- Ні, дорога моя Елінор, — сказав я, намагаючись без застосування грубої сили вивільнитися з її обіймів, — краще не треба. Ви випили шампанського, здається, навіть декілька келихів, і якщо я тепер ще поцілую вас, ви геть захмелієте і вас уже нічим не переконаєш. Адже стільки разів я терпляче нагадував вам, що не личить доньці панів Твентіменів, які завдяки багатству посідають чільне становище в суспільстві, закохуватися в першого-ліпшого кельнера. Це ж чистісіньке безумство, і якщо навіть ви відчуваєте до мене прихильність, то вам треба побороти її в ім'я природного правопорядку й моральности. Ну, от-от! Адже правда, ви вже стали знову розумницею, слухняною дівчинкою, ви зараз відпустите мене й підете до вашої мами?
- О, Армане, як ви можете бути таким холодним, таким жорстоким, а ще запевняли, що трішки любите мене? Мама? Та я її ненавиджу, і вона ненавидить мене, а от тато мене любить, і я знаю, що все чудово влаштується, коли ми поставимо його перед доконаним фактом. Нам просто треба втекти. Давайте втечемо цієї ночі на експресі, ну, скажімо, в Іспанію чи Марокко. Я тому й прийшла, щоб вам це запропонувати. Там ми сховаємось, я подарую вам дитину, це й буде доконаний факт, і тато з нами примириться, коли ми разом з дитиною кинемся йому в ноги. Він дасть нам грошей, і ми будемо багаті й щасливі… Your lips!
І шалена Елінор повелася так, наче я тут-таки на місці мав зробити їй дитину.
Годі вже, вистачить, dear little Eleanor, — сказав я і м'яко, але рішуче зняв її руки зі своєї шиї.
- Усе це марні мрії! Заради них я не зверну з прямого шляху і не зіб’юсь на манівці. Дуже негарно з вашого боку, що ви на мене тут напосідаєте й, попри всі запевнення в коханні, намагаєтеся заманити в пастку, а у мене й без вас клопоту під саму зав’язку. І щоб ви знали, ви жахлива егоїстка! Але врешті-решт усі ви такі, тож я не серджуся, а навпаки, дякую вам і ніколи не забуду крихітку Елінор. А тепер мені потрібно йти виконувати свої обов'язки.
- Угу-гу! — розплакалася Елінор. — No kiss! No child! Poor, unhappy me! Poor little Eleanor, so miserable and dis dained!
Затуливши обличчя долоньками, вона впала у шкіряне крісло й жалісно схлипувала. Я хотів підійти й ласкаво погладити її, перш ніж піти. Але зробити це було призначено іншому. Якраз цієї миті двері відчинилися, й до читальні хтось увійшов, — і не хто-небудь, а лорд Кілмарнок власною персоною. Увійшов у бездоганному вечірньому костюмі, в туфлях, не лакованих, а з матової м'якої замші, зі свіжопоголеним, блискучим від крему обличчям та носом, що стирчав уперед. Злегка нахиливши голову набік, він поглянув з-під косо окреслених брів на Елінор, яка ридала в кулачки, підійшов до її крісла й тильною стороною пальця заспокійливо погладив її по щоці. Розтуливши рота від здивування, вона зиркнула на незнайомця повними сліз очима, схопилася з крісла й, ніби ласиця, кинулася притьмом через другі двері, ті, що були навпроти засклених.
А той так само задумливо подивився їй услід. Потім поважно і з цілковитим спокоєм повернувся до мене.
- Феліксе, — сказав він, — у вас більше немає часу для роздумів. Я їду завтра, з самого ранку. Щоб супроводжувати мене до Шотландії, вам треба буде протягом ночі укласти свої речі. Що ви вирішили?
- Мілорде, — відповів я, — я глибоко вдячний вам.
Прошу на мене не гніватись, але я не відчуваю в собі сили впоратися з посадою, яку ви мені запропонували. Вважаю за ліпше завчасно від неї відмовитись і не звертати зі свого прямого шляху.
- Брак сил, про який ви кажете, — заперечив він, — я всерйоз прийняти не можу, що ж до решти, — він кинув погляд на двері, де зникла Елінор, — то у мене склалося враження, що тут у вас із справами покінчено.
Мені довелося набратися духу і сказати:
- Я повинен покінчити ще з однією справою, мілорде, й мені залишається тільки побажати вашому лордству щасливої дороги.
Він опустив голову й знову повільно підняв її тільки для того, щоб зробити над собою вже звичне болісне зусилля й подивитись мені в очі.
- А ви не боїтеся, Феліксе, — промовив він, — прийняти рішення, яке фатальним чином відгукнеться на всьому вашому житті?
- Я прийняв його, мілорде, саме тому, що боюся цього.
- Отже, ви боїтеся не впоратися з посадою, яку я вам пропоную? Однак я цілком певен, що ви разом зі мною вважаєте, що створені для значно вищого місця. Моя прихильність до вас відкриває можливості, яких ви, мабуть, не враховуєте, відповідаючи мені відмовою. Практикуються випадки усиновлення… Ви могли б одного разу прокинутися лордом Кілмарноком і спадкоємцем усіх моїх статків.
Це був карколомний арґумент! Він пустив у хід усі засоби. Сотні думок зароїлися у моєму мозкові, але в єдину думку — забрати назад свою відмову — вони не складалися. Його пропозиція обіцяла мені жалюгідне лордство, жалюгідне в очах людей і позбавлене справжньої гідности. Але не це було головне. Головне, що інстинкт, який не знає сумнівів, опирався такій дарованій і до того ж підмоченій дійсності, надаючи перевагу вільній грі та мрії, що творить сама себе з власної милости, тобто з милости фантазії.
Коли я ще дитиною прокидався з твердим наміром бути вісімнадцятирічним принцом на ім'я Карл і насолоджувався цією чистою й чарівною вигадкою рівно стільки, скільки мені хотілося, — це була свобода, щось справжнє, а не те, що через свою прихильність до мене пропонував мені лорд зі своїм заціпенілим носом.
Я дуже швидко й стисло підсумував думки, що блискавично проносились у мене в мозку, й твердо заявив:
- Даруйте, мілорде, якщо моя відповідь знову обмежиться побажанням вам щасливої дороги.
Він зблід, і я раптом побачив, що у нього тремтить підборіддя.
Чи знайдеться людина, у якої стане жорстокости лаяти мене за те, що і в мене почервоніли, можливо, навіть зволожилися очі? Ні, ні, тільки трохи почервоніли. Співчуття співчуттям, але негідником був би той, хто у відповідь не висловив жодної подяки.
Я сказав:
- Мілорде, не беріть це так близько до серця! Ви зустрілися зі мною, за цей час щодня мене бачили, моя юність вселила вам співчуття, і я щиро вдячний вам. Але ж із цим співчуттям справа дуже випадкова, — ви могли не менш співчутливо поставитися й до іншого. Вибачте, мені не хотілося б завдавати вам болю або применшити честь, яку ви мені виявили, але нехай я залишуся такий, як є, — адже кожен буває таким, яким він є, й лише один раз, — але навколо мільйони людей одного зі мною віку й статури, й за винятком малої дещиці самобутности, всі ми однакові. Я знав жінку, яка мала співчуття до всіх моїх однолітків гуртом. По суті, це і з вами так. А молодики є скрізь і всюди.
Зараз ви повернетеся до Шотландії, та хіба ж там гірші й хіба саме я вам потрібен для вияву співчуття? Там вони ходять у картатих спідничках і з голими ногами, а це ж хіба не задоволення! Серед них ви зумієте вибрати собі чудового камердинера, ви будете базікати з ним погельському й насамкінець, можливо, усиновите його. Нехай спочатку це буде трішки незґрабний лорд, потім він звикнеться, до того ж він все-таки ще й буде місцевий. Мені цей юнак уявляється таким привабливим, що я твердо переконаний — знайомство з ним неодмінно змусить вас забути про випадкову зустріч зі мною. Хай уже спогади про неї залишаться на мою долю: так буде надійніше. Тому що, можу вас запевнити, жоден час не зітре з моєї вдячної пам'яті дні, коли я вас обслуговував, давав вам поради, які вибрати сиґари, й радів тій швидкоплинній прихильності, яку ви мали до мене. І ще їжте побільше, мілорде, якщо мені дозволено просити вас про це! Бо жодна тверезомисляча й душевна людина на світі не в змозі співчувати вам у вашому самозапереченні.
Ось що я говорив, і якусь благотворну дію мої слова таки на нього справили, хоча при згадці про хлопця у картатій спідничці він і хитав головою. Потім він усміхнувся своїм прекрасним і сумним ротом точнісінько як того разу, коли я дорікнув йому за самозаперечення, зняв з пальця чудовий смарагд, яким я часто милувався на його руці й на який я дивлюсь і зараз, коли пишу ці рядки. Він не надів мені його на палець, — ні, цього він не зробив! — він простягнув його мені і сказав дуже тихим, надламаним голосом:
- Візьміть цю каблучку! Я хотів би, щоб ви взяли.
Дякую вам. Будьте здорові!
Потім він повернувся й пішов. Мені бракує слів, щоб описати делікатність і великодушність цієї людини.
Ось і все про Елінор Твентімен і лорда Кілмарнока.
Моє внутрішнє ставлення до світу, чи радше до суспільства, я не можу назвати інакше, ніж суперечливим. Попри спрагу взаємної сердечности, до неї часом домішувалося щось на кшталт задумливої прохолоди, схильність до роз вінчувального спостереження, яка дивувала мене самого.
Так, у ресторані або в нижньому кафе, коли мені раптом випадало декілька вільних хвилин і я, заклавши за спину руку з серветкою, стояв і дивився на публіку в залі й метушню синіх фраків, які всіляко її вдовольняли, мені не давала спокою думка про взаємозамінність. Змінивши костюм, багато хто з-поміж обслуговуючого персоналу міг з успіхом скидатися на пана, так само як багато хто із тих, що з сиґарою в зубах сибаритствували в глибоких плетених фотелях, цілком природно виглядали б у ролі кельнерів. Те, що все було так, а не навпаки, — чистісінька випадковість, випадковість, породжена багатством, бо аристократія грошей — це випадкова, замінна аристократія.
Такі уявні експерименти мені вдавалися часто, хоч і не завжди, бо, по-перше, звичка до багатства як-не-як сприяє зовнішній витонченості, і це, звичайно, ускладнювало мені гру, а по-друге, тому, що серед лискучої черні суспільства часом вкраплювалася справжня, не грошова аристократія, хоч вона також володіла капіталом.
Іноді, для успіху затії, не знаходячи серед моїх колег кельнерів гідної постати, я сам подумки обмінювався ролями з ким-небудь із заможних відвідувачів ресторану. Так було й у випадку з одним справді вельми приємним молодим паном, що вирізнявся чарівною невимушеністю манер, який, хоч і не проживав у «Сент-Джеймсі», але разів зо два на тиждень приходив до нас обідати й сідав за один з моїх столиків.
Заручившись особливою прихильністю Махачека, він заздалегідь йому телефонував, і той, показавши очима на столик, зарезервований для нього, багатозначно промовляв:
- Le marquis de Venosta. Attention!
Веноста, за віком мій ровесник, і зі мною тримався цілком невимушено, я б навіть сказав — майже подружньому. Я з задоволенням дивився, як він вільно й весело проходив залою, підсував йому стільця, якщо Махачек не встиг цього зробити особисто, й з відтінком шанобливости відповідав на питання про те, як я поживаю:
- Et vous, monsieur le marquis?
- Comme ci, comme ca. Ну як, вдасться мені сьогодні у вас пристойно пообідати?
- Comme ci, comme ca, іншими словами, чудово, зовсім як у вашому випадку, monsieur le marquis.
- Farceur! — сміявся він. — Що ви знаєте про «мій випадок»?
Красивим його годі було назвати: у нього була елеґантна постава, витончені руки, дуже густі каштанові кучері, але при цьому занадто пухкі, по-дитячому рум'яні щоки й над ними лукаві оченята, які мені дуже подобалися тим, що своєю відвертою веселістю зводили нанівець його спроби, однак не настільки вже й часті, здаватися меланхолійним.