- Виявляючи таку щедрість, ви, звичайно, продовжуєте жартувати. Я, шановний добродію, виглядаю молодше за свої роки, але, ставлячись до мене як до дитини, ви нічого не доможетеся. Мені відома реальна вартість цих речей, і хоча я не настільки наївний, щоб припустити, що зможу отримати за них справжню ціну, та пропозицій просто аморальних теж не потерплю. Зрештою, конкуренція існує також і на цьому терені, тож я знайду, до кого звернутися.
- У тебе язик добре підвішений, на додачу до інших твоїх талантів. Але тобі не спадає на гадку, що конкуренти, якими ти мені погрожуєш, пов’язані між собою й дотримуються тих самих принципів?
- Питання тут дуже просте, пане Жан-П'єр, і зводиться до того, що або ви купите мої речі, або це зробить хтось інший.
- Я не проти придбати їх, і, як ми вже говорили, за цілком прийнятну ціну.
- Яка становить…
- Сімсот франків — це моє останнє слово.
Я мовчки взявся розпихати по кишенях своє добро й насамперед сховав діамантовий ланцюжок.
Він дивився на мене, й щоки в нього трусилися.
- Дурень, — не витримав він, — не вмієш цінувати свого щастя. Ти тільки подумай, яка це купа грошей — сімсот або вісімсот франків: для мене, який їх викладе, й для тебе, який покладе їх у кишеню! Чого тільки ти не придбаєш за… ну, скажімо, за вісімсот п'ятдесят франків: вродливі жінки, одяг, квитки в театр, чудові обіди, — а ти, дурню несусвітній, замість цього хочеш і далі тягати ці штуки в кишені. Ти впевнений, що за дверима на тебе не чекають поліцейські? А мій ризик теж треба взяти до уваги.
- Який ризик? — запитав я й про всяк випадок додав: — Ви що, в газетах читали про ці коштовності?
- Поки ще не читав.
- Ось бачите! А тут йдеться, принаймні, про вісімнадцять тисяч франків! Ваш ризик суто теоретичний. І все таки я візьму його до уваги так, ніби він справді існує, бо наразі відчуваю труднощі з грішми. Дайте мені половину вартости цих речей — дев'ять тисяч, і я визнаю угоду справедливою.
Він силувано розреготався, і мені випала не дуже приємна можливість споглядати пеньки зіпсованих зубів у нього в роті. Потім він верескливим голосом кілька разів повторив ту саму цифру й нарешті заявив:
- Ти з глузду з'їхав.
- Названу вами суму я вважаю вашим першим словом. Але вам доведеться її переглянути.
- Слухайно, хлопче, це ж перша угода, яку ти укладаєш.
- Ну то й що з того? — відповів я. — Поставтеся з повагою до дебюту нового таланту! І не відштовхуйте його від себе безглуздою скупістю, навпаки, спробуйте привернути його широтою, подумайте про те, скільки разів він зможе ще бути вам корисний, цей хлопець, якого ви посилаєте до інших скупників, які краще усвідомлюють щасливий випадок, мають краще відчуття молодости й перспективности!
Він дивився на мене, геть сторопівши, й, напевне, зважував у своєму закостенілому серці сказані мною слова. Тут я поквапився скористатись моментом і додав:
- Який нам сенс, пане Жан-П'єр, сперечатися й займатись торгом та переторгом. Слід набратися терпіння й оцінити цю колекцію разом.
- Що ж, я не проти, — відповів він. — Давайте зробимо підрахунок.
Але тут я припустився грубої помилки. Певна річ, при оптовій ціні я б теж ніколи не виторгував у нього дев'яти тисяч франків, але боротьба за оцінку кожної речі окремо, яка тепер розгорнулася, поки ми сиділи за столом і годинникар записував у блокнот свої мерзенні розрахунки, змусила мене до зайвої поступливости. Вся ця історія тривала досить довго, хвилин сорок п'ять чи навіть довше. Нараз у крамниці задзеленчав дзвоник, і Жан-П'єр пішов відчиняти, пошепки наказавши мені:
- Сиди й не дихай!
Невдовзі він повернувся, й торг продовжився. Ціну за діамантовий ланцюжок я довів до двох тисяч франків, але якщо це й була перемога, то, безперечно, єдина. Марно закликав я небеса в свідки дивовижної краси топазового намиста, цінности сапфіра, що прикрашав собою аграф, білої перлини з браслета, рубіна й сірих перлів. За обручки ми зійшлися на півтори тисячі. Все інше, крім ланцюжка, після довгої боротьби було оцінене не нижче п'ятдесяти і не вище трьохсот франків. Загальна сума склала чотири тисячі чотириста п'ятдесят франків, і цей шахрай ще удавав, ніби це його жахає, й запевняв, що збанкрутіє разом зі своєю крамничкою. До того ж він ще оголосив, що коли так, то срібний годинник, який я купую, коштуватиме не двадцять п'ять, а п'ятдесят франків, тобто стільки, скільки він збирався заплатити за чарівну брошку-кошик. За кінцевим підрахунком мені належало чотири тисячі чотириста франків. «А Станко?» — подумав я. Мій прибуток був обтяжений великим боргом. І все-таки мені не залишалося нічого іншого, окрім вимовити своє «entendu». Жан-П'єр відімкнув залізний сейф, під моїм скорботним прощальним поглядом запроторив туди свою здобич і виклав на стіл банкноти — чотири тисячних і чотири сотенних.
Я похитав головою.
- Чи не будете ви ласкаві дати мені дрібніші купюри, — сказав я, підсуваючи до нього тисячні асиґнації.
- Браво, браво! — вигукнув він. — Я хотів випробувати твоє почуття такту. Ти не хочеш пускати пил в очі, коли підеш на закупи. Мені це подобається. Та й взагалі ти мені подобаєшся, — продовжував він, розмінюючи тисячні папірці на сотенні й додаючи декілька золотих монет і купку срібних, — я б ніколи не пішов на таку з мого боку надто щедру угоду, якби ти не вселив мені довіру. Сам бачиш, що я хочу підтримувати з тобою зв'язок. З тебе, напевне, буде толк. Ти весь якийсь сонячний. До речі, як тебе звати?
- Арман.
- Ну, Армане, приходь знову й доведи, що вмієш бути вдячним. Ось твій годинник. А ланцюжок до нього я тобі дарую. (Він і ламаного гроша не коштував). До побачення, мій хлопчику! Не забувай мене. Поки ми тут займалися справами, я, так би мовити, в тебе закохався.
- Вам чудово вдалося впоратись із своїми почуттями.
- Анітрохи не вдалося.
Так жартома ми розсталися. Я поїхав омнібусом до бульвару Османа і в одному завулку, що відгалужується від нього, розшукав взуттєву крамницю, де й придбав собі пару чудових черевиків солідного вигляду, які водночас красиво облягали ногу, в них я й залишився, зауваживши продавцеві, що на старі більше й дивитись не хочу. Поруч, в універсальному магазині «Весна», вештаючись з відділення до відділення, я накупив різних необхідних дрібниць: три або чотири комірці, краватку, шовкову сорочку, м'який фетровий капелюх замість своєї шапки, яку я просто запхав до кишені куртки, парасолю у футлярі, який перетворював її на ціпочок — вона мені страшенно сподобалася, — замшеві рукавички й гаманець зі шкіри ящірки. Потім я зайшов у відділ готового одягу, де, не довго думаючи, придбав дуже приємний костюм з м'якої і теплої вовняної тканини, припасований точнісінько на мене; у поєднанні з крохмальним комірцем і синьою краваткою в білий горошок він був мені дуже до лиця. Костюм мені теж не захотілося знімати, я попросив вислати мені мою стару «оболонку» й заради жарту залишив адресу: «П'єр Жан-П'єр, номер дев'яносто два, вулиця Небесних Сходів».
Я чудово почувався, виходячи з «Весни» в обновках, тримаючи в руках, обтягнутих замшевими рукавичками, ціпочок і пакет, перев'язаний червоною стрічкою, й думав про жінку, яка тепер розпитує про мене й носить у душі мій безликий образ, який, на мою думку, тепер був більш гідним її розпитувань. Звичайно, вона пораділа б разом зі мною з того, що відтепер мій елеґантний вигляд краще пасує до наших відносин! Але за всіма цими клопотами день вже став хилитися до вечора, і я відчув голод. В одному з трактирів я замовив собі аж ніяк не розкішний, але ситний обід: рибний суп, добрий біфштекс з гарніром, сир, фрукти та два кухлі пива. Вгамувавши голод, я вирішив якусь годинку провести так, як збавляли часті, на кого я із заздрістю дивився вчора з вікна омнібуса: а саме — посидіти під накриттям кафе на Італійському бульварі, милуючись метушнею паризької вулиці. Так я й зробив: сів за столиком ближче до тепла жаровні, закинув ногу за ногу, закурив і, попиваючи лікер, поглядав то на галасливий, строкатий плин життя, то вниз на свою ногу в красивому, з голочки, черевикові, якою недбало помахував у повітрі. Так я сидів якусь годину й, напевне, просидів би ще довше, якби під моїм столиком і навколо нього не стовпилося занадто багато «плазунів», які підбирають покидьки. Я потихеньку дав один франк обірваному старому та десять су хлопчиську в лахмітті, які підняли з підлоги мої недопалки. Вони не тямили себе від радости, проте це привернуло до мого столика увагу такої кількісти їхніх побратимів, що я, оскільки одній людині все одно неможливо наситити всіх спраглих, змушений був вдатися до втечі. Одначе маю зізнатися, що можливість надати людям посильну допомогу, про що я думав ще напередодні ввечері, відіграла певну роль у моєму потягу до такого проведення часу.
А взагалі, поки я там сидів, то переймався переважно фінансовими клопотами, які не йшли у мене з голови й пізніше, вже за іншими заняттями. Як бути зі Станком? Переді мною був нелегкий вибір, адже мені треба було або зізнатися йому, що я виявився занадто незґрабним і дитинним, щоб отримати за свій товар ціну, хоча б приблизно рівну тій, яку він так упевнено призначив, і, розписавшись у цій ганебній невдачі, вручити йому тисячу п'ятсот франків, або, відстоюючи свою честь і діючи на його користь, набрехати, що я виторгував суму, близьку до тієї, на яку він розраховував, і віддати йому вдвічі більше грошей, проте в цьому разі в мене на руках залишилася б зовсім жалюгідна сума, близька до тої, яку Жан-П'єр мав нахабство запропонувати мені з самого початку. Як тут бути? У глибині душі я вже відчував, що моя гордість, або точніше, марнославство, візьме гору над скупістю.
А щодо мого проведення часу після кафе, то за вельми помірну вхідну плату я отримав можливість помилуватися чудовою панорамою, де на тлі кругового ландшафту виднілися охоплені полум'ям села й поле битви під Аустерліцом, де кишіло російськими, австрійськими та французькими військами; панорама була виконана так добре, що неможливо було провести межу між намальованим у далекій перспективі й справжнім на передньому плані, де валялася кинута зброя, ранці й ляльки, що зображали полеглих воїнів. Імператор Наполеон з почтом, стоячи на пагорбі, спостерігав у підзорну трубу за ходом битви. Схвильований цим видовищем, я вирішив подивитися на ще одне — паноптикум, де на кожному кроці, охоплений радісним переляком, стикаєшся з монархами, відважними контрабандистами, уславленими митцями й знаменитими жінко вбивцями, такими реальними, що, здається, вони ось-ось з тобою заговорять. Абат Ліст з довгим сивим волоссям і натуральною бородавкою на обличчі сидів там за роялем, однією ногою натискаючи педаль, підвівши очі до неба й восковими руками торкаючись клавіш; а поруч з ним генерал Базен підносив до скроні револьвер, але курка так і не спускав. Захоплюючі враження для юного розуму, але моя здатність сприйняття, незважаючи на Ліста і Лессе, ще не зменшилась. Настав вечір, обіцяючи нові й нові враження. Париж, як і вчора, засвітився строкатими вогнями реклам, що то згасали, то знову спалахували; ще поблукавши вулицями, я зайшов години на півтори до вар'єте, де морські леви жонґлювали запаленими гасовими лампами; штукар товк у ступці чийсь золотий годинник, а потім цілісіньким витягав його із задньої кишені ні в чому не винного глядача в одному з останніх рядів партеру; бліда як полотно співачка в чорних рукавичках до ліктя замогильним голосом кидала в обличчя глядачам похмурі непристойності та якийсь пан майстерно займався черевомовленням. Та я не дочекався кінця цієї розкішної програми, оскільки хотів ще десь випити чашку шоколаду, а додому мав устигнути раніше, ніж наш дортуар наповниться народом.
З авеню Опери та вулиці Пірамід я повернувся до вулиці Сент-Оноре, яка вже стала мені рідною, й, не доходячи до готелю, зняв рукавички, оскільки подумав, що разом з оновленим туалетом вони додадуть мені надто викличного вигляду. Проте поки я піднімався в переповненому аж до четвертого поверху ліфті, ніхто не звернув на мене уваги. Зате Станко вирячив очі, коли я, піднявшись ще один про літ пішки, постав перед ним у тьмяному світлі дортуарної лампочки.
- Nom d'un chien! — вигукнув він. — Оце так вирядився! Певно, добряче провернув справу!
- Непогано, — відповів я, роздягаючись і підходячи до його ліжка. — Дуже непогано, Станку, хоча й не зовсім так, як ми сподівалися. Цей тип все-таки виявився не з найгірших, з ним можна порозумітися, якщо, звичайно, знайти підхід і добре пильнувати. Я доторгувався до дев'яти тисяч. А тепер дозвольте мені виконати своє зобов'язання. — І, ставши на край нижнього ліжка взутими в елеґантні черевики ногами, я вийняв зі свого новенького, напханого грішми гаманця три тисячі франків, перелічив їх і поклав йому на байкову ковдру.
- Ну й шахрай! — вигукнув він. — Ти від нього отримав дванадцять тисяч.
- Клянусь вам, Станку… Він розреготався.
- Не гарячкуй, голубе! Я знаю, що ти не заробив ні дванадцяти, ні навіть дев'яти тисяч франків, а від сили п'ять. Бачиш, хоч я і лежу ще в ліжку, але жар у мене минувся, а в такі хвилини людина від слабкости стає доброю. Тому зізнаюся тобі, що я й сам не вичавив би в нього більше чотирьох, у ліпшому разі п'яти тисяч. На ось, бери назад тисячу. Ми обоє порядні штемпи, еге ж? Я у захваті від нас з тобою. Embrassonsnous! Et bonne nuit!
Справді, що може бути легше за працю ліфтера. Тут і вчитися майже не треба, а оскільки я дуже подобався собі в новій лівреї, і не тільки собі, а, судячи з деяких поглядів, і моїм великосвітським клієнтам, ще й, окрім усього, відчував приплив бадьорости від життя з новим ім'ям, то спочатку я щиро радів своїй роботі. Проте ця служба, сама по собі дріб'язкова, якщо виконувати її з короткими перервами від семи ранку майже до опівночі, неабияк виснажує, і після такого дня людина залазить на горішнє ліжко надломленою морально й фізично. Шістнадцять годин поспіль, за винятком тих скупо відміряних хвилин, коли персонал готелю снідає, обідає й вечеряє, до речі, досить кепсько, в тісному приміщенні між залою ресторану й кухнею; до слова, малюк Боб, на жаль, мав цілковиту рацію — їжа, яку нам давали, налаштовувала на буркотливий лад і складалася з усіляких неапетитно приготованих залишків — мені особисто ці сумнівні раґу й фрикасе, до яких подавалося трохи кислого petit vin du pays, видавалися небезпечними для здоров’я; і треба сказати, що більш безрадісно мені доводилося харчуватися лише у в'язниці. Отже, проводячи шістнадцять годин на ногах, у просякнутій парфумами тісній кабіні, крутячи ручку, раз по раз позираючи на дошку, на якій за дзвінком вискакували номери поверхів, запускаючи й випускаючи пасажирів, щохвилини зупиняючи машину при підйомі й при спуску, я лише дивувався безглуздому нетерпінню гостей, які безперервно стукотіли з вестибюля, не розуміючи, що я не можу за мить злетіти до них з четвертого поверху, якщо на кожному майданчику мені доводиться виходити, щоб з чемним поклоном і люб'язною усмішкою впустити пасажирів, що квапились униз.
Я часто усміхався, говорив: «M'sieur et dame» та «Watch your step», що було вже зовсім безглуздо, оскільки до кінця першого ж дня я навчився зупиняти ліфт точно на рівні майданчика або, принаймні, миттєво його вирівнювати. Літніх дам я чемно підтримував під лікоть, немов вихід з ліфта був казна-якою важкою справою, й нерідко одержував як винагороду ледь збентежений, а іноді й меланхолійно-кокетливий погляд, яким відцвіле життя заохочує чемну молодість. Інші, навпаки, придушували в собі почуття мимовільного захоплення або навіть не придушували, оскільки їхні серця давно зачерствіли й, окрім класової зарозумілости, в них ні для чого не залишалося місця. Часом я надавав ті самі послуги молодим жінкам; вони злегка червоніли й бурмотіли подяку за увагу, що трохи урізноманітнювало мою монотонну роботу. Але думав я лише про одну, й побіжне загравання з іншими було тільки репетицією жаданої зустрічі з нею. Я чекав ту, яка жила зримо в моїх думках, а в своїх носила мій незримий образ; я кажу про власницю скриньки, дарувальницю черевиків, парасольки-ціпочка й вихідного костюма, ту, з якою мене пов'язувала солодка таємниця. І я знав, що недовго чекатиму на неї, якщо тільки вона раптово не виїхала з готелю.
І справді, наступного дня під вечір, годині о п'ятій, коли Есташ зі своєю підйомною машиною теж був унизу, вона з'явилася у вестибюлі, з вуаллю поверх капелюшка, така, якою я вже одного разу її бачив. Ми обидва, мій непоказний колега і я, стояли перед розкритими дверима своїх ліфтів; біля нас вона уповільнила крок і, побачивши мене, широко розплющила очі, навіть трохи похитнулася, не знаючи, який ліфт їй вибрати. Її, безперечно, потягло до мого, але оскільки Есташ уже відступив від дверей і зробив жест запрошення, то вона, напевне подумавши, що тепер його черга везти пасажирів, увійшла до кабіни, ще раз широко розплющивши очі, зиркнула на мене через плече й поїхала вгору. Того разу більше нічого не трапилося, окрім того, що при новій зустрічі внизу з Есташем я дізнався від нього її ім'я — мадам Уфле зі Страсбурґа.
«Impudemment riche, tu sais», — додав Есташ. На що я холодно відповів: «Tant mieux pour elle».