Оповідь Артура Ґордона Піма - По Эдгар Аллан 7 стр.


Отже, ми пройшли на південь на вісім з лишком градусів далі, аніж будь-хто з інших мореплавців, а перед нами, як і раніше, розстилалося чисте море. Ми виявили, що в міру нашого просування до полюса магнітне відхилення рівномірно зменшувалося і, що найдивовижніше, повітря, а згодом і вода ставали все тепліші. Можна навіть сказати, що стояли погожі дні, з півночі віяв рівний, але лагідний бриз. Небо переважно було безхмарне, лише південний обрій іноді застеляла імла, та й то ненадовго. Правда, виникли дві проблеми, які ускладнювали наше становище: в нас закінчувалося паливо, й де в кого з матросів з’явилися ознаки цинги. Ці обставини примусили капітана Гая всерйоз замислитися про повернення назад, і він не раз про це заговорював. Ну, а я був цілком переконаний, що, йдучи попереднім курсом, ми скоро натрапимо на землю; до того ж я мав усі підстави припускати, що вона виявиться не безплідною, голою пустелею, як то буває у високих арктичних широтах, і, виходячи з подібних міркувань, я лагідно, але наполегливо вселяв капітанові думку про доцільність іти далі на південь, принаймні протягом ще кількох днів. Ніколи досі перед людиною не відкривалася така спокуслива перспектива розгадати велику таємницю Антарктичного материка, і, признаюся, я кипів від обурення, слухаючи нерішучі й невчасні пропозиції нашого капітана. Я не стримався й дещо сказав йому з цього приводу, і, думаю, саме моя наполегливість спонукала капітана Гая продовжити плавання. І хоча я не можу не жалкувати з приводу кривавих і трагічних подій, до яких кінець кінцем спричинилися мої умовляння, я водночас відчуваю певну втіху на думку, що посприяв, хай і непрямо, відкриттю для науки однієї з найзагадковіших таємниць, які будь-коли заполоняли її увагу.

18 січня. Вранці ми вирушили в дальшу путь. Погода, як і раніше, стоїть чудова. Море зовсім спокійне, повітря відносно тепле, з півночі віє легкий вітерець, температура води п’ятдесят три градуси. Ми знову налаштували лот і, опустивши його у воду, на глибині ста п’ятдесяти сажнів виявили підводну течію в напрямку полюса; її швидкість – миля на годину. Цей постійний рух вітру й води на південь викликав на шхуні розмови, і декому навіть вселив тривогу; я помітив, що ці балачки та побоювання справили досить сильне враження на капітана Гая. Але він дуже чутливий до жартів, і кінець кінцем мені пощастило висміяти його необгрунтований страх. Магнітне відхилення зовсім незначне. Вдень бачили кількох великих китів відомих порід, над судном пролітають хмари альбатросів. Підібрали в морі якийсь кущ, обліплений червоними ягодами, схожими на глід, і труп невідомого земного звіряти. Воно досягає трьох футів завдовжки, але заввишки має дюймів шість, не більше; його чотири коротесенькі лапи озброєні яскраво-червоними пазурами, що здаються кораловими. Тулуб покритий білою, як сніг, шерстю – прямою і шовковистою. Хвіст завдовжки футів півтора звужується на кінчику, як у пацюка. Голова скидається на котячу, за винятком вух – вуха в нього висять, мов у собаки.

Зуби теж коралово-червоні, як і пазурі.

19 січня. Сьогодні на 83° 20΄ південної широти і 43° 5΄ західної довготи (море на той час прибрало темного, майже чорного кольору) марсовий знову побачив землю, і, підійшовши ближче, ми роздивилися, що це острів, який входить до архіпелагу чималих островів. Береги в нього обривчасті, а внутрішня частина поросла лісом, з чого ми неабияк зраділи. Години через чотири після того, як марсовий уперше побачив землю, ми кинули якір на глибині в десять сажнів у піщане дно на відстані ліги від берега, бо високий прибій і штовханина хвиль то там, то там навряд чи дозволили б судну підійти до нього близько. Потім на воду спустили дві найбільші шлюпки, і добре озброєний загін (у якому були й ми з Петерсом) вирушив шукати прохід у рифах, які, здавалося, охоплювали весь острів. Незабаром ми натрапили на довгу, вузьку затоку і тільки-но в неї звернули, як побачили, що від берега відпливають чотири великі каное, наповнені людьми, – судячи з їхнього вигляду, озброєними. Ми чекали, поки вони підпливуть ближче, а що рухалися каное швидко, то незабаром опинилися в межах нашої чутності. Капітан Гай прив’язав до весла хусточку й підняв цей білий прапор угору; тубільці зупинилися, і всі разом заґелґотіли, іноді щось голосно викрикуючи. Нам пощастило розібрати лише вигуки: “Анаму-му!” і “Лама-лама!” Тубільці не змовкали принаймні з півгодини, і за цей час ми встигли добре їх роздивитися.

Всього в чотирьох каное, які завдовжки були футів п’ятнадцать, а завширшки – близько п’яти, сиділо сто десятеро дикунів. Зростом вони не відрізнялися від середнього європейця;, але були мускулистіші і кремезніші. Мали чорну блискучу шкіру й довге кучеряве волосся. Одягнені вони в шкури невідомої тварини з чорною, кудлатою, шовковистою вовною, причому шкури майстерно припасовані до тіла, вовною всередину, і лише на шиї, кісточках і зап’ястках вивернуті назовні. За зброю їм правили переважно киї з якогось темного і, мабуть, дуже важкого дерева. Деякі, правда, тримали в руках списи з крем’яними наконечниками, а також метавки.

На дні каное лежали купи чорних каменів завбільшки з велике яйце.

Коли тубільці закінчили вітальну промову (а їхнє гелготіння означало, безперечно, саме це), один із них, імовірно вождь, став на носі каное і знаками запросив нас підпливти ближче. Ми вдали, ніби не зрозуміли його знаків, вирішивши, що ліпше триматися на відстані, адже дикуни переважали нас кількісно більш як учетверо. Тоді вождь наказав трьом іншим каное залишатися на місці, а сам вирушив нам назустріч. Підпливши до нас упритул, він перестрибнув у більшу шлюпку і сів поруч із капітаном Гаєм, показуючи пальцем на шхуну і повторюючи: “Анаму-му!” і “Лама-лама!” Ми стали веслувати до судна, а чотири каное пливли за нами на невеликій відстані.

Коли причалили до шхуни, вождь виявив усі ознаки крайнього подиву й захвату: плескав у долоні, бив себе по стегнах і в груди, голосно реготав. Його супутники приєдналися до веселощів, і кілька хвилин стояв оглушливий гамір. Коли нарешті дикуни трохи притихли, капітан Гай звелів задля остороги підняти шлюпки і знаками дав зрозуміти вождю (його звали, як ми незабаром довідалися, Ту-Віт), що за один раз ми можемо прийняти на палубу не більше двадцяти його людей. Така умова цілком задовольнила вождя, він віддав своїм підданим якийсь наказ, і тоді одне каное підійшло до корабля впритул, а інші три залишилися на відстані ярдів у п’ятдесят. Двадцятеро дикунів залізли по трапу на борт і заходилися шастати по палубі, сновигати між такелажем; вони з цікавістю роздивлялися кожен предмет на судні й взагалі почувалися тут як удома.

Було очевидно, що досі вони ніколи білих людей не бачили – колір наших облич, здавалося, викликав у них глибоку відразу. Шхуну вони сприймали як живе створіння і тримали списи вістрями догори, бо, здавалося, боялись її поранити. Матроси довго сміялися, коли Ту-Віт утнув одну штуку. Наш кок колов біля камбуза дрова і неумисне загнав сокиру в палубу, залишивши досить глибоку зарубку. Вождь негайно підбіг до нього і, досить грубо його відштовхнувши, став чи то голосити, чи то завивати, що, мабуть, свідчило про те, як глибоко він співчуває пораненій шхуні; він пестливо гладив зарубку рукою і промивав її морською водою з відра, яке стояло неподалік. Ми навіть уявити собі не могли, що десь на літі існує таке невігластво, а особисто я не міг позбутися думки, що воно почасти вдаване.

Коли наші гості задовольнили, наскільки могли, свою цікавість на палубі, ми запросили їх спуститися вниз, де їхньому здивуванню не було меж. Годі виразити словами, як вони чудувалися, ходячи в цілковитій мовчанці й лише іноді уриваючи її притишеними вигуками. Потім ми показали їм і дозволили потримати рушниці, що, звичайно, дало їм багато поживи для роздумів. Не думаю, щоб тубільці здогадалися про справжнє призначення рушниць; бачачи, як обережно ми з ними обходимося і як уважно стежимо за їхніми рухами, коли вони до них доторкалися, вони, безперечно, прийняли їх за священних кумирів чи ідолів.

Коли тубільці побачили гармати, їхній подив подвоївся. Вони наблизилися до них з глибокою пошаною й острахом, але оглянути їх уважно відмовилися. В кают-компанії висіли два дзеркала, й ось тут зачудування дикунів посягло апогея. Ту-Віт увійшов до кают-компанії перший; він уже був посеред приміщення обличчям до одного дзеркала, спиною – до другого, коли раптом підняв очі й побачив своє відображення; я подумав, що зараз він збожеволіє, та коли, рвучко обернувшись, він кинувся навтіки й знову побачив себе в дзеркалі, яке висіло навпроти, я злякався, що він випустить дух. Жодні умовляння подивитися ще раз на дзеркало не подіяли; він упав долічерева на підлогу, затуливши обличчя долонями, й лежав, не ворушачись. Зрештою нам довелося винести його на палубу.

Отак, по двадцятеро чоловік, ми дозволили побувати на шхуні всім дикунам, і лише Ту-Віт залишався на борту весь час. Наші гості навіть не пробували що-небудь поцупити, та й після їхнього від’їзду ми не виявили жодної пропажі. Поводилися вони під час своїх відвідин досить-таки подружньому. Були, правда, в їхній поведінці химери, що їх ми ніяк не могли збагнути. Наприклад, вони нізащо не хотіли наближатися до кількох найбезневинніших предметів – таких, як вітрила, яйце, розкрита книжка або миска з борошном. Ми намагалися з’ясувати, чи немає в них яких-небудь речей для обміну, але розтлумачити їм це виявилося надзвичайно важко. Хоча нам пощастило довідатися, на наш превеликий подив, що на тутешніх островах у великих кількостях водяться галапагоські черепахи; одну з них ми вже бачили в каное Ту-Віта. Якийсь дикун мав повні руки трепангів – він жадібно пожирав їх у сирому вигляді. Подібні аномалії (а це справді були аномалії, якщо взяти до уваги широту, на якій ми перебували) навіяли капітанові Гаю бажання ретельно дослідити острови з метою здобути вигоду зі свого відкриття. Щодо мене, то хоч як мені хотілося більше довідатися про ці острови, я все ж таки прагнув без затримки рушати далі на південь. Погода стояла чудова, але хто міг сказати, скільки вона протримається? Я не міг навіть чути про намір залишитися тут надовше, аніж це абсолютно необхідно для відпочинку команди та для поповнення запасів палива і свіжої провізії, адже перед нами лежало чисте від криги море, і ми вже дісталися до вісімдесят четвертої паралелі і мали і могутній вітер, і сильну течію, яка сама понесла б нас на південь! Я доводив капітанові, що ліпше ми зайдемо на острови на зворотному шляху і перезимуємо тут у тому разі, якщо нас затримають крижані поля. Кінець кінцем він зі мною погодився (сам не розумію, яким чином пощастило мені здобути над ним такий вплив), і було ухвалено, що навіть коли ми знайдемо трепангів, то пробудемо тут один тиждень, щоб відновити сили, а далі, поки є змога, рушимо на південь. Зробивши необхідні приготування, ми за допомогою Ту-Віта провели “Джейн” між рифами і стали на якір приблизно за милю від берега біля південно-східної околиці найбільшого з островів архіпелагу, в затишній, оточеній з усіх боків суходолом затоці завглибшки в десять сажнів і з чорним піщаним дном. У глибині затоки, як повідомили нам тубільці, було три джерела з чудовою прісною водою, і дерева для заготівлі дров тут теж не бракувало. Чотири каное з тубільцями пливли за нами, проте трималися на поштивій відстані. Ту-Віт був на шхуні, й коли ми кинули якір, запросив нас зійти з ним на берег і навідати його село в глибині острова. Капітан Гай дав згоду; ми залишили на борту як заручників десятьох дикунів і групою в дванадцятеро чоловік приготувалися супроводжувати вождя. Ми добре озброїлися, проте не давали навзнаки, ніби не довіряємо тубільцям. На шхуні було вжито всіх можливих заходів остороги проти несподіваного нападу – налаштували гармати, підняли абордажні сіті. Помічникові капітана було наказано, щоб за нашої відсутності не допускав на шхуну жодної людської душі, а якщо ми не повернемося через дванадцять годин, то послав на пошуки навкруг острова шлюпку з фальконетом.

З кожним кроком у глибину острова в нас міцніла переконаність, що ми потрапили в краї, цілком відмінні від тих, де ступала нога цивілізованої людини. Все, що трапляло нам на очі, ми бачили вперше. Дерева анітрохи не нагадували рослинність тропічного, помірного чи суворого полярного поясів і були зовсім не схожі на ті, які ростуть у південних широтах, що їх ми вже пройшли. Навіть скелі відрізнялися від звичайних і обрисами, і кольором, і розміщенням порід. Навіть струмки – хоча в це важко повірити – мали дуже мало спільного зі струмками в інших кліматичних зонах, і ми не відразу зважилися покуштувати тутешньої води і довго не могли повірити, що її дивовижні якості природного походження. Біля першого маленького струмочка, який трапився нам на шляху, Ту-Віт та його люди зупинилися попити. Вода видалася нам надто своєрідною, і ми не стали пробувати її, подумавши, що вона нечиста; і лише згодом ми відкрили, що такими були всі струмочки на островах. Мені нелегко дати точне уявлення про ту рідину, і, звичайно, я не зможу цього зробити, не вдавшися до розлогого опису. Хоча вона стікала по схилах пагорбів, як і звичайна вода, проте ніколи – крім тих випадків, коли утворювала водоспад, – не мала вона тих властивостей, які роблять воду прозорою. І все ж не викликає сумніву, що вона була не менш прозора, ніж найчистіша в світі вода – вапнякова, різниця була тільки в зовнішньому вигляді. На перший погляд і особливо на рівному місці вона нагадувала за консистенцією гуміарабік, улитий у звичайну воду. Але цим її незвичайні якості не обмежувалися. Вона не була безбарвна, але й не мала одного, точно визначеного кольору – у своєму русі вона переливалася всіма відтінками пурпуру, як переливаються тони в шовку. Ця гра кольорів вразила і приголомшила нас не менше, аніж дзеркало приголомшило Ту-Віта. Набравши води в миску і давши їй добре відстоятися, ми помітили, що вона вся розділяється на безліч виразно окреслених цівок, причому кожна така цівка мала окремий відтінок кольору, а струминки не змішувалися, і сила зчеплення часточок У одній струминці була значно більша, ніж між окремими струминками, які прилягали одна до одної. Ми провели лезом ножа поперек цівок, і вода негайно зімкнулася за ним, як то буває зі звичайною водою, а коли витягли лезо, то жодних слідів за ним не лишилося. Якщо ж ми акуратно проводили ножем між двома цівками, то вони добре розділялися, і тільки через певний час сила зчеплення знову зливала їх докупи. Це явище було першою ланкою в довгому ланцюзі чудес, який за велінням долі охоплював мене протягом тривалого часу.

Нам знадобилося майже три години, щоб дістатися до села, бо лежало воно не менше як за дев’ять миль від берега, а стежка проходила по гористій місцевості. В міру того як ми просувалися в глиб острова, до загону Ту-Віта (тобто до ста десяти тубільців, які були в човнах) за кожним поворотом стежки мовби випадково приєднувалися невеличкі групи дикунів від двох до шести-семи чоловік. Це скидалося на заздалегідь обмірковану тактику, що стривожило мене й примусило поділитися своїми побоюваннями з капітаном Гаєм. Відступати, проте, було пізно, і ми дійшли згоди, що найбезпечніше буде вдавати, ніби ми цілком довіряємо Ту-Вітові. Тому ми спокійно йшли далі, тримаючися щільною групою, щоб дикуни не втиснулися між нами й не розділили нас, і пильно стежачи за їхніми пересуваннями.

Ми пройшли по дну ущелини з обривистими схилами і нарешті досягли місцевості, де, як нам повідомили, стояло село – одне на всьому острові. Коли воно з’явилося попереду, вождь закричав, часто повторюючи слово “клок-лок”; мабуть, воно й означало назву села, а може, родове поняття для всякого місця, де живуть люди.

Оселі були вкрай жалюгідні і не мали між собою ніякої схожості – на відміну від відомих людству будівель, властивих не лише розвиненим народам, а й найпримітивнішим племенам. Деякі з них, що належали, як ми довідалися, вампу або ямпу, тобто старійшинам острова, являли собою зрубане футів на чотири від землі дерево з накинутою на гілля великою чорною шкурою, що звисала складками до землі. Під такими шкурами і влаштовувалися дикуни. Інші житла були стулені з гілля із засохлим листям, прихиленого під кутом у сорок п’ять градусів до купи глини заввишки футів у п’ять-шість, що була накидана абияк і не мала певної форми. Були тут і звичайні ями, прямовисно видовбані в землі й теж накриті гіллям, яке тубільці відсовували вбік, коли забиралися до оселі, а потім ізсередини накладали на яму знову. Кілька жител були влаштовані просто в кронах дерев, причому верхні віти почасти підрубували, щоб пригнути їх донизу і в такий спосіб спорудити надійніше прикриття від негоди. Проте більшість осель були видовбані у вигляді неглибоких печер у крутому обриві темного й витягнутого кам’яного пагорба, що з трьох боків оточував поселення. Біля входу до кожної з печер лежав невеликий камінь, який пожилець акуратно ставив на вході, коли йшов з дому – я так і не зміг довідатися, навіщо так роблять, бо кожен камінь затуляв не більш як третину отвору.

Село, якщо можна було назвати селом це жалюгідне людське поселення, лежало в досить глибокій долині, проникнути в яку можна було лише з півдня, бо всі інші підходи загороджував крутий обривистий пагорб у вигляді півкола, про який я згадував. На дні долини дзюркотів струмок із уже описаною чарівною водою. Біля осель ми побачили кількох незвичайних тварин – мабуть, давно одомашнених і приручених. Найбільші з них за будовою тіла й морди скидалися на нашу свійську свиню, але мали пухнатий хвіст і тонкі, як у антилопи, ноги. Пересувалися вони вкрай повільно й незграбно, і ми жодного разу не бачили, щоб вони спробували побігти. Були там і інші тварини, схожі на цих, але з довшим тулубом і вкриті чорною вовною. Навкруги сновигало безліч свійської птиці – вона, либонь, і правила за головний харч тубільцям. Ми вельми здивувалися, побачивши серед того птаства і чорних альбатросів – мабуть, цілком одомашнених; по здобич вони літали в море, але завжди поверталися в село, як додому, – для гніздування й виведення потомства вони використовували південний берег острова, який лежав найближче. Там до них часто приєднувалися їхні друзі пелікани, але ці ніколи не летіли за альбатросами до тубільних осель. Серед іншого домашнього птаства можна згадати качок, які мало відрізнялися від тих, що водяться в нас, чорного баклана і великого птаха, трохи схожого на канюка, але не хижого. Чого тут не бракувало, то це риби. Під час наших відвідин ми бачили багато висушеної сьомги, тріски, голубих дельфінів, макрелі, скатів, морських вугрів, химерових, скарових і млинцеподібних риб, кефалі, морських язиків, морських півнів, хеків, камбал та інші різновиди риби. Ми також звернули увагу, що більшість тутешньої морської живності скидається на ту, яка водиться біля островів Лорда Окленда, розташованих на п’ятдесят першій паралелі південної широти. Рясно тут було й галапагоських черепах. Дикі тварини нам траплялися рідко – причому всі великі й невідомих порід. Раз або двічі через стежку перелізли змії, на вигляд страшнючі, але тубільці не звернули на них жодної уваги, з чого ми зрозуміли, що вони не отруйні.

Коли ми з Ту-Вітом та його загоном наблизилися до села, назустріч нам з гучними криками, серед яких ми могли розібрати “Анаму-му!” і “Лама-лама!” висипав величезний натовп. Ми були неабияк здивовані, що, за одним або двома винятками, мешканці села були зовсім голі, а шкури мали на собі лише ті, хто супроводжував вождя в човнах. Вони, мабуть, володіли також усією зброєю, бо ті, які повибігали нам назустріч, були неозброєні. В натовпі ми побачили багато жінок та дітей, причому жінкам аж ніяк не можна було відмовити в своєрідній красі. Вони були стрункі, високі, добре сформовані, мали зграбну й дуже невимушену поставу, що не властиво жінкам у цивілізованому суспільстві. Проте їхні губи, як і в чоловіків, були товсті й малорухливі, так що зуби не оголялися, навіть коли вони сміялися. Але волосся в них було м’якше, ніж у чоловіків. У юрбі голих тубільців вирізнялося з десяток таких, котрі, як і Ту-Вітові супутники, були вбрані в чорні шкури й озброєні списами та важкими киями. Судячи з усього, то були люди впливові і зверталися до них із шанобливим титулом вампу. Саме вони мешкали в “палацах”, накритих чорними шкурами. Ту-Вітова халабуда, розташована в самому центрі села, була більша й краще влаштована, аніж інші подібні житла. Дерево, яке правило їй за підпору, було зрубане на відстані футів дванадцяти від землі, а трохи нижче було залишено кілька гілляк, завдяки яким шкіряний дах розтягувався досить широко, а не спадав донизу майже впритул до стовбура. Складався він аж із чотирьох великих шкур, скріплених дерев’яними шпичками, – внизу шкури були прибиті до землі гострими кілками. Підлогу застеляло сухе листя, утворюючи своєрідний килим.

З великою урочистістю нас провели в цю хижу, і за нами втиснувся ще й чималий гурт дикунів. Ту-Віт усівся на листі й подав знак, щоб ми наслідували його приклад. Ми вчинили, як він просив, і відразу опинилися у вкрай незручному, якщо не в критичному становищі. Нас дванадцятеро сиділи на долівці, а навколо розташувалися не менш як сорок тубільців, збившися так тісно, що якби раптом вони напали на нас, ми не змогли б не те що застосувати зброю, а й підхопитися на ноги. Неймовірна тиснява була не тільки в хижі, а й надворі, де, либонь, зібралося все населення острова, і юрба не затоптала нас лише тому, що Ту-Віт стримував своїх підлеглих сердитими окриками. Те, що вождь сидів посеред нас, зрештою, було головною запорукою нашої безпеки, і ми вирішили триматися до нього якомога ближче, щоб у фатальну хвилину, при першому ж вияві ворожих намірів порішити його і в такий спосіб дістати психологічну перевагу над дикунами.

Після метушні та штовханини встановилася відносна тиша, і вождь звернувся до нас із великою промовою, вельми схожою на ту, яку він виголосив з каное, – правда “Анаму-му!” тепер повторювалося частіше і звучало гучніше, ніж “Лама-лама!”. Ми вислухали всю балаканину нашого господаря в глибокій тиші, а потім капітан Гай виголосив промову у відповідь, запевнивши вождя в наших дружніх почуттях та в доброзичливому ставленні, а завершив її тим, що підніс йому в дар кілька ниток голубого намиста та ніж. Від намиста, на превелике наше здивування, володар острова зневажливо відвернув носа, але ніж зробив йому неабияку втіху, й він негайно звелів принести обід. Страву подали через голови всіх присутніх – то були ще димучі нутрощі якоїсь невідомої тварини, можливо, однієї з тонконогих свиней, які впали нам у вічі, коли ми підходили до села. Бачачи, що ми не знаємо, з чого почати, Ту-Віт вирішив подати нам приклад і заходився ярд за ярдом пожирати спокусливо розкладені кишки, аж поки ми не могли далі витримувати це видовище, і нас мало не вирвало. Помітивши, як ми мучимося, його величність здивувався не менше, аніж тоді, коли вперше заглянув у дзеркало. Хай там як, а від запропонованих делікатесів ми рішуче відмовилися, давши зрозуміти гостинному господареві, що їсти нам зовсім не хочеться, бо недавно ми добре поснідали.

Коли монарх закінчив трапезу, ми всілякими хитромудрими способами, до яких тільки могли додуматися, почали розпитування, намагаючися з’ясувати, які на острові можна знайти товари і чи є тут можливість укласти вигідну торговельну угоду. Кінець кінцем вождь начебто збагнув, чого нам треба, і запропонував провести нас на ту частину узбережжя, де, як він запевнив, рясно водяться трепанги – і Ту-Віт показав на екземпляр істоти, яку мав на увазі. Ми зраділи, що виникла нагода вибратися з густого натовпу й знаками повідомили про свою готовність вирушити негайно. Ми вийшли з хижі й, супроводжувані всіма жителями села, рушили за вождем на південно-східне узбережжя острова – це було недалеко від затоки, в якій стояла на якорі наша шхуна. Нам довелося чекати близько години, поки дикуни пригнали на те місце, де ми стояли, чотири каное, Весь наш загін помістився в одному з них, і нас повезли понад пасмом уже згадуваних мною рифів, а потім показали іншу гряду, яка далі виходила в море, де ми й побачили стільки трепангів, скільки їх не бачили навіть найдосвідченіші серед нас мореплавці в низьких широтах, особливо знаменитих цим промислом. Ми провели біля рифів зовсім мало часу, але встигли переконатися, що при бажанні тут легко можна завантажити трепангами хоч і дванадцяток суден, потім попросили підвезти нас до шхуни, де й попрощалися з Ту-Вітом, узявши з нього обіцянку, що не пізніше як за добу він постачить нам стільки качок та галапагоських черепах, скільки піднімуть його каное. За весь день ми не помітили в поведінці дикунів нічого такого, що могло б розбудити підозру, окрім хіба одного – систематичності, з якою поповнювався їхній загін під час нашого походу до села.

Вождь дотримав свого слова, і незабаром ми щедро запаслися свіжою провізією. Черепашатина була незвичайно смачна, а качка переважала всі найкращі види нашої дичини – таким ніжним, соковитим та запашним видалося нам її м’ясо. Крім того, коли ми зуміли розтлумачити дикунам, чого від них хочемо, вони привезли нам багато коричневої селери та зеленої цибулі, а також повне каное риби – і свіжої, і в’яленої. Селера була справжніми ласощами, а зелена цибуля – незамінними ліками для тих матросів, у яких з’явилися, симптоми цинги. За короткий час усі наші хворі одужали. Запаслися ми й іншою свіжиною, серед якої можна згадати молюска, що формою скидався на мідію, але мав смак устриці; набрали ми також чимало креветок, а ще альбатросових яєць та якихось інших яєць із чорною шкаралупою. Взяли й добрячий запас свинини – м’яса тієї самої чудної свині, про яку я згадував. Більшості воно видалося апетитним, але особисто я дійшов висновку, що місцева свинина відгонить рибою і взагалі несмачна. За ці такі потрібні нам товари ми дали тубільцям голубе намисто, мідні брелоки, цвяхи, ножі, клапті червоної матерії – і вони лишилися цілком задоволені з такого обміну.

На березі, під самими жерлами наших гармат, ми відкрили справжній базар – мінова торгівля відбувалася під знаком взаємної довіри і без особливого безладу, чого ми аж ніяк не сподівалися, судячи з поведінки дикунів у селі Клок-Клок.

Отже, на протязі кількох днів наші взаємини з дикунами були цілком приязні, групи тубільців часто бували на шхуні, а групи наших людей виходили на берег, здійснюючи тривалі прогулянки в глиб острова і не зазнаючи жодних незручностей. Бачачи, що тубільці настроєні по-дружньому й готові надати нам будь-яку допомогу в збиранні трепангів, каштан Гай вирішив, що завантажить ними шхуну без особливих проблем, і розпочав переговори з Ту-Вітом про побудову підходящих складів для заготовлення товару, а також найму його самого та його племені для збору якомога більшої кількості молюска, поки він, скориставшися зі сприятливої погоди, здійснить подорож до полюса. Коли капітан розтлумачив свій план Ту-Віту, вождь дикунів начебто на все погодився. Отже, незабаром сторони дійшли взаємовигідної угоди, домовившися, що після необхідних приготувань, таких, як вибір та розчищення зручної ділянки, спорудження частини приміщень та інших робіт, які вимагатимуть участі всієї нашої команди, шхуна вирушить далі своїм курсом, залишивши на острові трьох людей, котрі наглядатимуть за будівництвом і навчатимуть тубільців сушити трепанги. Винагорода дикунам залежатиме від того, як вони попрацюють у нашу відсутність. Вони мали одержати стільки-то намист, стільки-то ножів, стільки-то червоної матерії та всякої всячини за точно визначену кількість пікулів висушених трепангів, що будуть заготовлені до нашого повернення.

Можливо, читачам цікаво довідатися більше про цього цінного молюска та способи його заготовлення, і я вважаю, що настав слушний момент подати тут відповідні відомості. Докладний опис, який наводиться нижче, взято з одного сучасного звіту про експедицію в Південні моря:

“Ідеться про молюск, поширений у водах Індійського океану й відомий під промисловою французькою назвою bouche de mer (ласий шматочок із моря). Якщо не помиляюся, знаменитий Кюв’є називає його gasteropoda pulmoni-fera. Вищезгаданий молюск водиться й на узбережжях тихоокеанських островів, де його збирають спеціально для китайського ринку, а в Китаї він цінується дуже високо, мабуть, не менше, ніж їстівні пташині гнізда, про які нині стільки говорять і які, ймовірно, й виготовляються з желатинової речовини, добутої певними видами ластівок із тіла цих самих молюсків. Вони не мають ні мушлі, ні ніг, ні взагалі жодних кінцівок, а лише ротовий отвір і задній прохід. За допомогою еластичних кілець, таких, як у гусениць або черв’яків, вони виповзають на мілку воду, де під час відпливу їх і помічають згадані ластівки; вгороджуючи гострий дзьобик у м’яке тіло молюска, вони витягують із нього клеювату волокнисту речовину, яка, висихаючи, утворює міцні стінки їхніх гнізд.

Ці молюски мають видовжену форму і бувають різних розмірів – від трьох до вісімнадцяти дюймів завдовжки, а я бачив кілька особин, які досягали двох футів. У поперечнику вони майже круглі, від одного до восьми дюймів завтовшки, але трохи плескаті з одного боку, того, яким вони повзають по дну. На мілку воду вони вилазять у певну пору року, мабуть, для розмноження, бо їх часто знаходять по двоє. Коли вода нагрівається, вони повзуть до берега і часто опиняються на такій мілині, що під час відпливу залишаються на суходолі під гарячими променями сонця. Але потомство вони, мабуть, залишають на глибині, бо ми ніколи не бачили малих молюсків на мілкому, туди виповзають лише дорослі особини. Годуються вони переважно тими самими зоофітами, з яких утворюються корали.

Збирають трепангів переважно на глибині трьох-чотирьох футів; на березі їх розрізають з одного кінця ножем – глибина розрізу може бути дюйм або більше, залежно від розміру молюска. Крізь отвір видавлюють нутрощі, які майже нічим не відрізняються від нутрощів інших нижчих створінь, що живуть у морі. Потім їх промивають і проварюють при певній температурі, яка не повинна бути ні надто високою, ні надто низькою, потім заривають на чотири години в землю, знову проварюють протягом короткого часу, після чого підсушують на сонці або на вогні. Особливо цінуються трепанги, висушені на сонці, але за той час, який потрібен, щоб приготувати один пікуль (1331/3 – фунта) на сонці, на вогні можна заготовити тридцять пікулів. Добре висушені трепанги можна зберігати без особливого ризику в сухому місці два-три роки; але раз на кілька місяців – скажімо, чотири рази на рік – треба наглядати, чи вони, бува, не відвологли.

Як було вже згадано, китайці вважають трепангів особливим делікатесом, вірячи, що він у чудесний спосіб зміцнює і підживлює організм і відновлює сили при статевому виснаженні. В Кантоні перший сорт продають по дев’яносто доларів за пікуль; другий – по сімдесят п’ять; третій – по п’ятдесят; четвертий – по тридцять; п’ятий – по двадцять; шостий – по дванадцять; сьомий – по вісім і восьмий сорт по чотири долари за пікуль. Одначе невеличкі партії цього товару часто відправляють також у Манілу, Сінгапур і Батавію”.

Таким чином угоду з тубільцями було вкладено, і ми негайно вивантажили на берег усе необхідне для розчищення майданчика та спорудження будівель. Біля східного берега затоки, де на відносно невеликій відстані від рифів, багатих на трепанги, було багато лісу і прісної води, ми вибрали велику рівну ділянку. Потім жваво взялися за діло й на превелике здивування дикунів швиденько звалили стільки дерев, скільки їх було треба для будівництва, обтесали колоди для каркасів і через два або три дні робота просунулася настільки, що ми могли довірити її завершення трьом матросам, які зголосилися залишитись на острові. Це були Джон Карсон, Елфред Гарріс і Петерсон (забув його ім’я), усі троє, якщо не помиляюся, уродженці Лондона.

На кінець місяця ми були готові до відплиття. Правда, ми погодилися зробити прощальний візит до села, й оскільки Ту-Віт так наполегливо домагався, щоб ми виконали свою обіцянку, то ми визнали за небажане ризикувати, ображаючи його відмовою. Я певен, у ті дні ніхто з нас не мав найменшого сумніву в приязному ставленні дикунів. Вони незмінно були до нас дуже поштиві, охоче допомагали нам у роботі, пропонували те або те, причому часто безкоштовно, і не поцупили в нас жодної речі, хоча бурхливий захват, з яким вони приймали наші подарунки, свідчив, що наші товари вони цінують високо. Особливою послужливістю відзначалися в них жінки, і взагалі ми були б найпідозріливішими істотами на світі, якби допустили думку про підступність людей, котрі ставилися до нас так добре. Та знадобилося зовсім мало часу, аби стало очевидно, що за їхньою вдаваною дружелюбністю таївся глибоко обміркований план нашого знищення і що остров’яни, яких ми цінували так високо, виявилися найбрутальнішими, найпідступнішими і найкровожерливішими мерзотниками з тих, які будь-коли оскверняли лице нашої планети.

Першого лютого ми зійшли на берег, щоб вирушити до села. Хоча, як я вже згадував, ми не плекали найменшої підозри, ми не знехтували необхідних заходів остороги. На шхуні залишилися шестеро людей, і їм було наказано ні під яким приводом не допускати, щоб тубільці наближалися до судна під час нашої відсутності, й постійно залишатися на палубі. Ми підняли абордажні сіті, набили в гармати подвійні заряди картечі, а фальконети зарядили рушничними кулями. Якірну линву було вибрано до натягнутого стану, і шхуна стояла за милю від берега на такій позиції, що жоден човен не міг наблизитися до неї непоміченим і не потрапити відразу під прицільний вогонь наших фальконетів.

Без шістьох матросів, залишених на шхуні, наш береговий загін нараховував тридцять два чоловіки. Ми були озброєні до зубів рушницями, пістолетами й абордажними шаблями; крім того, кожен мав при собі довгого морського ножа, дуже схожого на мисливський, яким так часто користуються в наших західних та південних штатах. Сотня воїнів у чорних шкурах зустріли нас на березі, щоб супроводжувати в село. Ми з подивом відзначили, що в них не було зброї, і на наше запитання, чому це так, Ту-Віт коротко відповів: “Матті нон ві па па”, що означало: “Там, де всі брати, зброя непотрібна”. Ми прийняли його слова за щиру правду і вирушили в дорогу.

Наш кортеж проминув джерело та струмок, про які я згадував, і ввійшов до вузької ущелини, що вела крізь гори з мильного каменю, серед яких лежало село. Ущелина була дуже нерівна, і не дивно, що під час нашого першого візиту в село Клок-Клок ми пробралися крізь неї з великими труднощами. Загальна довжина ущелини становила півтори-дві милі. Вона звивалася між горами (мабуть, у давніші часи тут було річище бурхливого потоку), і через кожні двадцять ярдів стежка круто завертала. Схили, я певен, були в середньому сімдесят-вісімдесят футів заввишки по всій їхній протяжності, а в деяких місцях вони здіймалися стрімкими урвищами до карколомної висоти, так затуляючи небо, що донизу майже не проникало денне світло. Середня ширина яру становила близько сорока футів, але іноді він так звужувався, що по ньому могли пройти лише п’ятеро-шестеро людей у шеренгу. Одне слово, в усьому світі не знайшлося б зручнішого місця для влаштування засідки, і цілком природно, що, входячи до ущелини, ми уважно оглянули свою зброю. Коли я думаю тепер про нашу кричущу дурість, то найбільше мене дивує те, як ми взагалі зважилися так цілком віддатися під владу дикунів, яких, власне, зовсім не знали, і дозволити їм під час переходу через ущелину йти і попереду нас, і позаду. І все ж таки ми бездумно підкорилися цьому порядку, по-дурному покладаючись на те, що нас досить багато і ми добре озброєні, а Ту-Віт та його люди зброї не мали, на дієвість нашої вогнепальної зброї (поки що дикунам невідомої), а передусім на мирну вдачу тубільців – адже протягом досить-таки тривалого часу ці підлі мерзотники прикидалися нашими друзями. П’ятеро або шестеро з них очолювали похід, ніби показуючи дорогу, і з показною старанністю розчищали стежку від великого каміння та сухого гілля. Далі посувався наш загін. Ми йшли в тісному гурті і стежили тільки за тим, щоб нас не роз’єднали. Дотримуючись незвичайного порядку та урочистості, процесію замикав головний загін дикунів.

Дірк Петерс, матрос Вілсон Аллен і я ішли на правому крилі нашого загону, роздивляючись незвичайне розшарування порід у обриві, який нависав над нами. Нашу увагу привернула розколина, достатньо широка, щоб одна людина могла вільно нею пробратися; вона заходила в скелю футів на вісімнадцять-двадцять прямо, а потім звертала ліворуч і круто підіймалася вгору. Її висота, наскільки ми могли бачити з головної ущелини, була футів шістдесят-сімдесят. Із тріщин на стінах розколини стриміло кілька миршавих кущиків з плодами, схожими на ліщинові горіхи; мені захотілося їх попробувати, і я швидко проліз у розколину, зірвав жменю – п’ять або шість – горіхів і поквапився назад. Та коли я обернувся, то побачив, що Петерс і Аллен протиснулися за мною. Я сказав, щоб вони верталися, бо в розколині двом людям не розминутися, і пообіцяв, що дам їм попробувати своїх горіхів. Вони не стали сперечатися й полізли назад; Аллен був уже біля самого входу в розколину, коли я раптом відчув могутній поштовх, – нічого подібного я досі у своєму житті не відчував, – який навіяв мені невиразну думку (якщо я взагалі встиг подумати про щось у ту мить), що земна куля розлетілася в друзки й настав кінець світу.

Коли я прийшов до тями, я зрозумів, що майже задихаюся, лежачи долічерева в чорній пітьмі, завалений землею, яка й далі сипалася з усіх боків, загрожуючи поховати мене живцем. На цю думку я відчув моторошний страх, напружив усі сили, щоб підвестися на ноги і зрештою-таки підвівся. Кілька секунд я простояв нерухомо, намагаючися збагнути, де я є і що зі мною сталося. Зненацька біля самого вуха пролунав глухий стогін, а потім і ледь чутний голос Петерса, який кликав мене на допомогу заради всього святого. Я протиснувся на крок або два вперед і впав просто на голову й плечі свого супутника, засипаного по пояс землею, як я незабаром виявив. Петерс розпачливо борсався, але вибратися на волю не міг. Зібравши всі сили, я розрив навколо нього землю й допоміг йому визволитися.

Коли ми нарешті трохи оговталися від переляку та здивування і змогли поміркувати над тим, що сталося, ми обидва прийшли до висновку, що стіни розколини, в яку ми проникли, обвалилися й зімкнулися вгорі – чи то внаслідок природного катаклізму, чи від власної ваги – і що ми загинули, поховані живцем. На довгий час ми втратили всяку волю до опору і піддалися гіркому, безнадійному розпачу, який важко уявити тим, хто не опинявся в подібному становищі. Я твердо переконаний, що жодне випробування, яке випадає людині на її життєвому шляху, не завдає таких розпачливих фізичних та духовних страждань, як випадок із нами – поховання живцем. Непроглядний морок, що огортає жертву, неможливість набрати в груди повітря, задушливі випари сирої землі разом з моторошним усвідомленням того, що надії немає, що ти мрець, засипаний у призначеній тобі могилі, все це вселяє в людське серце такий безнадійний жах, таку розпуку, яких нормальна людина не те що витерпіти – уявити собі не може.

Нарешті Петерс запропонував, що нам слід принаймні спробувати визначити масштаби нашої біди й обстежити свою підземну в’язницю; зрештою не виключено, сказав він, що де-небудь залишився отвір, крізь який можна вибратися на волю. Я відразу вхопився за цю слабку надію і, напружуючи всі сили, став пробиватися крізь сипучу землю. І тільки-но я спромігся ступити один-однісінький крок, як помітив тьмяне світло, яке дало нам знати, що принаймні ми тут не задихнемося. Ми трохи підбадьорилися, адже тепер у нас з’явилися підстави сподіватися на краще. Коли ми перелізли через купу землі та каміння, що перегороджувала нам шлях до світла, просуватися далі стало значно легше і дихати стало легше теж – більше не здавлювало легені від нестачі повітря. Незабаром ми вже розрізняли усе навкруги і виявили, що перебуваємо біля кінця розколини, там, де вона завертала ліворуч і вгору. Ще кілька зусиль, і ми дісталися до повороту й на превелику нашу радість побачили там довгу заглибину, чи тріщину, яка тяглася далеко вгору під кутом градусів у сорок п’ять, а в окремих місцях і крутіше. Ми не могли роздивитися всю тріщину до самого її кінця, але згори проникало достатньо світла, і ми майже не сумнівалися, що знайдемо там вихід назовні (якщо, звісно, зуміємо туди видертися).

І тут раптом мені пригадалося, що з головної ущелини нас увійшло в розколину троє і ми не знаємо, де подівся Аллен. Ми вирішили негайно повернутись і спробувати його знайти. Після тривалих пошуків під постійною небезпекою спричинити обвал, Петерс нарешті крикнув мені, що знайшов ногу нашого супутника, але тіло завалене землею та камінням і витягти його неможливо. Підійшовши до Петерса, я переконався, що він каже правду і що життя, звичайно, давно покинуло Аллена. З печаллю в серцях ми мусили покинути мертвого товариша і вернутися до повороту.

Ширина тріщини була достатня, щоб у ній могла протиснутися людина, але видертися нагору ми не змогли і після однієї або двох марних спроб знову були впали в розпач. Я вже раніше згадував, що гори, між якими пролягала ущелина, складалися з м’якої породи, схожої на мильний камінь. Тому стінки тріщини, по якій ми пробували піднятися, були дуже слизькі, а надто там, де проступала вологість, і ми ледве могли втриматися на ногах навіть на відносно рівних місцях, а там, де треба було дертися вгору по майже прямовисній стіні, становище ускладнювалося неймовірно, і ми вже були подумали, що вилізти тут нагору немислимо. Одначе розпач додає сили й кмітливості, і ми вчасно згадали про свої мисливські ножі; видовбуючи ними приступки в м’якому камені і з ризиком для життя хапаючись за шматки твердого сланцю, які то там, то там стриміли з породи, ми нарешті вибралися на рівний виступ, з якого видно було клапоть голубого неба в кінці густо зарослої лісом улоговини. Трохи заспокоївшись і оглянувшись назад на тріщину, крізь яку ми щойно пропхалися, ми побачили з вигляду її стін, що утворилася вона зовсім недавно – мабуть, земний струс, хай там від чого він виник, який так несподівано нас засипав, водночас призвів до утворення цієї свіжої розколини, і саме вона стала для нас стежкою порятунку. Оскільки ми вкрай знесиліли і майже не могли не те що стояти на ногах, а й розмовляти, то Петерс запропонував пострілами з пістолетів покликати на допомогу товаришів – пістолети ще висіли в нас за поясом, хоча рушниці й абордажні шаблі ми загубили на дні провалини, коли нас придушило зсувом. Наступні події підтвердили, що ми гірко розкаялися б, якби надумали вистрелити в повітря; та, на щастя, в мене вже тоді виникла підозра, що справа нечиста, і ми вирішили не давати знати дикунам про те, де ми є.

З годину перепочивши, ми поволі стали братися вгору улоговиною і пройшли зовсім небагато, коли почули десь на поверхні оглушливі крики. Нарешті ми дісталися до справжнього виходу з підземелля, бо, після того як ми покинули рівний виступ, наша стежка пролягала під майже непроникним для світла високим дахом з крутих стрімчаків та густого листя. Та ось нарешті ми з великою осторогою прокралися до вузької горловини, звідки навколишня місцевість відкривалася мов на долоні, і вже з першого погляду розгадали страшну таємницю обвалу.

Місцина, звідки ми вели спостереження, лежала неподалік від найвищої вершини в гірському пасмі. Ущелина, якою наш загін просувався до села, тяглася ліворуч від нас футів за п’ятдесят. Але тепер ложе чи дно ущелини було засипане на відстані ярдів ста величезною, мільйонотонною масою землі та каміння. Спосіб, за допомогою якого дикуни влаштували обвал, був не менш простий, ніж очевидний, бо сліди їхнього страхітливого злочину ще зосталися. В деяких місцях понад східним краєм ущелини (ми перебували на західному) стриміли загнані в землю дерев’яні кілки. В тих місцях земля не розкололася; але в урвищі, від якого відкололася маса обвалу, виднілися заглибини, схожі на ті, що залишаються після бура; очевидно, там теж були вбиті в землю такі самі кілки, які ми бачили, причому їх позаганяли не далі як за ярд один від одного на протязі не менш як триста футів і за десять футів від краю урвища. На тих кілках, які ще стриміли, метлялися міцні линви, сплетені з виноградної лози – певно, такі самі линви були прив’язані й до інших кілків. Я вже згадував про незвичайну шарувату структуру цих мильнокамінних гір, а недавній опис вузької та глибокої тріщини, крізь яку нам пощастило вибратися з-під обвалу і врятуватися від поховання живцем, дасть про неї додаткове уявлення. Скелі складалися ніби з безлічі щільно стулених докупи вертикальних нашарувань, що могли розколотися при найменшому природному підземному поштовху; і цього самого можна було досягти не таким уже й великим штучним зусиллям. Ось цією особливістю острівних гір і скористалися дикуни, здійснюючи свій віроломний задум. Не лишалося жодного сумніву щодо того, як вони діяли” Вбивши безперервний ряд кілків, вони почасти розкололи ґрунт, – до глибини одного-двох футів, – а потім поставили біля кожного кілка по людині, яка за сигналом мала потягти за линву (прив’язану за вершок кілка і протягнуту в протилежний бік від урвища); завдяки такій системі кілків та линв, що діяла як один великий важіль, виникла сила, достатня для того, щоб відколоти верхню частину урвища і скинути на дно провалля величезну масу землі та каміння. Доля наших бідолашних товаришів більше не була для нас таємницею. Лише нам пощастило врятуватися від страхітливої катастрофи. Ми були єдині білі люди на острові, які лишилися живі.

Отже, як з’ясувалося, наше становище тепер навряд чи можна було вважати кращим, ніж тоді, коли ми думали, що поховані живцем під обвалом. Ми не бачили для себе іншого виходу, як або загинути від руки дикунів, або скніти жалюгідним животінням, потрапивши до них у полон. Звичайно, ми могли якийсь час переховуватися в найнеприступніших місцях гір, а в разі крайньої потреби і в тій тріщині, з якої ми щойно вибралися. Але незабаром почнеться довга полярна зима, і ми неминуче або загинемо від холоду й голоду, або нас викриють, коли ми спробуємо забезпечити себе найнеобхіднішим.

Долина буквально кишіла дикунами, багато з них, як ми тепер побачили, прибули сюди на пласких плотах з островів, які лежали на півдні, – безперечно, для того, щоб узяти участь у нападі на “Джейн Гай” та в її розграбуванні. А шхуна все ще спокійно стояла на якорі, і люди на борту навіть не здогадувалися про те, яка їм загрожує небезпека. Як хотілося нам у цю мить бути поруч із ними! Адже ми могли б або сприяти нашому спільному порятунку, або загинути разом з ними в бою, захищаючись від нападу. Та ми не мали навіть змоги остерегти своїх товаришів, не наражаючи себе на смертельну небезпеку, і водночас навряд чи вони здобули б із нашого попередження якусь користь. Якби ми вистрелили з пістолета, вони, звичайно, зрозуміли б, що сталася біда; але звук пострілу не міг повідомити, що їм слід негайно вийти в море, бо єдиний їхній порятунок у цьому, не міг дати їм знати, що вони більше не зв’язані жодними поняттями честі, бо їхніх товаришів уже нема серед живих. Почувши постріл, вони не зробили б нічого понад ті заходи, що їх уже було вжито для відбиття нападу ворога, який саме готувався напасти. Отже, мало користі й дуже багато шкоди міг принести наш постріл, і після тривалих роздумів ми відмовилися від цього наміру.

Назад Дальше