовити, минулого і майбутнього?
— Ну, насправді… — мимрить Галя.
— Було, — втручається Ярка.
Нестор і Галя позирають заскочено.
— Вперше, як я Ніку зустріла, — пояснює та. — Пам’ятаєш, Галю? На березі? Вона таке мені сказала, що, ну… могла знати тільки я.
— А що саме? — цікавиться Нестор.
— Проблеми на роботі, — незворушно бреше Ярка, хоч, втім, то можна було б назвати і так. — Великі проблеми.
Нестор запускає долоню у сиві вихри.
— Да-аа… Он воно як, — скоса позирає на принишклу дівчинку. — Блаженні… е…
Якісь рештки чемності, утім, не дозволяють Несторові згадати «вбогих духом».
— Вигнані за правду, — підказує Ярка.
— О! — радіє гість, підводячись. — Ну, як то кажуть… Піду, викладу на папері! А ви… прислухайтеся. Вдруг — іще яке пророцтво? Да, Ніка?
— Мама, яблучко! — виголошує та.
Галя автоматично видобуває частунка з кишені. Вигляд у неї трохи приголомшений — події щойно рушили далі, ніж вона сподівалася, і хтозна ще, чи в доброму керунку.
Зовсім уже пізно ввечері Ярка дістає нетбук і пише першого свого листа за час побуту у Вістовому. Пише вона повільно, вагаючись та кусаючи губи у намаганні правильно дібрати слова; цей лист може перекреслити усі її зусилля, але, все ж таки, вона повинна ризикнути.
Чи не здається тобі, серце, що дії твої часом суперечливі настільки, що виглядає, наче чинить їх не одна людина, але декілька? Ти боїшся, але ризикуєш, ти співчуваєш, але завдаєш болю, ти… о, купа усякої всячини. Як це так, не можеш мені пояснити?
Зараз часто розводяться про «мозаїчне сприйняття» — світобачення, де відсутня структура, а натомість наявна хаотична сукупність інформації, пов’язаної хіба асоціативно. Таке сприйняття постає з реальності, яку творять мас-медіа, заклопотані не так інформуванням, як розвагою аудиторії. В цьому, звісно, міститься значна частина проблеми. Інша — у тому, як ми оцінюємо самих себе. Чи не бачиш ти, часом, дивлячись на себе, таку точно мозаїку неоднорідних фрагментів?
Відомо, як ми формуємо бачення самих себе — ми відслідковуємо реакцію оточення. Нас хвалять — беремо яскраве скельце, нас люблять — ловимо самоцвіти, ненавидять — беремо і цей тьмяний уламок, ану ж пригодиться; і з тим помалу складаємо власний портрет. І все ніби нічого, проте іноді скельця не сполучаються, дибляться гострими краями чи й накладаються, заважаючи бачити обрис.
А все те — чому? Бо бракує нам розуміння структури, ми не знаємо, що головне, а що — другорядне, отож і хапаємо усе, що дається до рук, аби вимостити світ кольоровими абстракціями, а ще гірше — зробити таку саму мішанину з власної особи. І зрозуміло, відтак, що вчинки наші не тримаються купи. Важко бути послідовним, коли ти сам не знаєш, хто ти такий.