- Правильний погляд на речі. Отже, показати вам срібні? — сказав він, відсовуючи внутрішню стінку скляного ящика, дістав звідти кілька зразків свого товару й поклав їх переді мною.
Це був сухенький дідок з жовто-сірими волоссям і бакенбардами, такими, що починають рости ледь не під очима й похнюплено звисають там, де бакенбарди мають закруглятися. Такі похмурі подоби, на жаль, зустрічаються досить часто.
Тримаючи в руках срібного годинника, який він особливо гаряче мені рекомендував, я запитав, скільки він коштує. Годинникар назвав ціну — двадцять п'ять франків.
- До речі, пане майстре, — сказав я, — мені б не хотілося купувати цього годинника, який мені, звичайно, подобається, за готівку. Я волів би повернутись до давнішої форми торгівлі — мінової. Погляньте-но на цю каблучку!
- І я дістав перстень із сірою перлиною, який заздалегідь переклав у потайну кишеньку, нашиту з внутрішнього боку правої кишені куртки.
- Мені хотілося б, — пояснив я, — продати вам цю чарівну річ і отримати від вас різницю між її вартістю і ціною годинника, іншими словами, оплатити годинник з тієї суми, яку я одержу за обручку, або, ще по-іншому, просити вас вирахувати вартість годинника, на мій погляд цілком правильну, з тих, ну скажімо, двох тисяч франків, які ви мені, безперечно, дасте за мою річ. Що ви скажете стосовно такої комбінації?
Примружившись, він уп’явся очима в каблучку в мене на долоні й потім так само пильно зиркнув на мене, його потворні щоки при цьому злегка задрижали.
- Хто ви такий і звідки у вас ця каблучка? — запитав він здавленим голосом. — За кого ви мене маєте і як ви смієте пропонувати мені таку угоду? Забирайтеся зараз же геть — це порядна крамниця.
Я сумно опустив голову і після короткого мовчання м'яко промовив:
- Пане Жан-П'єр, ви помиляєтесь. І ця помилка викликана недовірою, що мені й слід було передбачити, але вас від неї таки мало вберегти ваше знання людей. Ви дивитесь на мене — ну і що? Схожий я на… на того, за кого ви мене вважаєте? Те, що у вас спочатку промайнула така гадка, цілком природно, й мені ображатись не випадає. Але тепер, коли ви до мене придивились, я справді буду здивований, якщо ви не зміните своєї думки.
То швидко випростуючись, то знову опускаючи голову, він по черзі розглядав мою каблучку й мене.
- Звідки ви знаєте мою фірму? — поцікавився він нарешті.
- Від одного товариша по роботі й по кімнаті, — відповів я. — Зараз він не зовсім здоровий. Якщо бажаєте, я передам йому ваш уклін і побажання якнайшвидшого одужання. Звати його Станко.
Він усе ще вагався і з тремтячими щоками дивився то на мене, то на каблучку. Але я вже чудово бачив, що бажання заволодіти перстнем бере у нього гору над обережністю. Озирнувшись на двері, він узяв каблучку в мене з рук і квапливо повернувся на своє місце за стійкою, щоб роздивитися її в лупу.
- Тут є один дефект, — оголосив він, дослідивши перлину.
- Це для мене справді новина, — відповів я.
- Охоче вірю. Такий дефект може виявити лише фахівець.
- Ну, такий непомітний дефект навряд чи може зіграти роль при оцінці речі. І дозвольте запитати, як з діамантами?
- Дурниці, лише скалки, розеточка, одне слово, дріб’язок, просто так, для декорації. Сто франків, — оголосив він і кинув перстень на стійку, однак ближче до мене, ніж до себе.
- Я, мабуть, не дочув?
- Якщо ви тугий на вухо, хлопче, то забирайте це барахло — й до побачення!
- Але в такому разі я не куплю годинника.
- Je m'en fiche, — відповів він. — Усього найкращого.
- Послухайте, пане Жан-П'єр, — знову почав я. — Ви вже вибачте мене за неввічливість, але маю сказати вам, що ви свої справи ведете абияк. Через надмірну скупість перериваєте перемовини, які ми ще тільки почали, й абсолютно випускає з уваги, що каблучка, хай навіть і не дуже цінна, можливо, не становить і сотої частки того, що я збираюся вам запропонувати. І це, маю зауважити, не фантазія, а факт, тож раджу вам у спілкуванні зі мною цим фактом керуватися.
Він пильно подивився на мене, і його огидні щоки затремтіли ще дужче. Знову зиркнувши на двері, він кивнув головою й процідив крізь зуби:
- Ходи сюди!
Потім він узяв каблучку, пропустив мене за стійку, відчинив двері до задушливого приміщення без вікон і запалив там яскраву гасову лампу над круглим столом, вкритим плюшем, поверх якого лежала ще й плетена скатертина. У кімнаті стояв сейф і маленький секретер, так що вона була чимось середнім між вітальнею дрібного буржуа й конторою.
- А ну викладай, що там у тебе є! — наказав годинникар.
- Дозвольте мені спершу роздягтися, — заперечив я, знімаючи куртку. — Так буде ліпше. — І я почав, раз за разом, діставати з кишень черепаховий гребінь, аграф із сапфіром, брошку у вигляді кошика з фруктами, браслет з перлиною, рубінову обручку і як козирного туза — діамантове кольє, акуратно розкладаючи всі ці речі на плетеній скатертині. Під кінець, скинувши з дозволу господаря піджака, я зняв з шиї топазовое намисто й долучив його до решти скарбів.
- Ну, що скажете? — гордовито спитав я.
Я помітив, що у нього зблиснули очі, й він мимоволі прицмокнув губами, але поквапився удати, що чекав більшого, й сухо запитав:
- Це все?
- Усе? — перепитав я. — Їй-богу, шановний майстре, ви даремно намагаєтеся зробити вигляд, ніби до вас щодня приносять такі колекції.
- А тобі, напевне, дуже кортить якнайшвидше розпрощатися з цією колекцією?
- Не переоцінюйте палкість мого бажання, — не розгубився я. — Але якщо ви мене запитаєте, чи готовий я віддати її за розумну ціну, то я відповім ствердно.
- Молодець, — відповів він, — тобі, хлопче, розсудливости не позичати.
Із цими словами він присунув до столу одне з крісел, оббите ґобеленом, сів і взявся розглядати кожну річ окремо. Не чекаючи запрошення, я теж сів на стілець, заклав ногу за ногу й почав за ним спостерігати. Я бачив, як у нього тремтять руки, коли годинникар брався за черговий предмет, обстежував його й потім не клав, а скорше жбурляв назад на стіл. То було, безперечно, тремтіння пожадливости, хоча він неодмінно знизував плечима, особливо коли — а це він зробив двічі, — повісивши на руку діамантовий ланцюжок і дихнувши на камені, починав повільно пропускати його крізь пальці. Тим безглуздіше пролунала його заява, після того як він символічно обвів рукою все, що лежить на столі:
- П'ятсот франків.
- Дозвольте запитати, за що саме?
- За все.
- Ви жартуєте.
- Нам, хлопче, зараз обом не до жартів. За п'ятсот можеш залишити мені свій улов. Говори, так чи ні.
- Ні, — відповів я, встаючи. — І не подумаю. З вашого дозволу, я забираю свої сувеніри, бо бачу, що мене тут хочуть обдурити абсолютно нахабним чином.
- Що й казати, гідність тобі личить, — підколов він. — І характер у тебе сильний, не за віком. А оскільки це заслуговує на заохочення, то я дам тобі шістсот франків.