— До вечора.
— За тобою приїде мікроавтобус. Ресторан — тут поруч, недалеко, — показала вона на гори праворуч від селища, — але під гору важко буде йти. Ще побачимося.
— Добре.
Як вона і сказала, ввечері за ним приїхав чорний «Мерседес-Віто», який зібрав лекторів і повіз їх до етнічного ресторану, що знаходився неподалік від села на підйомі гори. Вони прибули на компактну, огороджену високим декоративним дерев’яним парканом територію, на якій розташувався ресторан, невеликий готель, лазня і декілька колиб для бенкетів. Вечоріло. Гості крутилися на подвір’ї, розглядали навколишні краєвиди, курили, жартували, обговорювали різні теми, травили анекдоти. Мороз міцнішав, з ротів гостей ішла густа пара. Людмила підійшла до Богдана, сказала, що можна заходити, але він попросив ще хвилинку — хотів покурити.
Зарецький потягував цигарку і думав про Віолетту, вона так йому й не телефонувала. Людмила пішла до інших лекторів, розпитувала, чи все у них гаразд, чи подобається їм відпочинок. Богдан дивився на неї збоку й усміхався. Вона була дуже привітна й відкрита, легко поєднувала почуття гумору і робочі моменти, чим одразу позитивно всіх налаштовувала в спілкуванні. Зарецький відчув, що навіть трішки ревнує, коли бачить, як вона невимушено сміється з іншими чоловіками, як вони дивляться на неї, приділяють увагу.
На попелястому «порше» хвилин за п’ятнадцять прибув президент центру — сивий шістдесятирічний худорлявий чоловік із пронизливим поглядом. Він поводився досить стримано, ніби економив свої рухи, на присутніх дивився безініціативно і не особливо придивлявся до гостей. Біля нього крутилося декілька молодих помічників у костюмах. Вони вислуховували його вказівки і страшенно метушилися: дзвонили, підходили до учасників семінару, розпитували, чи все гаразд, чи не відчувають гості певних незручностей. Залунала музика, організатори запросили всіх до столу. Гостей провели в затишну, дерев’яну, обвішану етнічними килимами колибу, яка мала два великих зали: в одному широкому, круглому, стояв стіл із музичною апаратурою, а в кутку виднівся велетенський камін, обкладений світлим камінням, а в другому, видовженому, прямокутної форми — стояли довгий бенкетний стіл із наїдками та масивні дерев’яні стільці з високими бильцями. Увагу Зарецького привернула велетенська картина: одяг та військова амуніція опришка, в чому було щось грізне й величне водночас; ніби повішений на невидиме бильце крісла, стояв великий теплий кожух із етнічною вишивкою, дерев’яними ґудзиками й петлицями, перед яким лежали топірець, пістоль, порохівниця і ґвер.
За гостей одразу взялася господиня вечора — чорнява літня пані Марія з гарячим поглядом; вона була одягнута в етнічний урочистий стрій: у білу вишиту сорочку з великим червоним намистом, оперезана широким поясом. Пані Марія грізно стояла посеред зали у високих червоних чоботах, говорила голосно, впевнено, дзвінко й велично. Двоє музик — зі скрипкою та акордеоном — грали швидку народну мелодію. Пані Марія щебетала і наливала кожному гостеві калганівку, приповідаючи, що без чарки калганівки не буде забави. Гості пожвавилися й пригощалися. Мовчазна усміхнена прислуга, молоді хлопці й дівчата в урочистому народному одязі, доносили страви, розставляли алкоголь. Судячи з велетенської кількості різноманітних екзотичних страв, алкогольних напоїв — французьких коньяків, іспанських вин і шотландських віскі, — стіл був щедрим і небуденним. Гостей поволі розсадили. Зарецький опинився біля Людмили; коли він ненароком торкнувся ногою до неї, то його ніби вдарило приємним струмом. Навпроти нього сиділи два поляки з Кракова, поруч із ними — дивакуватий, із гострою борідкою та стрімкими вусиками, схожий на барона Мюнхгаузена, лектор, професор із Санкт-Петербурга. Також був пострижений під качан киянин-програміст, який сидів уже скраю столу, літня жінка зі світло-коричневою «клумбою» на голові зі Львова, мовчазний чорнявий грузин, один чи то словак, чи то чех, і товстий російськомовний мужчина з Таллінна, що мав трохи булькаті й погаслі очі.
Президент медичного центру обережно підвівся, привітно всміхаючись до присутніх, тактовно вичекав, коли на нього всі звернуть увагу й затихнуть. Тихим голосом він привітався і виступив із невеличкою промовою, в якій коротко похвалив лекторів за успішний початок роботи їхнього семінару, сказав про важливість їхньої спільної праці, про вагомі соціальні очікування та перспективи інноваційної медицини, побажав усім гарної робочої атмосфери, відпочинку в розкішних природних умовах і підняв келих за подальшу співпрацю.
Богдан пригубив коньяк, офіціант уважно та вчасно доливав присутнім обрані ними напої. Людмила пила біле вино і їла смажену барабульку з овочами. Зарецький запитував у неї, що куштувати, вона всміхнулася й сказала, що трохи за ним пильнуватиме: накладала страви в його тарілку, які варто скуштувати першочергово. Президент центру мовчки спостерігав за ними, а Людмила, зустрівшись із ним поглядом, ніби відчужувалася й ніяковіла. Зарецький також упіймав на собі його погляд: непроникний, чужий, але не ворожий.
Пролунало ще декілька тостів, зокрема від місцевого чиновника з глибокими залисинами, який трохи спітнів від хвилювання і, постійно запинаючись, сказав, що для них велика честь приймати гостей із інших країн і проводити семінари такого рівня, що це підвищить туристичну привабливість краю, знання про нашу культуру за кордоном. Богдан дивився, як метушаться його очі та збивається вимова, й непомітно посміхався. Чиновник випив чарку горілки, сів, витер хустинкою лоба і настромив на виделку квашеного огірочка.
Один за одним тости лунали і все більше віддаляли застілля від урочистого й офіційного формату. Зарецького вже ніхто не штовхав, за столом ніхто не галасував, рядові учасники розважалися або в селищі, або в готелі на власний розсуд, а тут, де були лише «важливі» клієнти, панувала цілком інша атмосфера: стриманість, тактовність і лаконічність. Розмови швидко переросли в ділове русло, люди обговорювали умови співпраці, можливі проекти, обмінювалися ідеями, контактами. Зарецький розмовляв із грузином, потім із булькатим мужчиною з Таллінна та ще з кількома учасниками. Пані зі світло-коричневою «клумбою» на голові поривалася розповісти йому про естетичні вподобання, які панували в її молодості, але Зарецький тактовно уникав цих розмов і більше уваги приділяв Людмилі.
Президент медичного центру також підтримав декілька короткочасних дискусій, але невдовзі попрощався, вдаючи, що винувато виправдовується; він сказав, що на нього чекають ще справи і довга дорога до Львова. Перед відходом він знову миттю поглянув важким і в’язким поглядом спершу на Зарецького, а потім на Людмилу, і велично вийшов із колиби.
Заграла музика, і в залу зайшли музики в етнічних костюмах, а з ними сивий, певно, сімдесятирічний дід, який затягнув коломийку. Він співав-розповідав у тій коломийці, як у баби в електроплиті перегоріла спіраль нагрівання і вона, не знаючи, що сталося, запитала в сусідів, що їй робити. Сусіди сказали: треба поміняти спіраль. Баба була глухувата. Повторили: бабо, треба поставити спіраль. І сказали, щоб ішла до міста. Там є майстер. Баба взяла електроплиту і поїхала в місто — шукати майстра. Вона розпитувала в місцевих жінок, де тут ставлять спіраль, і тій вказали на поліклініку. Баба пішла з електроплитою в поліклініку і запитала, де ставлять спіраль. Бабі вказали на кабінет гінеколога. Вона підійшла до черги, де стояли вісімнадцятилітні, двадцятилітні, тридцятилітні жінки, і запитала, де тут ставлять спіраль. Молодиці між собою переглянулися й невпевнено показали на двері кабінету гінеколога. Захмелілі гості слухали коломийку, лукавий голос діда і від сміху мало не попадали зі стільців. Поляки із Кракова постійно просили сусідів перекласти вираз за виразом і також заходилися зі сміху. Людмила сказала, що цей дід усіх гостей так розважає і знає подібних коломийок цілу купу.
Після кількох наступних тостів і коломийок поляки трохи розігрілися, їхні обличчя почервоніли, вони знюхалися з екзотичним професором Міхаілом із Санкт-Петербурга, схожим на барона Мюнхгаузена, і попросили принести їм оту калганівку, яку наливали при вході. Півторалітрова карафка з темно-коричневим напоєм з’явилася перед ними — і вони почали самі пригощатися, відпровадивши офіціанта до інших гостей. Богдан дивився на них й усміхався, мовчки пригублюючи коньяк. Дід, який перед тим співав смішні коломийки, раптом став сумний-сумний і заспівав журливу пісню, але на нього мало хто з гостей звертав увагу. Зарецький нудьгував, він нахилився до Людмили і запитав, чи довго звідси до готелю їхати, чи можна викликати таксі. Вона сказала, що таксі в їхньому містечку нема, але є водії, які негласно підробляють.
— Краще пройтися, — сказала вона.
— Скільки це часу?
— Якщо спускатися стежкою, то йти півгодини — не більше.
Богдан вийшов курити, не одягаючи — накинув на плечі куртку. Він дивився на вечірнє небо й блискучі зорі, ніби коштовності розсипали на оксамитову тканину. В колибі гучно загупав бубон і барабан, певно, музики вшкварили енергійну композицію. Відразу почулося гупання ніг, вигуки, зойки та гучний голос пані Марії, яка говорила в мікрофон. Могутні дерев’яні двері з потужними металевими, кованими одвірками зі скрипом відчинилися, а за ними на вулицю вирвалася гучна музика. Вийшла Людмила, підійшла до Зарецького, сказала, що всіх розвезуть, але можна прогулятися.
— Прогулятися буде краще.
— Я готова, — усміхнулася вона.
— Чудесно, — пожвавився Богдан і пішов до колиби за своєю сумкою.
Поляки із Кракова з бароном Мюнхгаузеном чудили просто дива: під музику вибивали ногами так, що аж підлога здригалася; професор Міхаіл від щастя чогось був уже без сорочки, лише в штанях і зимових чоботах. Літня жіночка зі Львова вихопила росіянина з їхнього товариства і закрутила в танці, зачарувавши своєю енергією всіх гостей.
Густий, мов вата, повільний сніг. Зарецький і Людмила віддалялися від ресторану, який стояв, ніби сторож, над селищем, і йшли на вогні осель удалині вузькою вуличкою, затиснутою між дерев’яними, дощаними парканами, яка стрімко спадала вниз. Людмила сказала, що зріжемо через потік, бо машини, щоб заїхати сюди, роблять значний гак, зайвих кілометрів три-чотири.
— Навіть не віриться, що можна отак спокійно йти і милуватися снігом, — задумано сказав Богдан.
— Ми багато чого починаємо цінувати, що не помічали раніше, — Людмила взяла його під праву руку.
— Усе через те, що ми розучилися повільно жити: спокійно, зважено, розмірено. Насолоджуватися кожною хвилиною, кожним краєвидом.
Зарецький обережно ступив нічною засніженою стежкою, вздовж якої стояли дерев’яні стовпці з довгими засніженими перилами. Стежка буквально провалилася в темряву, і Людмила сказала, що зараз мають початися невеличкі східці і що йти треба дуже обережно, одне за одним, бо східці зроблені на прохід однієї людини. Богдан пішов уперед, ступаючи крок за кроком униз, він тримав праву руку біля свого плеча, не відпускаючи пальців Людмили.
— Звідки ти знаєш ці партизанські стежки?
— Мені донька показала. Вона познайомилася зі старшою жінкою, в якої ми деколи купуємо козяче молоко. Ми якраз її хату пройшли — он там, зліва, за отими деревами. Мала мене в ці джунглі і завела.
— Скільки вже твоїй малій?
— Десять.
— Велика. Певно, дуже серйозна, — усміхнувся Богдан.
— Це правда, вона така ділова, модна. Любить, щоб усе було так, як вона хоче.
— Хотів би її побачити.
— Вона зараз у Львові — у своїх двоюрідних сестер. Гостює. Коли в мене відрядження, вона з ними, їм разом веселіше.
Вони зійшли з невеликої гори. Зарецький озирнувся і поглянув, звідки вони спускалися. Сніг був лагідний, мов пух. Заплющивши очі, Богдан підвів до нічного неба лице і відчув, як лапаті сніжинки падають на шкіру.
— Я також люблю сніг, — почувши голос Людмили, він розплющив очі й побачив, як вона взяла пригоршню снігу й лизнула.
Потім вони йшли мовчки. Вона знову взяла його під руку. На їхніх шапках і плечах була купа снігу. Вийшли в невеликий провулок.
— Я ніколи в тебе не питала: чому в тебе нема дітей?
Зарецький здригнувся, і йому здалося, що Людмила це відчула, бо пильно на нього поглянула; він помітив, як її спокійні очі блиснули у темряві. Він не знав, що відповісти, і сказав:
— Щоб це пояснити — легше, мабуть, написати роман.
— Це щось принципове? Чи інші причини? — обережно запитала Людмила.
Зарецький поглянув на її лице, але в темряві не міг його роздивитися.
— Мабуть, інші причини.