Він вийшов на вулицю. Навпроти готелю, метрів тридцять праворуч, якщо перейти вулицю, була сувенірна крамничка, схожа на велетенську шкатулку; крамничка тулилася до паркану території дерев’яної церкви, і біля неї стояла Людмила й розмовляла по мобілці. У неї був серйозний вираз обличчя, правою рукою вона іноді жестикулювала під час розмови, ніби намагалася довести свою думку, переконати, і непомітно для себе користувалася звичними жестами. Від морозу щоки її рум’янилися і буквально горіли. Людмила також помітила Богдана і ніби виструнчилася, на обличчі майнула усмішка. Вона енергійно махнула йому рукою. Зарецький пішов до неї, пропускаючи транспорт, що їхав дорогою. Людмила, тільки-но привітавшись, одразу запропонувала поставити машину до неї в гараж. Він погодився і сказав, що на вихідних можна десь з’їздити — подивитися краєвиди чи накупляти різних сувенірів. Зарецький любив купувати подарунки для своїх рідних і близьких, тож випадала чудова нагода подивитися на вироби з металу, дерев’яні шкатулки, глиняний посуд із місцевими розписами, а ще на коцики й сорочки ручної роботи. Вона сказала, що знає, де сувеніри можна придбати за оптовими цінами, бо тут деруть із туристів втридорога.
— Я також у душі шопоголік, — усміхнувся він.
Дорогою, коли вони їхали до її будинку, Богдан захотів поговорити про великий сніг і про те, як до цього ставляться місцеві.
— А тут буває великий сніг?
— Сніг?
— Так — дуже багато снігу.
— Мабуть, буває. Це все-таки гори. Я, правда, не місцева. Живу тут лише чотири роки. Такий сніг може бути будь-де. Зараз клімат не той, як був колись. Важко говорити про щось чітко та впевнено. А ти хочеш побачити великий сніг?
— Хотілося б на таке подивитися, — усміхнувся Зарецький.
— Моя мати розповідала, що в її дитинстві був такий сніг, коли вони з даху хати каталися на санчатах. Виходили горою снігу, яка опиралася на хату, та їхали собі з вереском униз.
— Хотів би я так спробувати.
— Для цього потрібно повернутися в дитинство.
— Цікаво, чи це можливо, — задумано сказав Богдан.
— У наших мріях — усе можливо.
Вони звернули з головної дороги в провулок і проїхали метрів п’ятдесят.
— У тебе цікава вимова, немісцева, — сказав Зарецький, обережно об’їжджаючи невеликий тракторець із причепом вугілля, що стояв посеред дороги.
— Я з центру приїхала — із Черкащини, річка Рось.
— Гарячі місця. Бойові. Я відпочивав у тих краях, багато де бував.
— Ми вже приїхали! — показала Людмила на свій компактний двоповерховий будинок із коричневої цегли.
Вона зайшла через хвіртку і відчинила зсередини металеві ворота. Зарецький штовхнув їх, і вони подалися. Потім Людмила відчинила цегляний, теплий гараж, який стояв своїми воротами перпендикулярно до входу в будинок, і Богдан поставив машину. Він обережно здав назад і заїхав майже впритул до металевого стелажа та масивної металевої стійки, яка тримала два двигуни для рибальських човнів. Коли він вийшов із гаража, то помітив надбудову з вікном, від якої тягнувся засклений і накритий коричневою металопластиковою черепицею навісний коридор до будинку, який буквально вклинювався в нього на рівні другого поверху.
— Що це?
— У мене чоловік був трохи дивак. Ну, дуже креативний дивак. Він собі зробив над гаражем компактний кабінет, а щоб не виходити на вулицю, придумав ось такий коридор під дахом. Різне буває — злива, сніг, вітер, от захотілося в домашніх капцях і халаті ходити відразу з будинку в кабінет — і це виявилося дуже зручно.
— Прикольно. Це як башта з чорного дерева. А що він там робив, якщо не секрет?
— Він був професійним нахлистовиком. Одного року він навіть став чемпіоном. Тримав там спінінги, риболовний інвентар, станок, на якому намотував мушки. Його мушки дуже славилися, їх замовляли наші друзі, були покупці навіть із Чехії та Польщі. Там багато чого й досі залишилося.
Зарецькому кортіло запитати про її чоловіка, як той загинув, але він не зважився, зрештою, це би виглядало нетактовно. Вона помітно змінилася, очі трохи згасли. Потім, ніби отямившись від неприємних роздумів, Людмила всміхнулася й сказала, що пора вирушати в конференц-зал.
Юна чорнява менеджерка в діловому синьому костюмі з бейджиком, що робило її схожою на працівницю аеропорту, представила гостей одне одному; так само вона представила й Зарецького.
— Ви часом не родич художника Зарецького? — запитала пані зі Львова, з невеликою зачіскою-клумбою на голові; Богдан часто бачив її раніше на медичних заходах і лише знав, що вона власниця медичної клініки.
— Ні, ми не родичі, — усміхнувся Зарецький.
— У молодості ми були просто закохані в його роботи. У нього така цікава техніка, такі гарні теми — і національні, і молодіжні.
— У мене є його альбом, — сказав він, вибачився і відійшов, щоб відповісти на мобільний дзвінок.
Зарецький непогано відстрілявся: лекція пройшла за графіком; потім була лавина запитань від учасників; потім він дав короткий коментар кореспондентці місцевого FM-радіо, інтерв’ю обласному інформаційному порталу, який також прислав журналіста на семінар; потім був обід, де він сидів навпроти Людмили і де виголошувалися різні тости від організаторів, а також надавали слово й лекторам. Вона іноді поглядала на нього незрозумілим поглядом, Зарецький ніяковів, і лише тоді, коли привітно усміхалася, йому ставало на душі легше. Напевно, це закоханість. Богдан від своїх думок усміхався. Зарецький майже не пив алкоголю, а лише пригублював коньяк. Сусід зліва за столом, під качан підстрижений киянин-програміст, постійно реготав, голосно теревенив з іншими учасниками банкету і щоразу, розмахуючи руками, зачіпав Зарецького ліктем. Богдан зробив йому зауваження. Киянин ввічливо вибачився, але невдовзі його темперамент брав своє: він знову ненароком зачіпав Зарецького ліктем. Богдан трохи відсунувся від нього і побачив, що за ним знову спостерігає Людмила. Він усміхнувся їй, і жінка з розумінням за секунду-другу заплющила й розплющила очі. На ній було темно-коричневе тепле плаття з квадратним декольте і цікавими, в етнічному стилі, вставками на плечах, певно, цей одяг їй шила майстриня. На тонкому золотому ланцюжку висіла маленька підківка з камінчиком. Богдан уважно розглядав її і помітив біля підківки, справа, невеличку темну цятку родимки. Людмила, мабуть, відчула, що Зарецький її оглядає, бо обережно підвела на нього очі й застигла своїм непорушним, спокійним і ніби довірливим поглядом. Богдан почервонів і потягнувся виделкою до крученика з чорносливом і шинкою.
Він вийшов курити не в коридор, де товклися з цигарками інші учасники семінару, галасували, сперечалися, жартували, а на балкон. Зарецький подивився на засніжені перила і згріб долонею трохи снігу, зробивши в білому рівномірному шарі на перилах невелику пробоїну. Він підніс сніг до рота і лизнув його язиком. Зарецький стояв на морозяному повітрі й дивився крізь скло на учасників: їхнім вождем знову був підстрижений під качан киянин-програміст, який за столом постійно зачіпав його ліктем. Програміст збуджено розповідав, розмахував руками, робив різні гримаси — і присутні реготали, пихкали цигарками й знову реготали. Напевно, в нього була непогамовна весела вдача, якщо він навіть не помічав, скільки шуму створює. Вийшла Людмила, Зарецький бачив, як вона уважно й повільно обводить поглядом присутніх, ніби шукає потрібну людину, але не знаходить і йде до сходів. Потім він помітив Людмилу вже на вулиці, перед готелем, вона дістала з кишені мобілку. В кишені свого піджака Зарецький відчув вібродзвінок — вона зателефонувала йому. Богдан швидко зробив невелику сніжку й кинув у її напрямку, щоб вона помітила. Людмила обернулася, подивилася на балкон — і їхні очі зустрілися. Вона, не стримуючись, засміялася, а Богдан показав двома пальцями правиці, що зараз спуститься. Йдучи сходами, Зарецький думав, що Людмила приділяє йому надто багато уваги, хоча це враження може бути й помилковим. Йому було страшенно приємно, але він не хотів, щоб Людмила себе скомпрометувала, бо невідомо яким чином це могло позначитися в подальшому на її кар’єрі.
З Житомира подзвонив директор і трохи нетерпляче узявся розпитувати, чи все пройшло нормально, скільки гостей, із яких країн, скільки відомих конкурентів, який рівень представників — власники чи виконавці. Коли він ще запитав, як вони одягнуті — солідно чи по-дорожньому, Зарецький мало не розреготався: він не міг второпати, що це дурнувате запитання означає. Богдан відповів, що захід організовано непогано, багато гостей, але поки що базікають переважно про живопис і будь-які висновки поки робити рано.
Зарецький нудьгував: чергова лекція пройшла не особливо вдало, чомусь завис його ноутбук, і неможливо було показати слайди на екрані, а ще він ніяк не міг опинитися з Людмилою наодинці. Однак, після завершення лекції, коли вляглася метушня із запитаннями, дискусійними репліками та з неформальними балачками після всіх виступів, вона сама несподівано підійшла.
Людмила сказала:
— На вечерю президент центру запрошує лекторів і представників компаній. Це буде в хорошому етнічному ресторані, тому прохання нічого на вечір не планувати. Буде цікаво: гарна кухня, жива музика — автентичні речі виконують наші музики, потім будуть танці. Буде весело.
— Танці? — Богдан усміхнувся, бо вже років сто, як не танцював.
— Так, дикі танці. Ти гарно танцюєш?
— Не пригадую.
— Там моментально згадаєш, нудно не буде, — усміхнулася вона.
— Цей ресторан — ваш місцевий «Від заходу до світанку»? Вампіри будуть?
— Усе буде. Гуцули-вампіри за вами прийдуть.
— Звучить обнадійливо, — розсміявся Зарецький.
Повз них пройшло два поляки з Кракова: один у червоному, а другий у білому пуховику, також учасники семінару, вони голосно й весело розмовляли, помітили Людмилу й Богдана, запитали, де найближчий супермаркет. Людмила махнула рукою в потрібному їм напрямку, і вони пішли. Зарецький, дивлячись на колір їхнього одягу, відзначив, що в хлопців патріотичне почуття гумору.
— Тоді до вечора? Я мушу попередити інших лекторів, поки не розбіглися, — усміхнулася Людмила.