- Вам легко так говорити, бо ви нічого про мене не знаєте, mon cher Armand! Ви, як видається, народжені для вашого ремесла й тому щасливі, а я от дуже сумніваюся, чи вистачить у мене таланту для мого.
Він був художником, навчався в Академії образотворчих мистецтв і малював оголену натуру в ательє свого професора. Все це й багато іншого я довідався з коротких, уривчастих бесід, що почалися з його розпитувань про те, хто я і як сюди потрапив; відбувалися ці розмови в той час, як я подавав на стіл, накладав печеню або змінював тарілки. Розпитування його свідчили про те, що він не вважав мене за пройдисвіта, і я охоче відповідав на них, замовчуючи, звичайно, окремі подробиці, які могли б послабити сприятливе враження. Він обмінювався зі мною цими уривчастими фразами то німецькою, то французькою. Німецьку він знав добре, бо його мати — «ma pauvre mere» — походила із шляхетної німецької родини. Він жив у Люксембурзі, де його батьки — «mes pauvres parents» — неподалік від столиці володіли родинним замком XVII століття, що потопав у зелені парку. Цей замок, за його словами, виглядав точнісінько як англійські castles, що були зображені на тарілках, одну з яких з двома шматками печені та морозивом «крижана бомба» я щойно ставив перед ним. Його батько, камерґер великого герцоґа «й таке інше, й таке інше», був окрім усього, що, мабуть, було найістотніше, великим сталепромисловцем, а отже, «багатий нівроку», як то з недбалим жестом, який промовляв: «Чи могло бути інакше? Ну, звичайно ж, «багатий нівроку», — додавав його син і спадкоємець. Наче про це не можна було здогадатися з його способу життя або за масивним золотим браслетом під манжетою з коштовними запонками та перлинами на манишці!
Батьків він називав «mes pauvres parents» не тільки за сентиментальною звичкою, але частково також зі співчуття до їхнього нещастя мати настільки нікчемного сина. Він, власне, мав вивчати юриспруденцію в Сорбонні, але кинув це нудне заняття і з дозволу, виблаганого у засмучених мешканців люксембурзького замку, зайнявся витонченими мистецтвами, — і це при майже повній зневірі у своїй придатності до мистецького покликання. З його слів випливало, що він, все-таки не без певного самовдоволення, й справді дивиться на себе як на розбещеного синкa-невдаху, який завдає чимало горя батькам. Неспроможний й на дещицю щось тут змінити, він аж ніяк не оскаржував їхніх думок про себе як про гульвісу й представника артистичної богеми, що поступово декласується. Щодо останнього пункту, то, як незабаром з'ясувалося, він тут натякав не тільки на свій живопис, яким займався абияк, але й на одну сумнівну любовну історію.
Час від часу маркіз приходив обідати не один. У таких випадках він замовляв Махачеку більший столик і вимагав, щоб той з особливою ретельністю прикрасив його квітами, й о сьомій годині був у товаристві гарненької особи; я не міг не схвалити його смаку, хоча це й був смак до «beaute de diable», до скороминущої принади. У ті дні, у розквіт юности, Заза — так він її називав — здавалася найчарівнішим створінням у світі: парижанка за народженням, тип гризетки, але ошляхетнений вечірніми туалетами від найкращого кравця — білими або кольоровими, які, звісно, замовляв їй маркіз, і рідкісними старовинними коштовностями, теж, звичайно, його подарунками, струнка, проте аж ніяк не худа брюнетка з прекрасними, завжди оголеними руками й оригінальною, пишно збитою зачіскою, яку вона іноді прикривала чимось на кшталт тюрбана зі срібними тороками з боків і чіпкою дрібних перинок над чолом; до того ж у неї були лукаві очі, кирпатий носик і чарівний балакучий ротик.
Обслуговувати цю парочку було справжнім задоволенням: так мило й весело базікали вони за пляшкою шампанського, яка з приходом Зази заміняла півпляшки бордо, що його пив Веноста на самоті. Було абсолютно очевидно, — та й не дивно, — що він до самозабуття і з повною байдужістю до всього на світі закоханий у неї, зачарований від споглядання її апетитного декольте, від її балаканини, від кокетства її чорних очей. І вона, певна річ, прихильно приймала його любов, відповідала на неї з радістю, всіма способами намагалася її розпалити, бо це був щасливий жереб, який випав на її долю, привід до мрій про блискуче майбутнє. Я величав її «madame», але на четвертий чи п'ятий раз наважився сказати «madame la marquise», чим досяг великого ефекту. Вона зашарілася від радісного переляку й кинула на свого коханого запитливо ніжний погляд, який увібрали в себе його веселі очі, й не без ніяковости втупилися в тарілку.
Звичайно, вона кокетувала й зі мною, а маркіз удавав із себе ревнивця, хоча насправді міг бути абсолютно впевнений у ній.
- Зазо, ти доведеш мене до шаленства, tu me feras voir rouge, якщо не перестанеш стріляти очима в цього Армана. Чи, може, ти хочеш взяти на себе вину за подвійне вбивство, та ще й, окрім усього, самогубство?… Зізнайся, ти б нічого не мала проти, якби він у смокінгу сидів з тобою за столом, а я у синьому фракові вам прислуговував?
Як дивно, що він, сам по собі, раптом втілив у слова мій уявний експеримент, ідею зміни ролей, що постійно володіла мною. Подаючи кожному з них меню для вибору десерту, я набрався сміливости й відповів замість Зази:
- У такому разі вам дісталася б важча роль, пане маркізе, бо бути кельнером — це праця, а бути маркізом — доля pure et simple.
- Excellent! — сміючись, вигукнула вона, радіючи, як всі люди її нації, вдалому слівцю.
- А ви впевнені, — поцікавився він, — що таке життя pure et simple вам більше до снаги, ніж мені ваша праця?
- Я вважаю, що було б нечемно й зухвало, — відповів я, — приписати вам особливу схильність до обслуговування відвідувачів ресторану, пане маркізе.
Вона щиро веселилася.
- Mais il est incomparable, ce gaillard!
- Твої захоплення мене вб'ють, — вигукнув маркіз з театральним відчаєм. — До того ж Арман ухилився від прямої відповіди.
Більше я в цю розмову не заглиблювався й пішов собі. Але вечірній костюм, в якому він уявляв мене на своєму місці, віднедавна вже висів разом з іншими моїми речами в маленькій кімнаті на тихій вуличці, неподалік від готелю; я найняв її не для того, щоб там ночувати, — це траплялося лише зрідка, — а щоб тримати в ній свій гардероб і мати можливість переодягнутися без зайвих свідків, коли мені кортіло провести вільний вечір на трохи вищому життєвому рівні, ніж в компанії зі Станком. Будинок, в якому розташовувалася ця кімнатка, стояв у маленькому cite — закутку, відгородженому від світу ґратчастими воротами, до яких можна було потрапити також з дуже тихої вулиці Буассі д'Анґла. На цій вуличці не було ні крамниць, ні ресторанів, лише декілька маленьких готелів і приватних будинків, з тих, де крізь прочинені двері видно кімнату консьєржки, саму гладку консьєржку, зайняту господарськими клопотами, її чоловіка за пляшкою вина й кицьку поряд з ним. У одному з таких будинків я й найняв кімнатку «від мешканців» в однієї немолодої вдови, що була вельми прихильною до мене й чотирикімнатна квартира якої займала половину другого поверху. Вона здала мені за помірну ціну щось на кшталт маленької спальні з мармуровим каміном і годинником, що стояв на підлозі, з розхитаними м'якими меблями й злинялими оксамитовими фіранками на вікні, що доходило аж до підлоги і з якого видно було тісне подвір'я, а в його глибині — низькі засклені дахи кухонних приміщень. Далі тіснилися задні стіни багатих будинків передмістя Сент-Оноре, де в освітлених вікнах кухонь та спалень можна було бачити, як сновигали лакеї, покоївки та кухарі. До речі, в одному з тих будинків мав свою резиденцію князь Монако, власник цього мирного маленького cite, за яке він, якби йому забажалося, будь-якої миті міг би одер жати сорок п'ять мільйонів. У цьому випадку cite було б знесене з лиця землі. Але він, очевидно, не відчував потре би в грошах, тож я до пори до часу залишався гостем цього монарха й великого круп'є — думка, зізнаюся, не позбавлена для мене певної чарівности.
Мій вишуканий вихідний костюм, як і раніше, висів у шафі біля дортуару номер чотири. Але останні придбання — смокінг і крилатку, підбиту шовком, вибір якої для мене зумовило незабутнє юнацьке враження: Мюллер-Розе в ролі аташе й ловеласа, — окрім того, матовий циліндр і лаковані туфлі, — я не міг зберігати в готелі і тримав їх напоготові у cabinet de toilette — комірчині, що прилягала до найнятої мною кімнати, де їх захищала від пилу кретонове запинало; там, у комоді в стилі Людовіка XVI, лежали також біла крохмальна сорочка, чорні шовкові шкарпетки й декілька краваток. Візитка з єдвабними вилогами, зшита не за моєю міркою, — я придбав її готову й звелів лише трохи переробити, — сиділа на мені так бездоганно, що будь-який знавець заприсягся б, що вона пошита на замовлення у найкращого кравця. Але для чого, питається, я зберігав у схованці цю візитку й інші красиві речі?
Про це я вже сказав: щоб час від часу, ніби для самоперевірки та тренування, проводити життя великого цабе, пообідати в одному з елеґантних ресторанів на вулиці Ріволі, на Єлисейських Полях або в такому готелі, як мій, а то й ранґом вище, на кшталт «Ріца», «Брістоля», «Меріса», й увечері сидіти в ложі Драматичного театру, Комічної опери або навіть ґранд-Опера. Це певною мірою вже було двоїсте життя, принадність якого полягала в тому, що я й сам напевне не знав, у якому з них я був самим собою і в якому тільки перерядженим: чи тоді, коли як кельнер у лівреї догідливо метушився навколо постояльців «Сент-Джеймса», або ж коли як вишуканий незнайомець, що, безперечно, має коня для верхової їзди й по обіді вирушає з візитом у найкращі будинки Парижа, я сидів за столиком, а інші кельнери намагалися догодити мені; до речі, жоден із них, на мою думку, в цій ролі не міг зі мною зрівнятися. Отже, перевдягненим я був і в тому, і в тому випадку, а якусь немаскарадну дійсність, справжнє моє буття між цими двома життєвими формами годі було визначити, бо фактично його не існувало. Не можу навіть сказати, щоб я однозначно віддавав перевагу одній з цих двох ролей — ролі витонченого джентльмена. Я служив так добре й так успішно, що не обов'язково мав відчувати себе краще на місці, що обслуговується, бо для того і для того передовсім необхідно мати вроджений хист. Та невдовзі настав вечір, який найнесподіванішим, найщасливішим, я б навіть сказав, чарівним чином спрямував усі мої здібності до гри й маскараду на виконання ролі джентльмена.
Одного липневого вечора, за кілька днів до національного свята, яким закінчується театральний сезон, передчуваю чи задоволення від вільного дня, що його адміністрація готелю надавала мені раз на два тижні, я вирішив, уже не вперше, пообідати на затишній, впорядкованій найкращими садівниками терасі «ґранд отель дез Амбасадер», що на бульварі Сен-Жермен. З повітряних висот цієї тераси, якщо дивитися поверх балюстради, заставленої ящиками з квітами, відкривався широкий краєвид на місто, на Сену, на площу Згоди і храм Мадлени, з одного боку, й диво всесвітньої виставки 1889 року — Ейфелеву вежу — з іншого. Коли я піднявся ліфтом на п'ятий або шостий поверх, то опинився в прохолоді, як рівний поміж рівних серед приглушеного гомону голосів вищого світу, де погляди ніколи не виказують цікавости. За столиками, на яких маленькі лампочки випромінювали м'яке світло, в плетених фотелях сиділи ошатні жінки у модних тоді величезних капелюхах викличної форми й вусаті чоловіки у строгих вечірніх костюмах на кшталт мого, деякі навіть у фраках. У мене такого не було, але я все-таки виглядав досить елеґантно і міг сміливо сісти за столик, з якого оберкельнер, що розпоряджався в цьому кутку тераси, звелів негайно прибрати другий набір. Після гарного обіду мене чекав ще приємний вечір, тому що в кишені я мав квиток у Комічну оперу, де того дня давали мого улюбленого «Фауста» — мелодійне й прекрасне творіння покійного Гуно. Одного разу я вже чув цей твір і тепер радів можливості освіжити приємні враження.
Але збутися цьому не судилось, бо доля того вечора підготувала мені щось таке, що спричинилося до вельми суттєвих наслідків для всього мого життя.
Не встиг я висловити свої побажання щодо обіду кельнерові, який схилився наді мною, й попросити карту вин, як мої очі, які байдуже і з удаваною втомою ковзнули терасою, зустрілися з іншою парою очей — веселих і задерикуватих очей юного маркіза де Веноста. Одягнений так само, як і я, він сидів неподалік і обідав. Природно, я впізнав його раніше, ніж він мене. Наскільки ж мені було легше повірити власним очам, ніж йому не сприйняти все це за оману зору! Він ненадовго наморщив лоба, але тут-таки його обличчя просяяло радісним подивом, хоч я й не наважувався з ним привітатися (мені здавалося, що це буде нетактовно), але мимовільна усмішка, якою я відповів на пильний погляд маркіза, змусила його повірити у мою рівнозначність — рівнозначність джентльмена і кельнера. Він злегка нахилив голову вбік і ледь помітно розвів на столі руками на знак подиву і задоволення, потім відклав свою серветку і, пробираючись між столиків, попрямував просто до мене.
- Mon cher Armand, ви це чи не ви? Пробачте, що я першої миті засумнівався, й також перепрошую, що за звичкою називаю вас Арманом — на біду, я або не знаю вашого прізвища, або воно вилетіло у мене з голови. Адже для нас ви завжди були просто Арманом…
Я підвівся й потис йому руку, чого, звичайно, мені досі робити не доводилося.
- Арман — це теж не зовсім правильно, маркізе, — сміючись, сказав я. — Це тільки nom de guerre або d'affaires. Власне кажучи, мене звуть Фелікс, Фелікс Круль. Дуже радий бачити вас.
- Ну, певна річ, mon cher Kroule, як це я забув! Я теж дуже, дуже радий, смію вас запевнити! Comment allez vous? Мабуть, чудово, як видається… У мене теж задоволений вигляд, однак мені дуже кепсько. Так, так! Геть кепсько! Але облишмо це. А ви, я гадаю, покінчили з вашою настільки всім нам приємною діяльністю в «Сент-Джеймсі»?
- Та ні, маркізе! Вона йде паралельно. Або це тут іде паралельно. Я і тут і там.
- Tres amusant! Ви просто чарівник. Але я вам заважаю. Я йду… Чи ні, давайте краще побудемо разом. Я не можу запросити вас за мій столик, він занадто малий. Але у вас тут є місце. Правда, я вже з'їв свій десерт, але якщо ви не заперечуєте, я вип'ю з вами кави. Чи, може, ви хоче те побути на самоті?
- Анітрохи! Я буду дуже радий, маркізе, — спокійно відповів я й звернувся до кельнера: — Принесіть ще один стілець для цього пана.
Я навмисне не дав зрозуміти, що мені лестить ця пропозиція, й обмежився тим, що назвав її чудовою ідеєю. Він сів навпроти мене й, поки я замовляв обід, — а йому подали каву і коньяк, — увесь час, трохи схилившись над столом кидав, на мене позирки. Його, мабуть, цікавило моє подвійне існування, і він намагався вникнути в нього глибше.
- Сподіваюся, — сказав маркіз де Веноста, — моя при сутність не завдає вам клопоту і не псує вам апетиту? Мені б дуже не хотілося бути для вас обтяжливим. Я боюся виявитися нав'язливим, адже нав'язливість — ознака поганого виховання. Чемні люди мовчки проходять повз те, що їх дивує, і найнезвичайніші життєві ситуації приймають без розпитувань. Це прикметна риса світської людини, якою я і є. Ну то й добре, світської так світської. Але в деяких випадках, ось зараз, наприклад, я приходжу до висновку, що я світська людина без знання світу, без жодного життєвого досвіду, лише який і дає нам право по-світському про ходити повз різні явища. Проте клеїти із себе джентльмена дурня — слабка втіха!… Ви самі розумієте, що наша зустріч тут стільки ж радує, скільки й спантеличує мене, розпалюючи мою допитливість. Зізнайтеся також, що ваші звороти на кшталт «йде паралельно» і «… тут і там» не можуть не заінтриґувати необізнаного. Їжте, заради бога, їжте й не відповідайте мені жодного слова! Дозвольте вже мені базікати і сушити собі мозок способом життя мого однолітка, який, мабуть, значно більшою мірою світська людина, ніж я. Voyons! Ви — звичайно, я в цьому переконався вже давно, а не зараз і не тут — походите з добропорядної родини; у нашому дворянському колі, даруйте мені цю неделікатність, кажуть просто «з родини»; з «доброї родини» — це вже означає з буржуазної. Чудернацький світ! Отже, ви з доброї родини і обрали собі шлях, який, поза сумнівом, повинен привести вас до мети, що відповідає вашому походженню, але, щоб досягти її, вам необхідно починати знизу й до певного часу обіймати посаду, яка людині не надто спостережливій може вселити неправильну думку, ніби він має справу з представником нижчих класів, а не з перевдягненим джентльменом. Так, еге ж? А propos, які молодці англійці, що придумали й поширили слово «джентльмен». З їхнього доброго почину з'явилося позначення людини, яка, не бувши дворянином, гідна ним бути, більше гідна, ніж багато з тих, кого на конвертах величають «високородіє», тоді як джентльмен іменується лише «високоблагородіє»; «лише» — а між іншим адже ще й «благо»… За ваше благо!
Я зараз розпоряджусь принести вина. Тобто, я хочу сказати, коли ви покінчите зі своєю півпляшкою, ми разом розіп'ємо ще одну — цілу, звичайно… З «високородієм» і «високоблагородієм» — це як «з родини» та «з доброї родини» — цілковита аналогія… Боже мій, що я верзу!… Але це тільки для того, щоб ви спокійно їли і мною не переймалися. Не замовляйте качки, вона погано засмажена. Краще скажіть подати баранячу ніжку. Метрдотель мене не обдурив, коли запевняв, що її досить довго вимочували в молоці. Enfin! Що це я говорив про вас? Так, якщо ваша служба змушує вас удавати людину з нижчих класів, то це, напевно, здається вам тільки кумедним — адже внутрішньо ви прихильні до свого стану, і от у вас з'являється можливість і зовні повернутися до нього, як, наприклад, сьогодні. Дуже, дуже мило! Мене, однак, вражає — настільки ж погано розбирається в житті світська людина! Перепрошую, але технічно ваше «тут і там» — річ аж ніяк не проста! Припустімо, ви із заможної родини, — зауважте собі, я не питаю, а кажу «припустімо», тому що це досить очевидно. Тому ви маєте можливість, окрім службової форми, мати ще й гардероб джентльмена. Але найцікавіше, що ви в тому й тому образі виглядаєте однаково переконливо.
- Одяг робить людину, маркізе, або, правильніше, навпаки: людина робить одяг.
- Значить, я більш-менш правильно визначив ваш modus vivendi?
- Навіть дуже влучно, — я сказав йому, що маю певні кошти — о, звичайно, дуже скромні — й що у мене маленька квартирка, де й відбувається моє перевтілення, завдяки якому я сьогодні маю задоволення тут з ним розмовляти.
Я помітив, що він стежить за моїми манерами під час їжі, й без жодної афектації постарався надати їм вихованої строгости, орудуючи ножем і виделкою з притиснутими до тулуба ліктями. Те, що його дуже цікавить, як я поводжуся, стало мені очевидним ще й через зауваження, яке він зробив щодо різних манер за столом. В Америці, як йому казали, європейця пізнають з того, що він підносить виделку до рота лівою рукою. Американець спочатку наріже все у себе на тарілці, відкладе убік ніж і почне їсти правицею.
- У цьому є щось дитяче, еге ж? — але загалом він усе це знає тільки з розповідей, оскільки сам не бував за океаном, та й не має жодного, ані найменшого бажання подорожувати. — А ви встигли вже побачити світу?
- Що ви, маркізе, — хоча й так! Окрім кількох мальовничих прирайнських курортів я бачив тільки Франкфурт-на-Майні. І ось тепер Париж. Але Париж — це вже немало.
- Париж — це все, — патетично вигукнув він. — Для мене це все, і я б нізащо з нього не поїхав. Та ось, біда, доводиться, хоч не хоч, вирушати в подорож. Коли тобою опікується родина, милий Крулю, — я не знаю, наскільки ви ще залежите від допомоги батьків, і, крім того, ви тільки з добропорядної родини, а я, на жаль, я — з родини…
І хоча я ще не впорався зі своїм персиком Мельба, він уже замовив давно оголошену пляшку лафіт для нас двох.
- Я її зараз почну, — оголосив він. — А ви, коли покінчите з кавою, приєднаєтеся до мене, а якщо я зайду занадто далеко, то ми замовимо другу.
- Однак, маркізе, ви розійшлися! Під моїм крильцем у «Сент-Джеймсі» ви поводитеся стриманіше.
- Гризота, журба, душевна туга, милий Крулю! Тільки й залишається втіха від чарки. Дари Бакхуса? Так його, здається, звати? Бакхус, на мій погляд, звучить краще, ніж Бахус, як кажуть заради зручности. Я сказав «заради зручности», щоб не висловитися грубіше. Ви щось тямите в міфології?
- Не дуже, маркізе. Знаю, наприклад, що є такий бог Гермес. Але цим мої знання майже й вичерпуються.
- Та й нащо вони вам? Ученість, яка часом, їй богу, буває досить нав'язлива, — не для джентльмена, і в цьому його схожість з шляхтичем. Чудова традиція, яка бере свій початок з епохи, коли людині шляхетного походження належало лише добре сидіти на коні, а більше вони взагалі нічому не вчилися, навіть читати й писати. Книги були прерогативою кліриків. Багато моїх приятелів і досі дотримуються цього звичаю. Більшість з них — елеґантні шибайголови, не завжди навіть симпатичні. А ви їздите верхи? Дозвольте тепер і вам налити цього заспокійливого трунку. За ваше благополуччя! За моє? Випити, звичайно, можна, але від цього не покращає. На таке надії мало. Отже, верхи ви не їздите? Я впевнений, що з вас вийшов би чудовий верхівець, ви прямо народжені для верхової їзди і в Булонському лісі, звичайно, заткнули б за пояс будь-якого вершника.