- На митниці ми стояли поруч. Ти зайнялася розмовою, а я взяв її.
- Ти її вкрав? Ти — злодій? Mais ca c'est supreme! Я лежу в ліжку зі злодієм! C'est une humiliation merveilleuse, tout а fait excitante, un reve d'humiliation! Не тільки при служник, а ще й, окрім усього іншого, злодій!
- Я знав, що тебе це втішить. Але тоді я про це не думав, і я мушу попросити у тебе пробачення. Не міг же я передбачити, що ми будемо кохатися! Я б, звичайно, визволив тебе від страху й смутку через втрату чудових топазів, діамантового ланцюжка й усього іншого.
- Страх? Смуток? Милий! Жюльетта, моя камеристка, напевно, з півгодини шукала шкатулку. Але я? Та я й двох хвилин не засмучувалася через цю дрібницю. Що мені ці оздоби? Ти їх украв, коханий, значить, вони твої. Залиш їх собі. А що ти міг з ними зробити? Ох, та мені байдуже. Мій чоловік, — завтра він за мною приїде, — набитий грішми! Його фабрика, щоб ти знав, робить унітази. А цей товар, як сам розумієш, потрібен кожному. Страсбурзькі унітази фірми Уфле — попит на них величезний, їх експортують в усі кінці світу. Він обсипає мене коштовностями — через нечисту совість, звичайно, — й купить мені значно гарніші речі, ніж ті, що ти вкрав. Ох, наскільки ж мені злодій дорожче вкраденого! Гермес! Ти Гермес! Хоч ти і не знаєш, хто він такий! Армане?
- Що ти хочеш сказати?
- У мене чудова ідея.
- Що за ідея?
- Армане, ти повинен мене обікрасти. Зараз, на моїх очах! Тобто не так, я заплющу очі й прикинуся, ніби сплю. Але крадькома спостерігатиму, як ти крадеш. Уставай, не треба вдягатися, і йди красти, бог злодіїв. Ти поцупив ще далеко не все з того, що я взяла з собою, а я на ці кілька днів до приїзду чоловіка нічого не здала на зберігання. Там, у кутовій шафці, на горішній полиці праворуч, лежить ключ від комоду. А в комоді, під білизною, ти знайдеш безліч всякої всячини. Й гроші теж. Іди, іди красти, йди нечутно, як кішка! Адже ти не відмовиш своїй Діані в такому задоволенні?
- Але, миле дитя, — я називаю тебе так, тому що тобі це приємно, — миле дитя! Це було б уже вельми не gentlemanlike після всього, що відбулося між нами.
- Дурненький! Це ж буде втілена мрія моєї любови!
- Але завтра з'явиться monsieur Уфле! Що він скаже…
- Мій чоловік? А що йому говорити? Я розкажу йому між іншим, з цілком спокійним виглядом, що в дорозі мене обікрали. Такі речі трапляються. Багата жінка може собі дозволити бути трохи неуважною. Що пропало, то пропало, й злодія шукати вже пізно. Ні, будь певен, з чоловіком я як-небудь домовлюся.
- Але, люба моя Діано, в тебе на очах…
- Ох, ти не розумієш, яку принадність має мій задум! Гаразд, я не буду на тебе дивитися. Я гашу світло.
Вона й справді вимкнула лампочку під червоним абажуром, і нас огорнув морок.
- Я не стану на тебе дивитися, я хочу тільки чути, як паркет буде поскрипувати у тебе під ногами, чути твоє дихання, коли ти відкриєш комод, і те, як здобич тихенько дзенькне у тебе в руках. Іди, обережно вивільнись із моїх обіймів, кради, знайди й візьми! Це апофеоз мого кохання.
…
Я послухався. Обережно підвівся з ліжка і взяв усе, що потрапило під руку, зрештою, це було неважко зробити: у вазочці на нічному столику лежали каблучки, а трохи далі на скляній поверхні стола, біля крісла, було кинуто перлове намисто, яке вона надягала до обіду. Незважаючи на цілковиту темряву, я одразу знайшов у кутовій шафці ключ, майже нечутно відкрив горішню шухляду і, засунувши руку під білизну, намацав коштовності: підвіски, браслети, аграфи й кілька кредитних білетів. Усе це я доброчесно приніс до неї на ліжко, але вона прошепотіла:
- Що ти робиш, дурнику? Це ж здобич коханого-злодія. Запхни ці речі до себе в кишеню, одягайся й тікай, як годиться злодієві. Хутко, хутко біжи звідси! Я все чула, чула, як ти дихаєш, здійснюючи крадіжку, і зараз я подзвоню до поліції. Або не варто цього робити? Як по-твоєму? Ну, як ти там? Уже готовий? Одягнув свою ліврею з усією любовно-злодійською здобиччю? Сподіваюся, ти не поцупив мого гачка для черевиків, ні, ось він тут… Прощавай, Армане! Не забувай своєї Діани, бо в ній ти будеш вічно. Століття проминуть, le temps t'a detruit, ce cur te gardera dans ton moment benit. Могила скриє нас, мій прах і твій, Armand, tu vivras dans mes vers et dans mes beaux romans. Цілунок твоїх губ — юрбі не говори! — запам’ятаю я! Adieu, adieu, cheri…
Сподіваюся, читач зрозуміє, ба навіть схвалить те, що я не тільки присвятив цьому незвичайному епізодові цілий розділ, але й не без урочистости закінчив ним другу частину моєї сповіди. Така подія, звичайно, назавжди закарбовується в пам'яті, й тому пристрасні благання героїні тієї ночі не забути про неї були цілком зайві. Таку, в повному розумінні слова, оригінальну жінку як Діана Уфле й таку дивну зустріч не забудеш. Цим я хочу сказати, що ситуація, в якій читачеві довелось нас побачити, в моєму житті не повторювалася. Звичайно, дами, що подорожують на самоті, та ще й старші дами, аж ніяк не завжди спалахують гнівом, коли виявлять вночі у себе в спальні молодика, й не завжди в таких випадках єдиним їхнім імпульсом буває — здіймати тривогу. Але якщо згодом я й опинявся у схожих ситуаціях (а я в них таки опинявся), то своєю значущістю й своєрідністю вони значно поступалися тій зустрічі; й навіть ризикуючи разхолодити інтерес читача до подальшої моєї сповіди, маю зізнатися, що в майбутньому, хай би як високо я підіймався суспільною драбиною, ніхто вже не розмовляв зі мною олександрійським віршем.
За любовно-злодійську здобич, що опинилася в моїх руках завдяки бароковій забаганці поетеси, я отримав шість тисяч франків від майстра Жан-П'єра, який не переставав плескати мене по плечу. Але оскільки Гермес вилучив з комоду Діани ще й чотири тисячофранкові банкноти, заховані під білизною, то разом з тим, що в мене вже було, я став власником капіталу на суму 12 350 франків. Певна річ, я постарався недовго носити його в кишенях і, залишивши собі сотні дві чи три франків на дрібні витрати, за першої ж нагоди відніс свої гроші до «Ліонського кредиту», де мені відкрили поточний рахунок на ім'я Армана Круля.
Гадаю, читач вважатиме таку мою поведінку достойною похвали. Адже так легко уявити собі молодого гульвісу, який, отримавши завдяки спокусливим підступам фортуни у своє розпорядження досить значні кошти, пішов би з неоплачуваної роботи, найняв затишну кавалєрку й пожив би на славу — благо, Париж щедро обдаровує своїх гостей усіма видами задоволень, — поки за який час — на жаль, не такий вже й тривалий — не вичерпалися б його ресурси. Я про таке й не думав, а якщо й думав, то з чесною рішучістю поквапився відігнати від себе цю думку. Адже до чого б це призвело? Куди б я подівся, протринькавши раніше чи пізніше, залежно від моєї життєвої енергії, все, що мав за душею? Я добре пам’ятав слова хрещеного Шіммельпрістера (з яким я час від часу обмінювався коротенькими поштівками) про прямі й бічні дороги до прекрасного майбутнього, які відкриваються перед тим, хто служить у великому готелі. Тому, не бажаючи виявитись невдячним, знехтувавши тим, що мені дали його міжнародні зв'язки, я швидко здолав спокусу. Проте я хоч і твердо тримався цієї своєї «вихідної точки», але направду, зовсім чи пак майже зовсім не думав про «прямий шлях» і в мріях не бачив себе ні метрдотелем, ні портьє, ні навіть генеральним директором готелю. Однак тим більше вабили мене «бічні шляхи», і я лише пам'ятав, що треба добре пильнувати, аби, чого доброго, не сприйняти перший-ліпший завулок за таку провідну, щасливу стежку.
Отже, навіть ставши власником чекової книжки, я продовжував залишатися ліфтером у готелі «Сент-Джеймс енд Олбані». Й була певна принадність у тому, щоб на тлі таємного матеріального благополуччя розігрувати цю роль: адже в такий спосіб і моя ефектна ліврея ставала не більше ніж «костюмом» — одним із тих, в які мене виряджав хрещений Шіммельпрістер. Моє таємне багатство — бо таким уявлялися мені ці гроші, які впали мені на голову наче уві сні — робило й саму ліврею, і службу, яку я відбував у цій лівреї, своєрідним обманом, зайвим підтвердженням моєї здатности бути «лицедієм». І якщо надалі я з приголомшливим успіхом видавав себе за щось більше, ніж був, то в ту пору мені доводилося видавати себе за меншого, й мені навіть важко сказати, яка гра мене більше веселила й манила своєю чарівною казковістю.
Звичайно, в цьому настільки щедрому на багатих гостей домі на мою долю діставалися кепський харч і жорстке ложе, принаймні, я мав це задарма, й не отримуючи платні, міг не чіпати своїх грошей, ба навіть потроху примножу вати їх завдяки тим крихтам, які мені й моїм колегам ліфтерам перепадали від гостей у вигляді pourboires, або, як я волів би за краще сказати, douceurs. Щоб бути цілком точним, додам, що мені, як правило, давали трохи більше і з люб'язнішим виглядом, ніж іншим, проте в моїх простакуватих товаришів це навіть не викликало почуття заздрости або недоброзичливости. Мені в руку впихали франк, два або три, іноді п'ять, а у випадках виняткової щедрости, що соромливо приховувалася, — навіть десять франків, і таке траплялося десь раз на один-два тижні, — гроші мені не простягали, а пхали делікатно опущеною рукою, відвернувшись або ж усміхнено дивлячись на мене, — це робили дами, які від'їжджали або довго тут живуть, і навіть чоловіки, спонукалі до цього своїми дружинами. Мені пригадуються подружні сценки, яких я не повинен був помічати й, зрозуміло, робив вигляд, що не помічаю, підштовхування ліктем супутника, шепіт на кшталт: «Mais donnez donc quelque chose а ce garcon, give him something, he is nice» . Після чого поважний чоловік, бурмочучи щось у відповідь, хоча й витягав портмоне, але повинен був надодачу ще вислухати; «Non c'est ridicule, that's not enough, don't be so stingy».
Це приносило мені прибуток від дванадцяти до п'ятнадцяти франків на тиждень — вельми приємний доважок до тієї більш ніж убогої суми, яку адміністрація видавала нам двічі на місяць, коли ми мали відгул на півдня.
Іноді ми збавляли цей час разом зі Станком; він давно вже одужав і повернувся до своєї роботи, готуючи всілякі ласі страви для буфету, що торгує холодними закусками. Він добре до мене ставився, та і я до нього непогано, і не без задоволення відвідував разом з ним кафе й різні розважальні заклади, хоч і не вважав, що такий товариш мене прикрашає. Через його пристрасть до яскравих, викличних кольорів вигляд Станко в цивільному був доволі зухвалий і екзотично-двозначний; куди приємніше враження він справляв у білому халаті й робочому високому кухарському ковпаку. Так вже воно є: робітникові нема чого виряджатися на кшталт буржуа-городянина. Він цього робити не вміє й від такого вбрання стає тільки непривабливим. Я не раз чув, як у цьому сенсі висловлювався хрещений Шіммельпрістер, і вигляд Станко щоразу нагадував мені його слова. «Шкода, — казав він, — що народ принижує себе претензіями на витонченість, рівняючись на норми, що поширилися в світі завдяки впливу буржуазії. Святкове селянське вбрання, безперечно, більше личать огрядній служниці, ніж капелюх з пір'ям і шлейф, начепивши які, вона намагається в неділю вдавати з себе витончену пані, так само як робітникові цеховий одяг пасує більше, ніж під жачний костюм. Але відійшли у вічність часи, коли стани таким мальовничим чином дотримувалися власної гідности, то вже краще, аби в суспільстві, що не знає станових відмінностей, де немає ні паній, ані прислужниць, ні витончених джентльменів, ні неотесаних хлопів, усі вдягалися однаково». Золоті слова — й цілком у моєму дусі! Гадаю, що я й сам нічого не мав би проти такого костюму: сорочка, штани, ремінь — і годі. Мені б він пасував, та й Станко виглядав би в ньому краще, ніж у своєму псевдовишуканому вбранні. Та й взагалі людині пасує все, крім абсурдного, дурного й напівпристойного.
Але це лише побіжна заувага, невелике а propos. Отже, ми зі Станком час від часу відвідували кабаре, кафе-тераси на вільному повітрі, іноді навіть кафе «Мадрид», де під час театрального роз'їзду панує велике пожвавлення, спостерігати за яким вельми повчально. Але одного разу ми зайшли на гала-виставу до цирку Студебекера, який вже місяць гастролював у Парижі. Про нього я й хочу сказати тут декілька слів, бо з мого боку було б великим недоглядом лише побіжно згадати про такий яскравий вечір.
Знаменитий цирк розкинув широке коло свого намету у сквері Сен-Жак, неподалік від театру Сари Бернар і набережної Сени. Сюди збіглася просто величезна юрба, очевидно сьогодні тут пропонувалося щось таке, що перевершує все те, що зазвичай пропонується на цьому терені від важного й високодисциплінованого haut-gout. Та й справді, як збуджує наші почуття, нерви, хтиві інстинкти ця безперервна зміна номерів строкатої програми, номерів фантастичних, що межують з неможливим і все-таки виконуються з веселою усмішкою й повітряними поцілунками; адже всі ці артисти, в нескінченній своїй сміливості, граціозно грають зі смертю й каліцтвом під грім низькопробної музики, яка, відповідаючи суто фізичному характерові всієї вистави, не відповідає її високій досконалості, але таки змушує нас завмирати від жаху, сповіщаючи наближення того неймовірного, що все ж відбувається на наших очах.
Швидким кивком (у цирку поклони не прийняті) артист дякує за овацію юрбі, яка заповнює великий амфітеатр; це зовсім особлива публіка — своєрідне поєднання жадібної до видовищ черні й грубувато-вишуканих любителів кінного спорту. У ложах — кавалерійські офіцери в заломлених набакир кашкетах; гладенько поголені молоді нероби з моноклем в оці, з гвоздиками й хризантемами в петлицях широких жовтих пальт; кокотки впереміж з допитливими дамами з аристократичних передмість, за стільцями яких сидять знавці-кавалери в сірих сурдутах і таких самих циліндрах, з біноклями, які по-спортивному теліпаються на грудях, немов на перегонах у Лоншане. І до всього цього арена з дурманними, збуджуючими натовп плотськими відчуттями — розкішні, яскраві костюми, сліпуча сухозлітка, гострий запах стаєнь та голого тіла — чоловічого й жіночого, що наскрізь просочує цирк. Оголеними грудьми і спинами, зрозумілою кожному красою, буйною красою людського тіла, що здійснює подвиги на догоду спраглій до цих подвигів юрби, задоволено всі смаки, збуджено всі бажання. Пустські вершниці, з дикими рухами тіла, й хрипкими вигуками, косячи оком, скажено мчать на неосідланих конях та зводять з розуму натовп жорстоким мистецтвом вольтижування. Гімнасти, стрункі фіґури яких підкреслюють трико тілесного кольору, які щільно облягають тіло, могутні безволосі руки атлетів, що на них жінки дивляться з таким дивно холодним виразом обличчя, й чарівні хлопчики. Трупа стрибунів і еквілібристів у спортивних костюмах, які не мають нічого спільного з фантастичними шатами інших циркачів, справила на мене дуже приємне враження ще й тим, що перш ніж приступити до чергової карколомної вправи, вони ніби стиха радилися між собою.
Найкращим з них був хлопчик років п'ятнадцяти, мабуть, улюбленець усієї трупи; підкинутий трампліном, він робив у повітрі два з половиною сальто-мортале, а потім, навіть не похитнувшись, опускався на плечі свого старшого брата, що все-таки вдалося йому лише на третій раз. Двічі він пролітав повз нього й падав. І треба сказати, що те, як він усміхався й похитував головою на свою невдачу, справляло не менш чарівне враження, ніж іронічно ґалантний жест, яким брат закликав його повернутися на трамплін. Можливо, все це була гра, бо коли третього разу, зробивши сальто-мортале, він став йому на плечі, справді не похитнувшись, натовп вибухнув ще гучнішими оплесками й криками «браво», які перейшли в бурхливу овацію після неголосно го «me voilа», з яким він випростав руки. Але звичайно, в момент цієї зумисної або напіввипадкової невдачі небезпека переламати собі хребта була більша, ніж при його тріумфальному стрибкові.
Що за люди ці артисти! Та й чи люди вони? Клоуни, наприклад, ці дивні блазенські створіння з червоними ручками, маленькими ніжками в м'яких туфлях, з рудим вихором під конусоподібним повстяним капелюхом, які плетуть якусь тарабарщину, ходять на руках, вічно на щось натикаються, падають, безглуздо метушаться ареною, намагаючись допомогти всім і кожному, й примушують публіку пирхати від їхніх до жаху невдалих спроб наслідувати своїх серйозних колег, скажімо, в ходінні по напнутому дроті, — от такі ці низькорослі й непевного віку сини глупоти, над якими так потішалися ми зі Станком (щоправда, не без меланхолійного захоплення з мого боку), з їхніми білими як борошно, до абсурду розмальованими пиками — трикутні брови, вертикальні рисочки під червоними очима, носи, яких не існує в природі, кутики рота, задерті догори в ідіотичній посмішці, — одне слово, маски, геть несумісні з пишністю костюмів, наприклад чорно-єдвабних, з вишитими срібними метеликами, — я сказав би: вони — це дитяча мрія, адже хіба це справді люди, чоловіки, людські особини, які мають своє місце в соціальному й природному світі? Я вважаю, що то порожня сентиментальність стверджувати, ніби вони «теж люди», з людськими почуттями, та ще, мабуть, з дружинами й дітьми. Ні, я лише віддаю їм честь, коли захищаю їх проти гуманної вульґарности й кажу: вони — не люди, вони — відщепенці, почвари, над якими сміються до кольок у животі, схимники недолугости, що не від миру цього, гномоподібні покручі людини й блазеньського мистецтва.
Для пересічности все має бути «людським», і дехто ще вважає себе казна-яким добросердим, коли бачить там людське й доводить наявність під такою личиною людини. Чи була «людиною» Андромаха — «La fille de l'air», як вона називалася у довгій паперовій програмці? Ще й сьогодні вона — моя мрія, й хоча Андромаха та її сфера нескінченно далекі від блазнювання, саме її мав я на увазі, коли розводився тут про клоунів. Вона була зіркою цирку, окрасою програми й працювала на трапеції під склепінням, не знаючи собі рівних. Причому — й це було сенсаційне нововведення, нечуване в історії цирку, — працювала без сітки разом зі своїм партнером, дуже вмілим акробатом, хоча його вміння не мало нічого спільного з її віртуозним мистецтвом; він, власне, тільки подавав їй руку й готував усе необхідне для її надто сміливих стрибків, що з вражаючою досконалістю виконувалися в повітряному просторі між двома сильно розгойданими трапеціями. Скільки їй було років? Двадцять? Може більше? Чи менше? Хтозна! Вона мала суворі й шляхетні риси обличчя, й вони, як не дивно, не спотворювалися, а навпаки, ставали ще чистішими й чарівними від ґумової шапочки, яку, перш ніж приступити до роботи, вона надягала на своє стягнуте в пишний вузол каштанове волосся, оскільки без цього, під час її стрибків сторчма, воно б неминуче розсипалося. Трохи вище серед нього зросту, вона була вдягнена в щось на кшталт облягаючого панцира з крильцями з білого пір’я на плечах, імовірно, як підтвердження її титулу «Дочка повітря». Так ніби ті крильця могли допомогти їй у польоті! Груди у неї були маленькі, таз вузький, м'язи рук, певна річ, більш опуклі, ніж то зазвичай у жінок, чіпкі кисті, щоправда, не дуже великі, та все-таки лишалася підозра, що вона — прости мене господи — була перевдягненим юнаком. Але ні, жіночі форми грудей, так само як і стегон, незважаючи на їхню худорлявість, не викликали сумніву. Вона майже не усміхалася. Її прекрасні губи були відкриті, й ніздрі грецького, трохи загнутого донизу носа злегка роздувалися. Вона зневажала будь-яке загравання з публікою. Й після tour de force, відпочиваючи на дерев'яній поперечині трапеції і тримаючись однією рукою за дріт, іншою робила лише ледь помітний вітальний жест. При цьому її суворі очі байдуже дивилися прямо поперед себе з-під рівних, не насуплених, але нерухомих брів.
Я молився на неї. Вона вставала на трапеції, з силою відштовхувалася, потім відокремлювалася від неї й, пролетівши повз свого партнера до іншої трапеції, пущеної їй назустріч, хапала своїми не чоловічими й не жіночими руками її округлу поперечину, витягнувшись у струну, виконувала на ній так звану мертву петлю, що вдається лише небагатьом з повітряних гімнастів, і, набравши інерцію для зворотного польоту, знову пролітала у повітрі повз партнера, до щойно залишеної нею трапеції, ще встигнувши на льоту виконати сальто-мортале під самим куполом, хапала її, підтягувалася — при цьому м'язи відчутно напружувались на її руках — і сідлала поперечину, вітально витягнувши руку, ввесь час з тим самим незрячим поглядом.
Це було неймовірно, нездійсненно, але вона це таки робила. У тих, хто її бачив, перехоплювало подих від захвату й холодок підкочував до серця. Натовп нею захоплювався, але не вибухав бурхливими оплесками, а ніби молився за неї, — так само, як і я — у мертвій тиші, адже музика замовкала щоразу, коли ця жінка проробляла свої найнебезпечніші трюки. Те, що життя тут залежало від скрупульозно точного розрахунку, зрозуміло само собою. З точністю до найменшої частки секунди до неї мала підлетіти залишена партнером трапеція й ні на йоту не змінити положення, коли вона, після свого гігантського кидка й сальто-мортале, поверталася на неї. Якби ця поперечина не опинилася на місці, якби її дивовижні руки вхопилися за порожнечу, вона, ймовірно, полетіла б сторчма зі своєї стихії — повітря — до низинної землі, яка для неї означала смерть. При думці про цю точність, розраховану до волосинки, аж мороз пробирає по шкірі.
Та я ще раз запитую, чи було в Андромахи щось людське? Чи виявлялося воно в ній поза манежем, незалежно від професійного вміння, що межувало з надприродним? Уявити її дружиною, матір'ю — просто нісенітниця; дружина, мати чи взагалі хто-небудь з людей не висить догори головою на трапеції, не розгойдується на ній і не перекручується догори ногами аби раптово від неї відокремитися, перелетіти повітрям до партнера, який хапає її за руки, розгойдує в повітрі й після сильного поштовху відпускає, щоб вона, проробивши своє славнозвісне повітряне сальто, повернулася на іншу трапецію. Такою була її манера спілкування з чоловіком, іншої годі було уявити, бо відразу ставало ясно, що це суворе тіло віддає своєму фантастичному мистецтву ті сили, які інші віддають любові. Вона не була жінкою, але не була й чоловіком, а отже, не була людиною. Вона була суворим янголом відваги із розтуленим ротом і тремтячими ніздрями, неприступною амазонкою повітряного простору, що високо злетіла над натовпом, який принишк у німому благоговінні й уже не відчував тілесного потягу до неї.
Андромаха! Коли цей номер давно вже скінчився й інші артисти заступили її місце, вона все ще стояла в мене перед очима, і я відчував піднесений біль. Вишикувані шталмайстери й уніформісти були ніби шпалерами, й на арену з дванадцятьма вороними жеребцями виступив директор цирку Студебекер — елеґантний сивобородий пан спортивного складу у вечірньому костюмі із стрічкою Почесного леґіону в петлиці, з нагайкою та шамбар’єром з інкрустованою ручкою, яким він клацав просто на диво, подарованим йому, як казали, перським шахом. Його блискучі як дзеркало лаковані туфлі заривалися в пісок арени, коли він щось нашіптував то одному, то іншому зі своїх чудових вихованців з білою вуздечкою на гордій голові, а вони під чіткі звуки музики проробляли різні па, згинали коліна, крутилися й нарешті, ставши на задні ноги, могутнім кільцем оточували свого повелителя, який у високо піднятій руці тримав батіг. Прекрасне видовище, але я думав про Андромаху. «Чудові звірі! Однак між звіром і янголом, — міркував я, — стоїть людина. Звичайно, вона ближче до звіра, це застереження зробити необхідно. І тільки та, на яку я молився, — вся цілком із плоті, але з плоті цнотливої, позалюдської — стоїть значно ближче до янголів».
Після цього номера арену обгородили ґратами й викотили клітку з левами; почуття боягузливої безпеки мало надати ще більшої гостроти видовищу, що його обіцяли натовпові. Нарешті приборкувач, мсьє Мустафа, чоловік із золотими сережками у вухах, оголений до пояса, в червоних шароварах і так само червоній фесці, увійшов через квапливо відчинені й так само квапливо зачинені за ним заґратовані двері до клітки, де на нього чекали п'ятеро хижаків, їдкий запах яких мішався із запахом стайні. Вони відсахнулися від Мустафи, але, підкоряючись наказовому окрику, знехотя й забарно піднялися на п'ять розставлених колом табуретів, огидно зморщивши носи, зафоркали й стали замахуватися на нього лапами, можливо, не без приязности, проте присмаченої люттю, бо вони знали, що зараз, наперекір своїй природі, будуть змушені стрибати через обручі й врешті навіть через палаючі кільця. Двоє з них сповнили повітря громовим ревом, від якого в лісових нетрях тремтить і тікає усе живе. Приборкувач відповів на нього пострілом у повітря з револьвера, й вони, пирхаючи, змирилися, адже знали, що їхнє природне грізне гарчання — ніщо перед отим дзвінким клацанням. Мустафа для більшої ваги закурив сиґарету, на що вони теж позирали з глибокою досадою, потім, промовивши якесь ім'я — Ахілл чи Нерон — тихим голосом, але вкрай рішуче, він зажадав, аби перший із них розпочав виставу. Одна за одною, знехотя, сплигували царствені кішки зі своїх табуретів, щоб продемонструвати публіці стрибок — туди й назад — через високо піднятий приборкувачем обруч і насамкінець, як я вже говорив, через палаюче смоляне кільце. Хай там як, а вони таки стрибали через вогонь, то їм було неважко, але образливо. Гарикаючи, поверталися леви на свої табурети, що вже саме по собі їх ображало, й як заворожені зирили на людину в червоних штанях, яка весь час легенько водила головою, щоб зустріти своїми темними очима зелений від страху й сповнений прихильної ненависти погляд кожного звіра зокрема. Він різко обертався, коли чув занепокоєння в себе за спиною, й наводив лад одним тільки наче здивованим поглядом та тихо, але твердо промовленим ім'ям.
Кожен відчував, у якому лячному й зовсім непередбачуваному товаристві перебуває там, у клітці, приборкувач, і це було саме тим відчуттям, яке лоскотало нерви й за яке платив гроші глядач, що сидів у повній безпеці потойбіч клітки. Кожен усвідомлював, що револьвер Мустафі не допоможе, якщо ці п'ятеро могутніх тварин раптом отямляться від мари — свого лагідного й покірного стану — й кинуться рвати його на шматки. Мені здавалося, що варто йому хоч трохи поранитись, а їм забачити його кров, і це станеться неминуче. Я зрозумів ще й те, що напівоголеним він заходив до них на догоду черні, щоб потішити її боягузливу цікавість виглядом тіла, яке — хтозна, може й таке статися, — вони раптом ударять своїми страшними лапами. Але оскільки я весь час думав про Андромаху, то раптом відчув спокусу (а частково мені це здалося правдоподібним) уявити її коханою Мустафи. Ревнощі кинджалом устромилася в моє серце, від такої думки в мене буквально перехопило подих, і я поквапився притлумити свою уяву. Товариші у грі зі смертю, але не коханці, ні, ні, це для них добром би не скінчилося! Леви, дізнавшись про його перелюб, відмовилися б йому коритися. Я був певний: якби янгол відваги раптом упокорився до того, щоб стати жінкою, він би упустив трапецію й мертвим ганебно впав додолу…
Що ж нам ще показували до й після того в цирку Студебекера? Дуже багато, силу-силенну різних гімнастичних чудес. Та, слід зауважити, що все це пригадувати ні до чого. Знаю тільки, що я час від часу скоса позирав на Станка, який, як і всі навколо, впав у розслаблено блаженний стан від вигляду цієї дивовижної спритности, цього нескінченного барвистого каскаду звабливих, п'янких трюків та постатей. Але не так почувавсь я, не такою була моя манера сприймати навколишні події. Щоправда, ніщо не уникало моєї уваги, я допитливо сприймав кожну деталь, і це було самозабутнє споглядання, але в той самий час — як би це виразити — і якесь норовисте: я гордо випростувався, моя душа — знову не знаю як тут висловитись — виробляла протиотруту цьому натискові вражень; якась злість — це, звичайно, не те слово, але майже те — опанувала мене від напруженого сприйняття всіх цих трюків, фокусів, подвигів. Натовп навколо мене хвилювавсь і розпалювався хтивістю, тоді як я мав відчуття, що я певною мірою чужий серед глядачів, ніби я був причетний до того, що тут відбувалося, ніби я був професіоналом. І хіба не цирковий професіонал, причетний, звичайно, не до цієї сальто-мортальної професії, але в загальнішому сенсі — втішитель людства, який приносить радість ближнім? Саме тому я й відчував себе роз'єднаним з натовпом, який був не більш як несвідомою жертвою зачарування, далекою від думки помірятися з ним силами. Натовп лише насолоджувався видовищем, а насолода — пасивний стан, яким не може задовольнятися той, хто народжений діяти, виявляти себе.
Такі думки, безперечно, ніколи не приходили в голову моєму сусідові, простакуватому Станкові, й уже тому наші приятельські стосунки не могли зміцнитися. Коли ми вешталися вулицями, він нічого не помічав, а я, мов з пташиного лету, бачив пишність цього міста, його нескінченні перспективи, неймовірну шляхетність і розкіш обрисів, і мені мимоволі згадувалося розслаблено щасливе: «Magnifique! Magnifique!» — мого бідного батька, тільки но він заводив мову про Париж. Проте вголос я свого захоплення не висловлював, і тому Станко наврядчи усвідомлював різницю нашої душевної чутливости. Та все таки йому варто було б з часом зауважити, що наша дружба не стає міцнішою, що справжньої довірливости між нами не виникає й що пояснюється передовсім моєю вродженою замкненістю, потайливістю, наполегливою внутрішньою потребою в самоті, в дистанції, про що я вже говорив одного разу, й тут уже за будь-якого бажання я нічого не міг змінити: така була основна передумова моєї натури.
Інакше й бути не могло. Гнітюче почуття — не стільки горде, скільки, навпаки, продиктоване смиренним сприйняттям долі, що ти не такий, як усі — неминуче створює навколо тебе порожнечу, крижану огорожу, яка, можливо, тобі самому не приносить радости, розбиваючи всі заміри на дружбу й приятельські стосунки. Так було і зі Станком. Він з відкритою душею наблизився до мене, але незабаром переконався, що я хоч і ставлюся до нього терпимо, але платити йому тією ж монетою не в змозі. Так, одного разу, коли ми сиділи в бістро за склянкою вина, він повідав мені, що до свого приїзду до Парижа відбував у себе на батьківщині річне тюремне ув'язнення за якусь крадіжку зі зломом, причому «засипався» він не зі своєї вини, а внаслідок недолугости й глупства спільника. Я зі щирою спів чутливістю поставився до його розповіди, і жодного відбитку на моє до нього ставлення це несподіване зізнання не наклало. Але наступного разу він пішов далі, і я зрозумів, що його відвертість викликана певним розрахунком. Це мені, правду кажучи, вже не сподобалося. Він бачив у мені таланистого пройдисвіта, з яким варто попрацювати на пару, і через свою убогість не розібрався в тому, що я навряд чи народжений бути його поплічником, зробив мені пропозицію щодо якоїсь вілли в Неї, яку він нагледів і де ми удвох з легкістю й майже без жодного ризику могли провернути непогане дільце. Побачивши, що я ставлюся до його пропозиції з ухильною байдужістю, він розлютився й роздратовано запитав, навіщо мені забаглося корчити із себе чистоплюя, адже йому добре відомо, хто я такий. Оскільки я завжди зневажав людей, які гадали, ніби вони мене розкусили, то обмежився потиском плечей і зауважив, що, крім усього іншого, просто не бажаю цим займатися. У відповідь на це він назвав мене чи то дурнем, чи то ідіотом.
І хоча це непорозуміння між нами не призвело до негайного розриву, але наші стосунки з кожним днем ставали все холодніші й насамкінець самі собою розпалися, так що ми, аж ніяк не ставши ворогами, перестали разом проводити вільні вечори.
Усю зиму я прослужив ліфтером, і, незважаючи на добре ставлення гостей готелю, які часто змінювалися, ця робота вже стала добряче мені надокучати. Я мав підстави побоюватися, що про мене просто забули і я до кінця своїх днів керуватиму підйомною машиною. Те, що я чув від Станка, мене не тішило, а змушувало ще більше хвилюватися. Він, зі свого боку, посилено клопотався про переведення на головну кухню, з двома великими печами й чотирма плитами, мріючи з часом піднятися якщо не до шефа, то хоча б до віце-шефа, який приймає замовлення від кельнерів і передає їх цілому загонові кухарів. Однак він і сам думав, що на таку кар'єру особливо розраховувати не доводиться, тому що тут намагаються вичавити всі соки з людини на тому місці, на яке вона зразу потрапила. Мені Станко теж пророкував, що я до кінця віку служитиму, хоч і не в статусі волонтера, але на тій самій посаді й бачитиму життя готелю тільки з кабіни ліфта.
Це мене якраз і лякало. Я відчував себе в'язнем ліфтової шахти, де мав спрямовувати вгору і вниз свою машину, в'язнем, якому ніколи не вдасться, — або хіба лише випадково, — побачити вишукані картини вищого світу під час файф-о-клок у великій залі, коли там звучить приглушена музика, декламатори й танцівниці у грецьких туніках розважають обраних гостей, які за вміло сервірованими столиками смакують золотистий напій, тістечка птифур та манюсінькі канапки, ледь стріпуючи долонями, щоб струсити крихти з пальців, і на застелених килимами царствених сходах, що ведуть до емпори, прикрашеної вазонами з квітами, де серед пальм, що здіймалися з мармурових ваз, оздоблених барельєфами, вітають один одного, заводять знайомства, з витонченими жестами й кивками, що мають засвідчувати неабиякий інтелект, обмінюються жартами й весело сміються. Як мені хотілося працювати там або, ще краще, подавати чай дамам у кімнаті для бриджу та обіди у великій залі, куди я спускав на ліфті чоловіків у фраках, що супроводжували своїх обсипаних діамантами дружин. Одне слово, я став неспокійний. Мені необхідно було розширити рамки свого існування, отримати більше можливостей спілкування з вищим світом. І справді, прихильна доля подарувала мені цю радість. Моє бажання звільнитися від вічного «вгору і вниз» і почати в новому вбранні нову діяльність, яка відкриває переді мною ширші обрії, збулося; на Великдень я обійняв посаду кельнера. Зараз розповім, як усе це сталося.