Крім королівських, тут водяться чубаті пінгвіни, пінгвіни-віслюки і звичайні пінгвіни. Вони набагато менші, пір’я в них не таке барвисте, як у королівських, і взагалі вони на них мало схожі.
На островах живуть не тільки пінгвіни, а й безліч інших птахів, серед яких можна згадати морських курочок, голубих буревісників, чирків, качок, портегмонтських курочок, бакланів, місцевих голубів, велетенських буревісників, морських ластівок, крячків, чайок, гусей, звичайних буревісників і, нарешті, альбатросів.
Велетенський буревісник – хижий птах, не менший за середнього альбатроса. Часто його називають костоломом або скопою. Вони зовсім не бояться людей, і їхнє м’ясо, якщо його вміло приготувати, цілком годиться на харч. Іноді вони ширяють понад самою водою, широко розкинувши крила і начебто зовсім не ворушачи ними.
Альбатрос – один з найбільших і найлютіших птахів серед тих, які водяться в Південному океані. Він належить до сімейства чайок, здобич ловить і шматує на льоту, а на суходіл опускається тільки для того, щоб вивести пташенят. Між альбатросами й пінгвінами існує якась дивна дружба. Вони кладуть гнізда разом, мовби за спільно обміркованим планом: гніздо альбатроса звичайно лежить у центрі невеликого квадрата, утвореного чотирма пінгвінячими гніздами. Моряки називають таке гніздування пташиним базаром. Пташині базари описувалися в літературі часто, та, можливо, моїм читачам ці описи на очі не траплялися, а мені доведеться ще не раз згадувати про пінгвінів та альбатросів, і, мабуть, не зайвим буде розповісти тут дещо про їхній спосіб життя і гніздування.
Коли настає сезон розмноження, птахи збираються у величезні зграї і протягом кількох днів мовби обмірковують, як улаштувати свої гнізда. Та зрештою вони беруться за діло. Насамперед обирають зручний майданчик підходящих розмірів, здебільшого площею в три-чотири акри і розташований якомога ближче до води, але так, щоб хвилі до нього не докочувалися. Місце намагаються вибрати рівне, якнайменше захаращене камінням. Потім, начебто підкоряючись якійсь одній волі, птахи, всі, як один, починають із математичною точністю витоптувати квадрат або прямокутник (залежно від характеру місцевості) достатніх розмірів, щоб на ньому могли вільно розміститися всі, хто тут зібрався, але не більше, бо вони, здається, сповнені рішучості не допустити сюди майбутніх приблуд, які не брали участі в будівництві табору. Одна сторона майданчика, вибраного в такий спосіб, тягнеться паралельно лінії води й відкрита для входу та виходу.
Позначивши межі колонії, птахи починають очищати майданчик від усякого непотребу, тягаючи камінь за каменем і складаючи їх уздовж кордонів, так що з трьох сторін, обернутих до суходолу, утворюється своєрідний мур. Попід внутрішньою стіною цього муру протоптується гладенька доріжка завширшки від шести до восьми футів – для спільних прогулянок.
Далі птахам належить розбити майданчик на маленькі квадрати приблизно однакових розмірів. Для цього вони протоптують вузькі й гладенькі стежинки, що перетинаються під прямим кутом по всій території гніздування. На кожній точці перетину споруджують гнізда альбатроси, а в центрі кожного квадрата – пінгвіни; тобто кожне альбатросове гніздо оточене чотирма пінгвінячими, а кожне пінгвіняче – чотирма альбатросовими. Гніздо пінгвіна – це просто неглибока ямка, достатня для того, щоб не викотилося однісіньке яйце. Альбатроси влаштовуються зручніше, вони намощують із землі, морських водоростей та черепашок горбочок заввишки у фут і в два фути діаметром. На цьому горбочку самка альбатроса мостить своє гніздо.
В період висиджування птахи поводяться вкрай обережно, вони не залишають гніздо порожнім навіть на мить і так пильнують аж до того часу, поки пташенята не зміцніють і не навчаться самі про себе турбуватися. Поки самець добуває в морі харч, самка залишається на своєму посту і лише, коли партнер повернеться, зважується покинути на хвильку гніздо. Яйця ніколи не залишаються відкритими – коли один птах підводиться з гнізда, другий негайно сідає на його місце. Цей захід остороги спричинений злодійськими нахилами жителів колонії – вони аж ніяк не проти при першій же нагоді поцупити в сусіда яйце.
Хоча зустрічаються колонії, де живуть лише пінгвіни та альбатроси, у більшості випадків їх заселяють найрізноманітніші морські птахи, причому всі мають однакові права громадянства і влаштовують свої гнізда там чи там, де знайдеться місце, хоча менші птахи ніколи не намагаються селитися поміж більшими. Здалеку пташині базари являють собою дивовижне видовище. Застилаючи небо, над ними постійно чорніють хмари альбатросів (разом з дрібнішим птаством), які то вирушають на полювання в море, то повертаються зі здобиччю додому. Водночас можна спостерігати юрми пінгвінів – одні простують туди-сюди по вузьких стежечках, інші, маршируючи з особливою, майже військовою виправкою, розгулюють по алеї, що тягнеться уздовж мурів, які оточують колонію. Одне слово, при пильному спостереженні доходиш висновку, що немає нічого дивовижнішого, ніж оця замисленість пернатих істот, і жодне явище не примусить так задуматися кожну нормальну людину, як видовище пташиного базару.
Вранці наступного дня, після того як ми кинули якір у затоці Різдва, перший помічник капітана містер Паттерсон звелів спустити на воду шлюпки і, хоча сезон не розпочався, вирушив на пошуки тюленів, залишивши капітана і його юного родича на голій косі на захід від затоки; їм треба було в якихось справах пробратися в глиб острова, але що то були за справи, мені не вдалося розвідати. Капітан Гай узяв із собою пляшку із запечатаним у ній листом, і від того місця, де ми його висадили, подався на найвищий на острові пагорб. Мабуть, він хотів залишити на вершині листа для якогось судна, що мало прийти сюди після нас. Як тільки вони зникли з виду, ми (я і Петерс були в шлюпці помічника капітана) вирушили навкруг острова в пошуках тюленів. Цьому ділу ми присвятили мало не три тижні, ретельно досліджуючи кожну бухточку, кожен закутень не лише на Землі Кергелена, а й на сусідніх острівцях. Наші труди, одначе, не увінчалися скільки-небудь помітним успіхом. Ми бачили багато котиків, але вони виявилися надзвичайно полохливими і ціною неабияких зусиль ми змогли добути лише триста п’ятдесят шкурок. Рясно було і морських слонів, а надто на західному узбережжі головного острова, але забили ми всього штук двадцять, і то з великими труднощами. На малих острівцях ми натрапили й на тюленів, але не стали їх тривожити. На шхуну повернулися одинадцятого числа. Капітан Гай з племінником були вже там – внутрішні райони острова, який вони назвали одним з найпохмуріших і найпустельніших закутнів на землі, справили на них досить безрадісне враження. Через непорозуміння з другим помічником, який забув послати по них шлюпку, їм довелося провести дві ночі на острові.
Дванадцятого листопада ми підняли вітрила і, знявшись із якоря в затоці Різдва, взяли курс назад, на захід, залишаючи по лівому борту острів Маріти з архіпелагу Крозе. Потім проминули острів Принца Едуарда, він теж залишився ліворуч – і, відхиляючись трохи на північ, за два тижні дісталися до островів Трістан-да-Кунья, розташованих на 37°8΄ п. ш. і 12°8΄ з. д.
Ця група, нині добре досліджена, складається з трьох круглих островів; відкрили її португальці, згодом, у 1643 році, там побували й голландці, а 1767 року – французи. Три острови утворюють майже правильний трикутник і лежать один від одного на відстані миль у десять, отже, між ними вільно пропливає будь-яке судно. Здіймаються вони над морем високо, а надто сам Трістан-да-Кунья. Цей найбільший з трьох островів має по периметру п’ятнадцять миль і такий високий, що в ясну погоду його видно з відстані вісімдесяти-дев’яноста миль. Частина північного узбережжя здіймається майже прямовисно на тисячу футів від моря, утворюючи рівне плоскогір’я, яке тягнеться до середини острова, а в центрі плоскогір’я височить конічна гора, схожа на Тенеріфський пік. На її нижніх схилах ростуть великі дерева, але верхня половина – це голісінька скеля, огорнута хмарами й покрита снігом протягом більшої частини року. Навколо острова немає ні мілин, ні підводного каміння, береги там дуже круті, а вода глибока. Лише на північно-західному узбережжі є затока з пологим піщаним берегом (пісок там чорний), де при південному вітрі можна легко, причалити на човні. Там-таки можна роздобути чудової прісної води і наловити на вудку тріски та іншої риби.
Другий за розмірами острів лежить на заході й має назву Неприступного. Його точні координати 37° 17΄ п. ш. і 12° 24΄ з. д. Він має сім-вісім миль по периметру, круті й обривчасті береги надають йому похмурого вигляду. Посеред острова лежить рівне й пустельне плато, на якому ростуть лише поодинокі кущики миршавого чагарника.
Солов’їний острів, найменший і найпівденніший, має координати 37°26΄ п. ш. і 12° 12΄ з. д. Понад його південним узбережжям тягнеться ланцюг крихітних скелястих острівців; ще кілька таких острівців розкидані також на північному сході. Місцевість на острові пагориста й безплідна, почасти перерізана глибокою долиною.
У відповідний сезон береги цих островів вкриті морськими левами, морськими слонами, тюленями, котиками та всіляким водяним птаством. Багато тут і китів. Оскільки полювання на цих островах було раніше справою легкою, то з часу їхнього відкриття сюди навідувалося чимало суден. У давнину тут переважно промишляли голландці та французи. 1790 року сюди прийшов на судні “Старанність” капітан Паттен з Філадельфії й прожив на острові Трістан-да-Кунья сім місяців (від серпня 1790-го до квітня 1791 року), заготовляючи тюленячі шкури. За цей час він добув їх не менше як п’ять тисяч шістсот і запевняв, що без особливих труднощів міг би за три тижні навантажити тюленячим жиром великий корабель. Коли він сюди прибув, на островах не водилися чотириногі, крім кількох диких кіз, а нині на острові живе безліч свійських тварин, завезених сюди згодом.
Якщо не помиляюся, то десь відразу після експедиції Паттена біля головного острова кинув якір американський бриг “Бетсі” під орудою капітана Колкхауна для відпочинку команди і поповнення припасів. Капітан Колкхаун посадив на острові цибулю, картоплю, капусту і багато інших овочів, які ростуть там тепер досить рясно.
В 1811 році на Трістан-да-Кунья висадився такий собі капітан Хейвуд з “Нерея”. Він зустрів тут трьох американців – вони жили на острові, добуваючи тюленячі шкури та жир. Один з них, Джонатан Ламберт, вважав себе губернатором острова. Він розчистив близько шістдесяти акрів землі й на цій ділянці заходився вирощувати кавове дерево та цукрову тростину, якими постачив його американський посол у Ріо-де-Жанейро. Кінець кінцем, одначе, це поселення спорожніло, і в 1817 році острови були оголошені власністю британської корони, – для цього англійський уряд послав туди з мису Доброї Надії військовий загін. Одначе англійці недовго втримували острови, хоча після евакуації звідси британських військових сил дві чи три англійські родини поселилися тут як приватні особи.
Двадцять п’ятого березня 1824 року капітан Джефрі, який ішов на “Бервіку”, кинув тут якір на шляху з Лондона до Землі Ван-Дімена і зустрів англійця Гласса, колишнього капрала британської артилерії. Капрал назвав себе верховним правителем островів – він очолював колонію з двадцяти одного чоловіка і трьох жінок. “Губернатор” вельми нахваляв здоровий тутешній клімат і родючість землі. Колоністи переважно добували тюленячі шкури та заготовляли жир морських слонів, який збували торговцям у Кейптауні. Гласс володів невеличкою шхуною. Коли до островів Трістан-да-Кунья підійшла “Джейн Гай”, “губернатор” усе ще правив тутешньою колонією, яка збільшилася й мала вже два поселення: в одному – на Трістані – жило п’ятдесят шість людей, в другому – на Солов’їному острові – семеро. Тут нам пощастило роздобути майже всі необхідні для далекого плавання припаси. Завдяки великій глибині, що сягає в тих місцях до вісімнадцяти сажнів, ми підійшли до берега майже впритул і без усяких ускладнень повантажили на борт овець, свиней, волів, кролів, птицю, кіз, багато риби та городини. Капітан Гай також купив у Гласса п’ятсот тюленячих шкур і трохи слонової кості. Ми залишалися тут цілий тиждень, поки з півночі та заходу віяли сильні вітри і над океаном стелився негустий туман. П’ятого листопада ми підняли якір і взяли курс на південний захід, маючи намір як слід пошукати архіпелаг островів Аврора, щодо існування яких висловлювалися найсуперечливіші думки. Ці острови начебто були відкриті ще в 1762 році капітаном корабля “Аврора”. За словами капітана Мануеля де Оярвідо, він пройшов 1790 року між цими островами на “Принцесі”, що належала Королівській Філіппінській компанії. 1794 року іспанський корвет “Зухвалий” вирушив у ці широти, щоб визначити точне місцеположення островів, і в повідомленні Королівського географічного товариства в Мадріді про ту експедицію говорилося ось що: “В період від двадцять першого до двадцять сьомого січня корвет “Зухвалий”, перебуваючи в безпосередній близькості від островів Аврора, провів усі необхідні спостереження і за допомогою хронометрів виміряв різницю в довготі між згаданими вище островами та портом Соледад на Мальвінських островах. Островів виявилося три; всі вони розташовані приблизно на одному меридіані; центральний острів низинний, але два інші можна бачити з відстані в дев’ять ліг”. Виміри, зроблені на борту “Зухвалого”, дали змогу визначити точні координати кожного острова: північний – 52°37΄24˝ п. ш. і 47°43΄15˝ з. д.; центральний – 52°2΄40˝ п. ш. і 47°55΄15˝ з. д.; південний – 53°15΄22˝ п. ш. і 47°57΄15˝ з. д.
Двадцять сьомого січня 1820 року капітан британського військово-морського флоту Джеймс Веддел теж вирушив від Землі Стетена на пошуки островів Аврора. Згідно з його словами, він ретельно обстежив не лише ті пункти, координати яких назвав капітан “Зухвалого”, а й ближні води, і ніде не виявив жодних ознак суходолу. Ці суперечливі твердження спонукали й інших мореплавців теж вирушати на пошуки Аврори, і ось що дивно: одні, обстеживши кожен дюйм у водах, де нібито лежали острови, так їх і не знаходили, проте чимало інших твердили, нібито бачили їх і навіть підходили до берегів. Тому капітан Гай і вирішив докласти всіх зусиль, щоб з’ясувати питання, навколо якого точилася така дивна суперечка.
При мінливій погоді ми прямували курсом на південний захід, аж поки двадцятого числа увійшли у згаданий район. Вимірявши точні координати, з’ясували, що перебуваємо на 53° 15΄ п. ш. і на 47°58΄ з. д., тобто там, де за відомостями, які в нас були, мав би лежати найпівденніший з трьох островів Аврори. Не виявивши нічого схожого на землю, ми повернули на захід і по п’ятдесят третій паралелі південної широти пройшли до п’ятдесятого меридіана. Потім узяли курс на північ і, досягши п’ятдесят другої паралелі, повернули на схід і пішли, суворо дотримуючись узятого курсу і вранці й увечері звіряючи свої координати з розташуванням місяця та планет. Досягши меридіана, який проходить понад західним узбережжям острова Джорджія, ми знову взяли курс на південь і повернулися на широту, з якої починали. Потім пройшли по діагоналях утвореного в такий спосіб чотирикутника, постійно тримаючи вахтового на марсі, і так ми обстежили цей район, не пропустивши жодного клаптика території, де начебто мали лежати острови архіпелагу Аврора, протягом трьох тижнів, причому всі дні були ясні й погожі, без імли й без туманів.
Звичайно, ми цілком задовольнилися наслідками своїх пошуків. Адже ми точно з’ясували, що коли б навіть якісь острови й існували тут раніше, то нині від них і сліду не лишилося. Вже після повернення додому я довідався, що цю саму територію не менш ретельно дослідили в 1822 році капітан Джонсон на американській шхуні “Генрі” та капітан Морелл на американській шхуні “Оса”, і в обох випадках результати збіглися з нашими.
Спочатку капітан Гай мав намір після обстеження району, де ймовірно лежали острови Аврора, пройти крізь Магелланову протоку й рушити на північ уздовж західного узбережжя Патагонії. Але відомості, які він добув на Трістан-да-Кунья, спонукали його взяти курс на південь у надії виявити групу малих островів, нібито розташованих на 60° п. ш. і 41°20΄ з. д. Якщо ж названих островів на вказаних координатах не буде, а погода стоятиме добра, то він збирався взяти курс на Південний полюс. Так ми й зробили: дванадцятого грудня підняли вітрила і пішли на південь. Вісімнадцятого числа досягли району, вказаного Глассом, і три дні обстежували ті води, не знайшовши там жодного острова. Погода стояла чудова, і двадцять першого ми пішли далі на південь, вирішивши пливти в цьому напрямку, поки буде змога. Перш ніж розпочати цю частину моєї оповіді, мабуть, варто коротко розповісти про нечисленні спроби досягти Південного полюса, які досі робилися, в інтересах читачів, котрі не стежили за дослідженнями в полярних широтах.
Першу таку спробу, про яку ми маємо певні відомості, зробив капітан Кук. 1772 року він вирушив на кораблі “Рішучий” на південь; його супроводжував лейтенант Фурно на “Пригоді”. В грудні Кук досяг п’ятдесят восьмої паралелі на східній довготі в 26°57΄. Тут він зустрівся з вузькими крижаними полями завтовшки вісім-десять дюймів, що простягалися на північний захід і південний схід. Крижини були великі й громадилися торосами, так що пройти між ними було нелегко. З великої кількості птахів та з інших ознак капітан Кук дійшов тоді висновку, що вони перебувають недалеко від суходолу. Хоча погода стояла дуже холодна, він плив далі на південь, аж поки досяг шістдесят четвертої паралелі на східній довготі в 38°14΄ Тут значно потепліло, повіяв лагідний бриз, протягом п’ятьох днів термометр показував тридцять шість градусів. В січні 1773 року кораблі перетнули Південне полярне коло, але далі пройти не вдалося; на широті 67° 15΄ дорогу їм перегородили крижані поля, що тяглися вздовж усього південного обрію, наскільки сягав погляд. Лід був найрізноманітніший, суцільні крижини мали по кілька миль завширшки і здіймалися над водою на висоту вісімнадцять-двадцять футів. Оскільки літо кінчалося, капітан Кук не мав жодної надії обминути крижані тороси й неохоче повернув назад, на північ.
У листопаді того самого року він поновив свої дослідження Антарктики. На 59°40΄ південної широти він потрапив у сильну течію, що завертала на південь. У грудні, коли кораблі були на 67°31΄ південної широти і 142°54΄ західної довготи, настали люті морози зі штормами й туманами. Тут також було безліч птаства: альбатросів, пінгвінів, а особливо буревісників. На 70°23΄ південної широти мореплавці зустріли кілька великих айсбергів, а трохи згодом помітили білосніжні хмари на півдні, що звістували про близькість суцільних крижаних полів. На 71°10΄ південної широти і 160°54΄ західної довготи полярникам, як і першого разу, перегородив шлях неозорий крижаний масив, що застеляв весь південний обрій. Північний край цього масиву майже на милю в глибину громадився торосами, настільки щільно спаяними, що пробитися крізь них було неможливо. За торосами на якусь відстань тяглася відносно рівна поверхня, а далі височіли пасма крижаних гір, що нависали одна над одною. Капітан Кук вирішив, що ці безмежні льодові поля тягнуться до самого полюса або прилягають до невідомого материка. Містер Дж. Н. Рейнолдс, чиї великі зусилля та наполегливість увінчалися нарешті організацією національної експедиції, що ставить на меті й дослідження названих широт, так говорить про спроби корабля “Рішучий”: “Ми анітрохи не здивовані, що капітан Кук не зміг пройти далі 71°10΄, навпаки, слід дивуватися, як пощастило йому досягти цієї широти на західній довготі в 106°54΄. Земля Палмера лежить на захід від Шетландських островів, на шістдесят четвертій паралелі, і тягнеться на південь і захід далі, аніж добирався будь-хто з мореплавців. Кук, безперечно, досяг цієї землі, коли крижані поля перегородили йому дорогу, що, мабуть, неминуче в тому районі і в таку ранню пору, як шосте січня, – і ми не здивуємося, якщо крижані гори, ним описані, прилягають до землі Палмера або до інших ділянок суходолу, яких, напевне, багато на півдні й на заході”.
1803 року російський цар Олександр послав капітанів Крузенштерна й Лисянського в кругосвітнє плавання. У своїх спробах пройти на південь вони досягли лише 59°58΄ на 70° 15΄ західної довготи. Тут вони натрапили на сильну течію, що завертала на схід. Їм зустрічалося багато китів, але криги там не було. З приводу цієї експедиції містер Рейнолдс зауважує, що якби Крузенштерн прибув сюди на початку року, він би неминуче натрапив на кригу, але він досяг означеної широти лише в березні. Тут панують південні й західні вітри – разом з течією вони й віднесли крижини в район суцільного льоду, обмежений з півночі островом Джорджія, зі сходу Землею Сандвіча і Південними Оркнейськими островами, а з заходу – Південними Шетландськими.
1822 року капітан Джеймс Уеддел, що служив у британському військово-морському флоті, на двох невеличких суденцях проник на південь значно далі, ніж будь-хто з його попередників, не зустрівши на своєму шляху якихось незвичайних перешкод. Він запевняє, що хоча до сімдесят другої паралелі його часто затирало кригою, але далі море виявилося абсолютно чистим і коли він доплив до широти 74° 15΄, то на обрії виднілися лише три айсберги. Слід звернути увагу на те, що хоч капітан Уеддел і бачив великі зграї птахів та інші ознаки близькості суходолу, хоч на південь від Шетландських островів його марсові й помітили якісь смуги суходолу, що тяглися в напрямку полюса, він заперечує припущення про існування материка в південній полярній області.
11 січня 1823 року капітан Бенджамен Моррел відплив на американській шхуні “Оса” з Землі Кергелена, маючи намір проникнути якомога далі на південь. Першого лютого він був на 64° 52΄ південної широти і на 118° 27΄ східної довготи. Ось запис у його вахтовому журналі за те число: “Вітер повіяв зі швидкістю тринадцять миль на годину, і ми, скориставшися з цього, взяли курс на захід. Будучи, проте, переконані, що чим далі ми просунемося від шістдесят четвертої паралелі на південь, тим менше ймовірності зустріти суцільну кригу, ми трохи відвернули на південь, аж поки перетнули Південне полярне коло й досягли 69° 15΄ південної широти. На цій широті помічено лише кілька айсбергів, але суцільних крижаних полів там не було”.
Я знайшов і такий запис, датований чотирнадцятим березня: “Море цілком вільне від криги, бачили вдалині не більше дванадцяти айсбергів. Температура води й повітря принаймні на тринадцять градусів вища від тієї, яка звичайно буває між шістдесятою і шістдесят другою паралеллю. Зараз ми перебуваємо на 70° 14΄ південної широти, температура повітря – сорок сім градусів, води – сорок чотири. Магнітне відхилення – 14° 27΄, східне... Мені не раз доводилося перетинати Південне полярне коло на різних меридіанах, і щоразу я переконувався, що чим далі я просуваюся на південь від шістдесят п’ятої паралелі, тим теплішими стають вода й повітря, а магнітне відхилення відповідно зменшується. Тоді як на північ від цієї паралелі, скажімо, між шістдесятою і шістдесят п’ятою, ми часто з великими труднощами знаходили прохід між велетенськими незліченними айсбергами, причому деякі з них мали від милі до двох по периметру й височіли над водою футів на п’ятсот, а то й більше”.
Оскільки запаси води й палива закінчувалися, оскільки на кораблі не було добрих інструментів і наближалася полярна зима, капітан Моррел мусив відмовитися від спроби пройти далі на південь і повернути назад, хоча перед ним лежало чисте море. Він висловлює переконаність, що дійшов би до самого полюса або принаймні до вісімдесят п’ятої паралелі, якби згадані вище несприятливі обставини не примусили його відмовитися від свого наміру. Я з такими подробицями виклав погляди капітана Моррела в цьому питанні, щоб читач міг переконатися, наскільки вони підтверджуються моїм власним наступним досвідом.
1831 року капітан Бріско, на службі в панів Ендербі, лондонських власників китобійних суден, вирушив у Південний океан на бригу “Жвавий” у супроводі катера “Тула”. Двадцять восьмого лютого, перебуваючи на 66° 30΄ південної широти і 47° 13΄ східної довготи, він помітив землю й “виразно роздивився на тлі білого снігу чорні вершини гірського пасма, яке тяглося на ост-зюйд-ост”. Капітан Бріско плавав у цих водах майже весь наступний місяць, але через штормову погоду так і не зміг наблизитися до берега невідомого суходолу ближче, ніж на десять ліг. Переконавшися, що провадити дальші дослідження в цю пору року неможливо, він повернув на північ, щоб перезимувати на землі Ван-Дімена.
На початку 1832 року він знову вирушив на південь і четвертого лютого, перебуваючи на 67° 15΄ південної широти і 69° 29΄ західної довготи, побачив на південному сході землю. Вона виявилася островом, що прилягав до мису, який відходив від суходолу, відкритого ним раніше. Двадцять першого лютого йому вдалося висадитися на острів, який він ім’ям короля Вільгельма Четвертого оголосив власністю британської корони і на честь королеви назвав Аделаїдою. Коли обставини цієї подорожі стали відомі Королівському географічному товариству в Лондоні, вчені мужі дійшли висновку, що “від 47° 30΄ східної довготи до 69° 29΄ західної довготи вздовж шістдесят шостої – шістдесят сьомої паралелі тягнеться суцільна смуга суходолу”.
З цього приводу містер Рейнолдс зауважує: “Ми ніяк не можемо погодитися з таким висновком, і відкриття Бріско не дають для цього жодних підстав. Саме між цими двома пунктами Уеддел проник на південь по меридіану, що проходить понад східними узбережжями островів Джорджія, Сандвічевих, Південних Оркнейських і Шетландських”.
Як ви згодом довідаєтеся, мій власний досвід свідчить про помилковість висновку, до якого прийшло Королівське товариство.
Такі були головні експедиції, що намагалися проникнути якомога ближче до Південного полюса, і легко переконатися, що до плавання “Джейн Гай” жодне судно не перетинало Південне полярне коло на величезних відстанях, що відповідають трьомстам градусам цієї паралелі. Отже, перед нами відкривалося широке поле для досліджень, і тому з величезною цікавістю сприйняв я рішення капітана Гая йти на південь, поки буде змога.
Припинивши пошуки островів, про які казав Гласс, ми чотири дні йшли на південь, не зустрічаючи на своєму шляху ніякої криги. Ополудні двадцять шостого грудня, перебуваючи на 63° 23΄ південної широти й на 41° 25΄ західної довготи, ми побачили кілька айсбергів і крижане поле, але невелике за розмірами. З південного сходу й північного сходу віяли постійні, але не сильні вітри. Коли вітер налітав із заходу, а це було рідко, він незмінно приносив шквал із дощем. Щодня випадав сніг – коли більше, коли менше. Термометр двадцять сьомого грудня показував тридцять п’ять градусів.
1 січня 1828 року. Сьогодні нас із усіх боків обложило кригою, і наші перспективи видаються безрадісними. Всю першу половину дня з північного сходу налітав штормовий вітер, і великі плавучі крижини вдарялися об корму й об стерно з такою силою, що ми почали боятися за наслідки. Шалений вітер дув до самого вечора, коли широке крижане поле попереду розступилося, і ми змогли, поставивши всі вітрила, пробитися крізь менші крижини на відносно чисту воду. Наближаючись туди, ми поступово опускали вітрила, а вийшовши на вільний простір, залишили тільки взятий на рифи фок.
2 січня. Погода відносно тиха. Ми перетнули Південне полярне коло й ополудні були на 69° 10΄ південної широти й 42° 20΄ західної довготи. На півдні криги майже не видно, хоча за нами лежать широкі поля торосів. Виготовили саморобний лот, використавши для цієї мети чавунний казан ємкістю в двадцять галонів та линву завдовжки у двісті сажнів і виявили підводну течію, яка завертала на північ – її швидкість чверть милі на годину. Температура повітря – близько тридцяти трьох градусів. Магнітне відхилення – 14° 28΄, східне.
5 січня. Йдемо на південь, не зустрічаючи особливих перешкод. Вранці, правда, перебуваючи на 73° 15΄ південної широти й 42° 10΄ західної довготи, ми знову наштовхнулися на широченне поле суцільної криги. Одначе на півдні за ним відкривався безмежний простір чистої води, і ми не сумнівалися, що кінець кінцем зуміємо туди пройти. Пливучи понад торосами на схід, ми зрештою натрапили на прохід завширшки з милю, в який і завернули. Надвечір були вже у відкритому морі, досить густо всіяному плавучими крижинами, але вільному від полів, тому сміливо просуваємося далі на південь. Ми не відчуваємо, щоб ставало холодніше, але часто йде сніг, і раз у раз налітають бурхливі шквали з градом. Сьогодні над судном зі сходу на північний захід пролетіли величезні зграї альбатросів.
7 січня. Небо майже чисте, і ми без труднощів ідемо своїм курсом. На заході побачили кілька айсбергів неймовірно великих розмірів, і пополудні проминули один, вершина якого височіла над поверхнею моря не менш як на чотириста сажнів. У обхваті він, мабуть, мав три чверті ліги, і по його схилах струменіли з розколин справжні струмки. Цей льодовий острів залишався в межах нашої видимості два дні, потім сховався в тумані.
10 січня. Рано-вранці сталося нещастя: впала за борт людина. Це був американець, на ім’я Пітер Реденбург, уродженець Нью-Йорка й один з найдосвідченіших матросів на шхуні. Переходячи через ніс корабля, він послизнувся і впав між двома плавучими крижинами – на поверхню він уже не виринув. Ополудні досягли 78° 30΄ південної широти на 40° 15΄ західної довготи. Дуже холодно, з півночі й сходу постійно налітають шквали з градом. На сході маячать кілька велетенських айсбергів, і взагалі весь обрій на тому боці забитий суцільною кригою – льодові поля громадяться там одне на одне, утворюючи лабіринти торосів. Увечері повз нас пропливли якісь дерев’яні уламки, а вгорі пролетіли незліченні зграї птахів – велетенські і звичайні буревісники, альбатроси і якийсь невідомий великий птах з яскраво-синім оперенням. Магнітне відхилення менше, ніж було до того, як ми перетнули Південне полярне коло.
12 січня. Успіх нашого просування на південь знову викликає сумніви: в напрямку полюса нічого не видно, крім неозорих крижаних полів, над якими височать справжні гірські пасма, льодові стрімчаки грізно нависають один над одним. Ми завернули на захід і пливли в цьому напрямку до чотирнадцятого числа, сподіваючись знайти прохід.
14 січня. Вранці дісталися до західної межі крижаного поля, яке загородило нам дорогу, й, обминувши його з навітряного боку, вийшли у відкрите море, де не виднілося жодної крижини. Опустивши наш лот на двісті сажнів, виявили підводну течію, що йде на південь зі швидкістю півмилі на годину. Температура повітря – сорок сім градусів, води – тридцять чотири. Знову взяли курс на південь, не зустрічаючи жодної скільки-небудь серйозної перешкоди аж до шістнадцятого числа, коли ополудні досягли 81° 21΄ південної широти на 42° західної довготи. Тут ми знову опустили лот – течія так само йшла на південь, але її швидкість була вже три чверті милі на годину. Магнітне відхилення зменшилося, повітря тепле й приємне, термометр показує п’ятдесят один градус. У морі не видно жодної крижини. Тепер уся команда впевнена, що ми дійдемо до полюса.
17 січня. Сьогодні сталося чимало різних пригод. З півдня летять незліченні зграї птахів. Деяких нам пощастило підстрелити з палуби, й у одного з них, схожого на пелікана, виявилося чудове на смак м’ясо. Близько полудня марсовий побачив з лівого боку по курсу невелику плавучу крижину, а на ній великого звіра. Погода була ясна й тиха, і капітан Гай звелів спустити на воду дві шлюпки, щоб роздивитися невідомого звіра зблизька. Я й Дірк Петерс сіли з помічником капітана в більшу шлюпку. Підпливши до крижини, ми побачили, що на ній лежить величезний ведмідь з породи полярних білих ведмедів, але набагато більший. Ми були добре озброєні й, не вагаючись, напали на хазяїна плавучої крижини. Один за одним бабахнули кілька пострілів, більшість з яких, поза всяким сумнівом, влучили звірові в голову й тіло. Та, мабуть, вони не завдали йому ніякої шкоди, бо він стрибнув у воду й поплив із роззявленою пащею до нашої шлюпки. Такий розвиток подій став для нас цілковитою несподіванкою, ніхто не був готовий зробити другий постріл, і ми й оком не встигли змигнути, як ведмедеві вдалося наполовину перевалитися своїм величезним тулубом через планшир і схопити одного з матросів за поперек. У цю мить від певної загибелі нас врятувала спритність і мужність Петерса. Стрибнувши на спину звіра, він угородив йому в спину ножа, діставши до спинного мозку. Ведмідь випустив дух і сповз у море, потягши за собой й Петерса. Той незабаром виринув, йому кинули вірьовку, і, перед тим як вибратися з води, він перев’язав тушу ведмедя. Взявши здобич на буксир, ми з тріумфом повернулися на шхуну. Виміряли тушу ведмедя – вона була майже п’ятнадцять футів завдовжки. Шерсть у нього біла, як сніг, дуже жорстка і закучерявлена. Криваво-червоні очі більші, ніж у звичайного полярного ведмедя, а писок кругліший, схожий на морду бульдога. М’ясо в нього ніжне, але жирне й відгонило рибою, хоча матроси, наївшись від пуза, визнали його смачним і поживним.
Тільки-но ми підтягли свою здобич до борту, як з марса почувся радісний вигук: “Земля по правому борту!” Всі матроси повибігали на палубу. Саме в цю мить, на наше щастя, з північного сходу повіяв бриз, і незабаром ми підійшли до берега. То був низенький скелястий острівець близько ліги по периметру, цілком позбавлений рослинності, якщо не рахувати кількох кущів, схожих чи то на кактуси, чи то на колючі груші. Якщо наближатися до острівця з півночі, то видно, як у море випинається дивна скеля, дуже схожа на перев’язаний тюк бавовни. За цієї скелею з боку заходу є невеличка затока, де наші шлюпки легко пристали до берега. В нас не забрало багато часу обстежити всі закутні острова, але ми не знайшли там нічого вартого уваги – правда, за одним винятком. На південному мисі серед купи каміння нам трапився дерев’яний уламок, схожий на ніс каное. На ньому збереглися сліди різьблення, і капітан Гай запевняв, ніби розрізняє зображення черепахи, але я не помітив особливої схожості. Крім цього уламка, якщо то справді був уламок човна, ми не виявили жодних ознак того, що раніше тут коли-небудь ступала людська нога. Біля берега виднілися плавучі крижини – але їх було мало. Точні координати острівця, якому капітан Гай дав назву острів Беннета (на честь співвласника шхуни): 82° 50΄ південної широти, 42° 20΄ західної довготи.