Наш метрдотель, такий собі мсьє Махачек, який у незмінно сяючій свіжій манишці з гідністю носив залою свій кулястий живіт, був особистістю досить помітною. Гладенько виголені жирові складки його місяцеподібного обличчя випромінювали сяйво. Чудово відпрацьованим рухом руки — догори й вдалину — цей володар столів запрошував гостей, що заходили, зайняти місця, а манера його самими лише кутиками рота вичитувати кельнера за якусь помилку або похибку була настільки ж стримана, як і в’їдлива. Отже, одного ранку, мабуть отримавши вказівку від дирекції, він велів мені з'явитися до нього в маленький кабінетик, що прилягав до розкішної зали.
- Круль? — запитав він. — На ім'я Арман? Voyons, voyons, Я чув про вас не такі вже й погані відгуки, як мені тепер здається, принаймні на перший погляд. Проте з першого погляду можна й помилитися. Ви, напевно, самі розумієте, що обов'язки, які ви дотепер виконували, — дитяча забавка. Як ліфтер ви, звичайно, не можете вияви ти своїх здібностей, навіть якщо вони у вас є. Vous consentez? Тут, в ресторані, з вас можна буде що-небудь зробити, si c'est faisable . Чи відчуваєте ви в собі покликання до елеґантного сервірування, певний талант, а зовсім не винятковий чи блискучий дар, як ви намагаєтеся мене запевнити, — це вже самореклама, хоча, з іншого боку, courage — якість дуже корисна; отже, — певний талант до елеґантного сервірування та уважність до клієнтів, яка з цим пов’язана? До вмілого поводження з такою клієнтурою, як наша. Що? Природжене обдарування? Можна позаздрити, скільки у вас, на ваш погляд, природжених обдарувань. Проте, повторюю, здорова самовпевненість — річ корисна. Якесь знання мов у вас, здається, є? Я не сказав, глибоке знання, як ви зволите висловлюватися, а лише найнеобхідніше. Але це все питання другорядні. Сподіваюся, ви усвідомлюєте, що починати вам доведеться знизу. Ваші обов'язки для початку полягатимуть в тому, щоб вичищати залишки з тарілок, перш ніж відправити їх до посудомийні. За такого роду діяльність ми вам призначимо сорок франків на місяць — платня, судячи з виразу вашого обличчя, навіть занадто висока. Взагалі, не прийнято усміхатися під час розмови зі мною до того, як я сам не засміявся: це я повинен подати знак до усмішки. Bon! Білу куртку для роботи вам видадуть.
Чи спроможні ви придбати кельнерський фрак, якщо вас з часом залучать до роботи у залі? За нашими правилами, ця покупка здійснюється власним коштом. Безперечно, спроможний! Тим ліпше. Я бачу, для вас труднощів не існує. Необхідна білизна і фрачні сорочки у вас теж є? Ви що, із заможної родини? Більш-менш? А la bonne heure. Я вважаю, Крулю, що за деякий час ми зможемо підвищити вам платню до п'ятдесяти чи навіть шістдесяти франків. Адресу кравця, який шиє фраки нашим кельнерам, ви отримаєте в бюро. Роботу можете починати хоч завтра. Нам потрібні люди, а на місце ліфтера є сотні претендентів. А bientot, mon garсоn. Зараз уже середина місяця. В кінці його ви отримаєте двадцять п'ять франків, оскільки я думаю, що для початку ми вам призначимо шістсот франків річних. Цього разу ваша усмішка допустима, тому що я випередив вас. Ось і все. Можете йти.
Так говорив зі мною Махачек. Не можна не визнати, що внаслідок цієї багатозначної розмови спочатку відбулося певне пониження мого життєвого рівня. Я відніс свою ліврею назад на склад і взамін отримав тільки білу куртку, до якої мені довелося негайно прикупити пару штанів, адже я в жодному разі не хотів заношувати на роботі штани від свого вихідного костюма. Ця робота — тобто попереднє очищення використаного посуду, яке полягало в тому, що я скидав залишки у великий дзбан, — була досить неприємною порівняно з попереднім, що не кажи, а таки шляхетнішим заняттям і спочатку викликала в мене почуття огиди. До моїх обов'язків входило й допомагати посудомийкам. Підв'язаний білим фартухом, я нерідко брав участь у витиранні посуду, після того як той уже пройшов різноманітні стадії миття. Таким чином, я ніби стояв на самому початку й у самому кінці цього безперервного процесу.
Виконувати bonne mine щодо роботи, яка не пасувала мені, й триматися на рівних з тими, кому вона цілком личить, неважко, якщо ввесь час говориш собі: «Це тимчасово». Проте я настільки глибоко пройнявся органічно властивим людині (незважаючи на всі домисли про рівність) відчуттям нерівности та природної вищости, настільки був певен рушійної сили цього чинника, іншими словами, такою мірою був переконаний, що довго мене не протримають на посаді, яку спершу примусили зайняти із суто формальних міркувань, що першої ж вільної хвилини після розмови з паном Махачеком замовив собі костюм кельнера за зразком «Сент-Джеймс» у спеціальному ательє, яке було поблизу нашого готелю. Це потребувало інвестиції на сімдесят п'ять франків — вартість, обумовлена між готелем і фірмою, яку незаможні люди поступово виплачували зі своєї платні, тоді як я, певна річ, заплатив готівкою. Моя нова уніформа виглядала надзвичайно красиво на тому, хто вмів її носити: чорні штани й темносиній фрак з оксамитовою облямівкою на комірі та із золотими ґудзиками й з такими самими ґудзиками, тільки меншого розміру, на відкритій камізельці. Я щиро радів своєму набуткові, повісив його до шафи разом з вихідним костюмом і ще поквапився придбати білу краватку, що пасувала до цього вбрання, та емалеві запонки для сорочки. Так воно й сталося: коли після п'яти тижнів метушні з брудним посудом один з двох обер-кельнерів, тобто помічників пана Махачека, які носили чорні фраки й такі самі чорні краватки, сказав, що в залі потрібна моя допомога й мені слід якнайшвидше придбати відповідний костюм, я відповів, що в мене все давно приготоване і я будь-якої миті готовий до їхніх послуг.
Отже, наступного ж дня я в повній парадній формі дебютував у залі — в цьому величезному приміщенні, урочистому, як храм, з канелюрованими колонами, золоті капітелі яких підтримували стелю, з пишним червоним драпуванням на вікнах, з червонуватим світлом бра й нескінченною кількістю столиків, застелених білосніжними скатертинами й прикрашених орхідеями, навколо яких стояли білі лаковані стільці, оббиті червоним оксамитом; столики сяяли білизною серветок, складених віялом або пірамідкою, срібними наборами та келихами з найтоншого кришталю, що несли почесну варту навколо сяючих відерець або маленьких кошиків, з яких стирчали шийки пляшок (вина подавалися кельнером, наділеним спеціальними повноваженнями, з ланцюжком на шиї та в маленькому фартушку). Задовго до того, як почали з'являтися до сніданку перші гості, я вже був на місці, розставляв набори, розкладав меню й не минав нагоди, особливо коли був відсутній старший кельнер, що опікувався певною кількістю столиків і до якого я був приставлений, з підкресленою радістю вітати гостей, підсувати стільця паніям, вручати їм картки, наливати воду, одне слово, незалежно від моєї особистої симпатії чи антипатії, делікатно нагадувати їм про свою присутність
Але мої права й можливості в цьому сенсі були, на жаль, обмежені. Замовлення приймав не я й також не я приносив страви з кухні; моєю справою було тільки прибирати брудний посуд після entremets, а перед десертом за допомогою щітки й плескатого совочка змітати зі столу крихти. Інші, поважніші обов'язки передоручалися моєму superieur людині вже в літах, із сонною фізіономією, в якому я одразу впізнав того кельнера, що сидів зі мною за столом першого ранку й залишив мені свої сиґарети. Він теж пригадав мене й, вигукнувши: «Mais oui, c'est toi!», і зробив якийсь втомлений жест, ніби хотів щось відсунути від себе, цей жест став, як з'ясувалося згодом, характерним для його ставлення до мене. Від самого початку він не стільки командував і керував мною, скільки намагався відтерти мене від роботи, оскільки чудово бачив, що клієнти, й насамперед пані — старі й молоді, підкликають мене, а не його, щоб попрохати яку-небудь приправу — англійську гірчицю, ворчестерський соус, кетчуп, тобто те, що в більшости випадків було тільки приводом покликати мене, із задоволенням вислухати моє: «Parfaitement, madame, tout de suite, madame», нагородити мене ласкавим: «Merci, Armand» і тут-таки, без жодних видимих підстав, ковзнути по мені поглядом з під лоба. Через кілька днів, коли я клопотався біля робочого столика, допомагаючи Гекторові відділяти від кісток філе камбали, він раптом сказав:
- Вони, звичайно, воліли б, щоб приправу подавав їм ти, au lieu de moi. Toute la canaille friande! Закохані в тебе як кішки. Звичайно, ти мене скоро виживеш і отримаєш ці столи. Ти ж став тутешнім атракціоном — et tu n'as pas l'air de l'ignorer. Бонзи це вже зметикували й щосили пхають тебе наперед. Ти чув — ну так, звісно, чув, — як мсьє Кордоньє (то був заступник оберкельнера, який мене взяв) сказав шведському подружжю, з яким ти так мило розмовляв: «Joli petit charmeur, n'estce pas?» Tu iras loin, mon cher, mes meilleurs voeux, ma benediction.
- Ти перебільшуєш, Гекторе, — відповідав я. — Мені треба ще багато чому від тебе навчитися, перш ніж тебе відтісняти, якщо б це взагалі входило в мої наміри.
Але тут я покривив душею. Бо наступного дня обідньої пори, коли пан Махачек, підсунувши до мене свій живіт, зупинився біля мене таким чином, що наші обличчя виявилися поверненими в різні боки, й шепнув мені кутиками рота:
- Непогано, Армане! Ви працюєте непогано! Раджу уважніше придивлятися до того, як подає Гектор, якщо, звичайно, до ваших інтересів входить цьому навчитися.
Я відповів, теж стишеним голосом: — Дуже вам вдячний, метре, але я вже зараз можу самостійно обслуговувати клієнтуру, і краще, ніж він. Я цьому навчений, прошу вибачення, від природи. Не смію вас просити влаштувати мені пробу, але якщо ви матимете бажання це зробити, то переконаєтесь, що я кажу правду.
- Blagueur! — сказав він, ледь гиготнувши, від чого сколихнулося його черево; при цьому Махачек ще поглянув на якусь пані в зеленій сукні з майстерно зачесаним догори білявим волоссям, підморгнув їй одним оком, кивнув головою в мій бік і пішов своїм дрібним, підкреслено пружинистим кроком, на прощання ще раз гойднувши черевом.
Незабаром з кількома моїми колегами я став двічі на день обслуговувати клієнтів нижнього кафе. Потім на мене поклали обов'язок сервірувати там і вечірній чай. Оскільки Гектора тим часом приставили до іншої групи столів у великій залі, а мені дісталися ті, які я спочатку обслуговував як помічник, то працювати мені доводилося, можна сказати, більше, ніж то можливо, й вечорами після тяжкої й різнопланової денної праці, коли я мав після вечері в залі подавати каву, лікери, віскі з содовою й липовий чай, я почувався такою мірою стомленим, що сердечність мого спілкування з клієнтами якось пригасала, чарівна пружність рухів грозилася розм'якнути, а усмішка мало-помалу перетворювалася на хворобливу й застиглу ґримасу.
Але після нічного сну моя життєздатна натура знову набувала радісної свіжости, і я невтомно бігав між малим залом ресторану, буфетною та кухнею, поспішаючи рознести гостям, які не вимагали подачі в номер і не любили снідати в ліжку, чай, вівсяну кашу, зацукровані фрукти, печену рибу й млинці з варенням. Покінчивши з цим, я мчав до зали, щоб разом з одним виділеним мені на підмогу йолопом сервірувати свої шість столів на другий сніданок, тобто розстелити скатертини поверх сукна й розставити прибори. А з дванадцятої години я вже не випускав з рук записника, приймаючи замовлення від гостей, що починали стікатись. Я чудово опанував мистецтво м'яким, стримано скромним голосом, як і личить кельнерові, давати поради тим, хто вагався з вибором, і ставити на стіл страви з таким уважним, дбайливим виглядом, ніби я надаю послугу близькій і дорогій мені людині. Зігнувшись і тримаючи одну руку за спиною — традиційна поза вишколеного кельнера, — я ставив на стіл страви, встигаючи проходом однією лише правою рукою розкласти у витончених і продуманих комбінаціях для тих, хто любить такі послуги, ножі та виделки, й не раз помічав, що мої клієнти, і передовсім клієнтки, з приємним подивом дивляться на цю руку, настільки не схожу на руку простолюдина.
Тож не було нічого дивного в тому, що мене, як висловлювався Гектор, «пхали наперед» з огляду на прихильність до моєї персони пересиченої великосвітської клієнтури цього закладу. Я, так би мовити, через край відчував їхню прихильність, і вже сам мав або підсилювати її улесливою послужливістю, або ж стримувати скромною стриманістю.
Заради чистоти відтворення у цих спогадах мого характеру маю пояснити, до своєї чести, що ніколи в житті не одержував марнославного й жорстокого задоволення від страждань тих, у кому моя особа порушувала бажання, які я, завдяки властивій мені життєвій мудрості, відмовлявся задовольнити.
Пристрасть, об'єктом якої ми стаємо, не бувши самі нею заторкнуті, може вселити натурам, несхожих з моєю, холодність і зневагу, що ведуть до нехтування чужих почуттів. Але в мене все було по-іншому. Я ставився до таких почуттів з незмінною повагою, усвідомлюючи свою мимовільну провину, дбайливо щадив тих, кого вони вразили, намагався їх заспокоїти, навіяти розумну покірність. На підтвердження сказаного хочу навести два приклади з того періоду, про який іде мова: випадок з маленькою Елінор Твентімен з Бірмінґема та з лордом Кілмарноком, нащадком шляхетної шотландської родини, — бо обидві ці драми розігралися одночасно й кожна на свій лад стала для мене великою спокусою раніше часу звернути з прямого шляху на одну з тих бічних доріжок, про які говорив мій хрещений Шіммельпрістер і які, безперечно, вимагали щонайретельнішого обстеження та розвідування, куди вони ведуть і де обриваються.
Родина Твентіменів — батько, мати й дочка, а також камеристка, що їх супроводжувала — вже більше місяця займала апартаменти в «Сент-Джеймсі», що вже саме собою свідчило про їхнє завидне матеріальне становище. Це підтверджувалося та підкреслювалося зокрема й розкішними діамантами, в яких місіс Твентімен з'являлася до обіду. Але ці діаманти навівали лише смуток, бо їх власниця була безрадісною жінкою, безрадісною для тих, хто дивився на неї, та й, мабуть, і для себе самої, оскільки вона, треба гадати, завдяки діловій ретельності свого чоловіка, піднялася з дрібнобуржуазного середовища на висоти, на яких вона лише ціпеніла й внутрішньо стискалася. Значно більше благодушности випромінювала червона фізіономія її чоловіка, але і його життєрадісність швидко видихалася через глухоту, яка утрудняла йому спілкування із зовнішнім світом, про що красномовно свідчив вічно нашорошений вираз його водянисто-блакитних очей. Він прикладав до вуха чорну слухову трубку, коли дружина мала намір щось сказати йому — проте це траплялося дуже рідко — або ж коли я радив йому, яку страву вибрати. Їхня дочка Елінор, дівчина років сімнадцяти або вісімнадцяти, що сиділа навпроти нього за одним з моїх столиків за № 18, час від часу вставала, коли батько підкликав її кивком, підходила до нього й провадила з ним через трубку не надто тривалу розмову.
Він явно був ніжним батьком, і це було на його користь. Що ж стосується місіс Твентімен, то я, звичайно, не збираюся заперечувати, що вона мала материнські почуття, але виражалися вони не стільки в ніжних словах і поглядах, скільки у постійному критичному спостереженні за донькою. З цією метою вона часто підносила до очей черепаховий лорнет і, запримітивши якусь ваду в зачісці Елінор або в її манері триматися, негайно осмикувала дочку: непристойно качати хлібні кульки, непристойно так обгризати курячу ніжку, непристойно з цікавістю озиратися навсібіч і так далі. Такий контроль, який свідчив про виховну турботу, напевно, був тягарем для міс Твентімен, але після мого, своєю чергою, тяжкого досвіду з нею я змушений визнати його цілком виправданим.
Це було біляве створіння, гарненька кізка з найзворушливішою шийкою на світі, що особливо впадало в око, коли ввечері вона виходила до столу в трохи відкритішій шовковій сукні. А оскільки я все життя відчував схильність до яскраво вираженого англосаксонського типу, то із задоволенням дивився на неї під час обіду та файв-о-клок, коли родина Твентіменів сідала за один з моїх столиків й була присутня, принаймні, на початку музичної імпрези. Я був уважний до моєї кізоньки, оточував її турботою, як відданий брат: накладав їй м'яса на тарілку, приносив другу порцію десерту, наливав ґренадин, який вона дуже полюбляла, після обіду дбайливо укутував її тонкі білі плечі вишитою шаллю й, мабуть, перестарався, ненавмисно поранивши це чутливе сердечко. Я не врахував особливого магнетизму, який, мимохіть, випромінював, впливаючи на будь-яку ще не зовсім заскорузлу істоту, й продовжував би випромінювати, я беру на себе сміливість це стверджувати, навіть коли моя «тлінна оболонка», як це називається, на схилі років — тобто моє гарненьке личко — стало б не надто привабливим, бо магнетизм — то вияв глибоко прихованих сил, а саме особливих сил симпатії.
Одне слово, мені невдовзі довелося переконатися, що крихітка по вуха в мене закохалась, і, звичайно, те ж саме зауважив і насторожений лорнет місіс Твентімен; мені це підтвердило шипіння, яке я одного разу почув за своєю спиною під час другого сніданку:
- Eleanor! If you don't stop staring at that boy, I'll send you up to your room and you'll have to eat alone till we leave.
На жаль, кізка погано володіла собою, точніше, їй просто не спадало на думку робити таємницю з того, що на неї найшло. Її блакитні очі весь час захоплено й млосно стежили за мною, а коли вони зустрічалися з моїми, вона, зашарівшись, опускала погляд у тарілку, але зараз же із зусиллям підводила своє палаюче личко, наче не могла не дивитися на мене. Пильність матері не заслуговувала осуду, напевно, вона вже не раз мала нагоду переконатися, що це дитя благопристойних бірмінґемців тяжіє до розгнузданих почуттів, до наївно-дикунської віри в право чи навіть обов'язок людини відкрито віддаватися пристрасті. Певна річ, я анітрохи не загравав з нею, навпаки, жаліючи її, й навіть не без певної повчальности, всіляко намагався виявляти стриманість, ніколи не виходив за рамки суто службової запопадливости й всією душею схвалив жорстокий для Елінор і, безперечно, придуманий матір'ю захід: на початку другого тижня Твентімени залишили мій стіл й перебралися в протилежний кінець зали, де їх обслуговував Гектор.
Але моя дика коза й тут не розгубилася. Одного разу, о восьмій годині ранку, вона з'явилася внизу до petit dejeuner, тоді як досі завжди снідала в номері разом з батьками. Коли вона ввійшла, то відразу змінилася на обличчі, розшукала мене своїми почервонілими очима й негайно — в цей час в залі було ще майже порожньо — сіла за один з моїх столиків.
- Good morning, Miss Twentyman. Did you have a good rest?
- Very little rest, Armand, very little, — пробелькотіла вона.
Я зробив засмучене обличчя й промовив:
- Але в такому разі, можливо, розумніше було б полежати ще трохи й попити чаю в ліжку, я зараз подам вам сніданок, але, їй-бо, нагорі вам було б спокійніше. Адже так приємно й затишно, лежачи в ліжку…
І що ж вона відповіла мені, ця дівчинка?
- No, I prefer to suffer.
- But you are making me suffer, too, — тихенько промовив я, показуючи на картці найкраще наше варення.
- Oh, Armand, then we suffer together! — промовила вона, підвівши на мене свої стомлені безсонням і повні сліз очі.
Чим це могло скінчитися? Я щедро бажав, аби вона поїхала, але Твентімени, як і раніше, жили в «Сент-Джеймсі», та й цілком зрозуміло, невже ж містер Твентімен став би скорочувати своє перебування через любовні примхи доньки, про що йому, напевне, вже прокричали в чорну трубку. А міс Твентімен акуратно була щоранку, поки її батьки ще спали, а вони спали до десятої, так що, коли якби мати зайшла до неї, Елінор сміливо могла сказати, що покоївка вже прибрала посуд після її сніданку; одне слово, я хильнув з нею чимало горя, намагаючись передовсім врятувати її репутацію й хоч як-небудь приховати від навколишніх її сумнівну поведінку: спроби потиснути мені руку й інші пустотливі й легковажні витівки. Я запевняв її, що батьки рано чи пізно про все дізнаються і виявлять таємницю її сніданків, але вона залишалася глухою до моїх застережень. Ні, ні, місіс Твентімен найміцніше спить уранці. Й наскільки ж вона, Елінор, більше любить її сплячу, ніж коли та не спить і назирці ходить за дочкою! Мама її не любить, лише вічно вистежує через лорнетку. Тато, той її просто обожнює, але не сприймає всерйоз її сердечних проблем, тоді як мама, хоч і докучає їй, але все-таки краще розбирається в її душі:
- For I love you.
Я удав, що не чую останніх слів. Але, повернувшись зі сніданком для Елінор, став стиха її вмовляти.
- Міс Елінор, те, що ви зараз сказали про «любов», про сто самонавіювання, pure nonsense. Ваш тато має цілковиту рацію, що не сприймає цього всерйоз, але з іншого боку, має слушність й ваша мама, не іґноруючи цього nonsense і категорично вам його забороняючи. Ви теж не повинні сприймати цього так уже серйозно, на свою й на мою біду. Прошу вас, знайдіть у собі хоч дрібку іронічного щодо всієї цієї історії. Адже я ставлюся до неї без жодного гумору, де вже там! Але вам треба виробити в собі саме таке ставлення. До чого все це призведе? Адже це ж протиприродно! Ви, дочка містера Твентімена, людини, яка досягла багатства й високого становища, зупинилися на якийсь час у «Сент-Джеймсі», де я, простий кельнер, вас обслуговую.
Адже я лише кельнер, міс Елінор, найнижча ланка нашого суспільного устрою, до якого я ставлюся з побожною повагою, ви ж бунтуєте проти нього, поводитеся неприродно. Вам слід було б зовсім не помічати мене, як того справедливо вимагає від вас ваша мати, а ви, поки мирний сон утримує батьків від того, щоб встати на захист громадського правопорядку, прокрадається сюди й говорите мені про «love». Адже це ж заборонене «love». Я не смію відповідати на нього й зобов'язаний притлумлювати в собі радість від того, що ви вирізнили мене серед інших. Мені можна вирізнити вас серед інших і тримати це в таємниці. Але те, що ви, дочка місіс і містера Твентімен, задивляєтеся на мене, — нікуди не годиться й суперечить самій природі. Це один тільки обман зору! Він пояснюється переважно тим фраком з оксамитовою облямівкою і золотими ґудзиками, що зайвий раз свідчить про моє низьке соціальне становище. Запевняю вас, що без цього фрака я жодного інтересу не становлю. Таке «love», як ваше, раптом находить на людину під час подорожі, а потім воно минається — ви теж скоро поїдете — і ще до першої станції забудете про нього. Дозвольте мені згадувати про нашу тутешню зустріч, тоді вона залишиться незабутньою, але не буде обтяжувати ваше сумління.
Чи міг я зробити для неї більше? Й хіба мої слова не були пройняті істинно чоловічою турботою? Але вона у відповідь тільки плакала, так що я бував радий-радісінький, якщо столи навколо пустували, закидала мені жорстокість, чути нічого не хотіла про природний правопорядок і проти природну закоханість і щоранку вперто торочила, що якби нам вдалося залишитися наодинці для слова й діла, то все б як-небудь влаштувалося й ми були б щасливі, за умови, звичайно, що я її хоч трішки кохаю, — а я цього не заперечував і в жодному разі не заперечував вдячности за її почуття до мене. Але як влаштувати таке rendezvous, як залишитися наодинці для «слова й діла»? Цього вона теж не знала, одначе продовжувала наполягати й вимагала, щоб я знайшов таку можливість.
Одне слово, я хильнув з нею чимало горя. І треба ж було, щоб саме в цей час трапилася ще історія з лордом Кілмарноком! Випробування, мабуть, значно важче, бо тут я зіткнувся вже не із задерикуватою закоханістю маленької впертюхи, а з особистістю, чиї почуття чимало важили на людських терезах, так що я не міг радити йому іронічно поставитися до них або сам над ними посмішкуватися. Не знаю, як інші, але я був не здатний на це.
Лорд, який проживав у нас вже два тижні й сидів за одним з моїх столиків, був чоловік років п'ятдесяти, вельми аристократичної зовнішности: середнього зросту, стрункий, надзвичайно ошатно вдягнений, із ще густими сивію чим волоссям, ретельно розчесаним на проділ, та із закрученими догори теж сивуватими вусами над красивим ротом. Зате його товстий ніс, як то кажуть «картоплею», аж ніяк не вирізнявся шляхетністю і якось важко виступав уперед, утворюючи суцільну лінію з ледь косо окресленими бровами й сіро-зеленими очима, що, здавалося, насилу розплющуються. Але якщо це створювало неприємне враження, то воно згладжувалося до останньої м'якости виголеними щоками й підборіддям, що злегка виблискували від крему, яким лорд намащувався після гоління. Свою хустинку він парфумував якоюсь особливою фіалковою водою, що ніколи мені більше не траплялася, і від неї природно й чарівно ширилася весняна свіжість.
Коли він заходив до зали, в ньому помічалася дивна сором'язливість, що не в'язалося з його поважною, аристократичною зовнішністю, але, принаймні в моїх очах, ані трохи їй не шкодило. Стільки гідности було в цій людині, що така його манера триматися змушувала хіба що припускати в ньому щось особливе, що, за його відчуттям, мало привертати до нього настирну увагу. Голос у нього був дуже м'який, тож я намагався відповісти йому ще м'якше й лише набагато пізніше усвідомив, що з мого боку це було недобре. Ореол меланхолійної привітности оточував цю людину, яка, мабуть, багато вистраждала. Я не міг бути до нього жорстоким. Обслуговуючи його, я був дуже привітний. Але йому це пішло на шкоду. Щоправда, він майже не дивився на мене, і в той час як я подавав на стіл, наші бесіди обмежувалися лише короткими зауваженнями про погоду або меню; він беріг і свої погляди, скупився на них, немов побоюючись, що вони поставлять його в незручне становище. Якийсь тиждень наші стосунки зводилися до чемних порожніх розмов, але потім я із задоволенням, не позбавленим тривоги, переконався, що він виявляє до мене співчутливий інтерес. Тиждень — це той мінімум часу, який потрібен людині, аби помітити, що в її щоденному спілкуванні з кимось відбулися разючі зміни, особливо якщо співрозмовник так ощадно витрачає кожен свій погляд.
Він став розпитувати, чи давно я служу, звідки родом, скільки мені років, і, дізнавшись мій вік, потиснув плечима з розчуленим «Mon Dieu» або «God heavens» — він однаково добре говорив французькою і англійською. Якщо я німець за походженням, поцікавився він, то чому звуся Арман? Я відповів, що ім'я Арман присвоєно мені за бажанням начальства, насправді ж я зовусь Фелікс.
- Яке гарне ім'я! — вигукнув він. — Якби на те моя воля, я б вам його повернув.