- Безперечно, — погодився сторопілий Уртадо. Він був трохи збентежений моєю пишномовною манерою висловлюватися; так ніби можна в іншій манері говорити про те, що мається на увазі під загальною симпатією. Але оскільки від збентеження він виглядав сумним і заціпенілим, то я поспішив нагадати йому про господаря дому.
- Ви маєте рацію, маркізе. А я не смію вас тут довше затримувати. Прошу ліворуч…
Зліва по коридору знаходився кабінет Кукука. При нашій появі він підвівся з-за письмового столу, зняв окуляри для роботи зі своїх зірчастих очей, і мені здалося, ніби я бачу ці очі уві сні. Він сердечно привітався зі мною й висловив задоволення з приводу того, що випадок вже звів мене з його дружиною і дочкою, а також з приводу домовлености про завтрашню зустріч.
Декілька хвилин ми просиділи за його столом, поки він мене розпитував, де я зупинився і які мої перші враження від Лісабона. Потім він запропонував:
- Чи не розпочати нам огляд, маркізе?
Так ми і зробили. У великій залі перед оленем тепер стояли школярі, десятирічні хлопці, а вчитель розповідав їм про цю тварину. Вони з однаковою повагою дивилися то на оленя, то на свого наставника. Потім їх повели навколо зали, де вздовж стін стояли скляні скрині з колекціями метеликів і комах. Біля цих колекцій ми не зупинилися й пройшли направо, в анфіладу різновеликих кімнат, де мали отримати повне, навіть надмірне задоволення від «пошанування природи у всіх її проявах», яким я хвалився, — адже ці приміщення були вщерть набиті творіннями природи, що вийшли з її лона й тепер постали перед поглядом, сповненим «симпатією» до всього: від найжалюгідніших і боязких спроб до гармонійно розвиненого і по-своєму досконалого. За склом було відтворено фраґмент морського дна, де кишіло первісне органічне життя, ще рослинне, яке, розростаючись, часом набувало непристойних форм. А поруч зберігалися поперечні розтини мушель із найнижчих шарів землі зі слідами згнилих мільйони років тому безголових молюсків, для яких вони служили захистом. Дивлячись на витончену обробку цих мушель зсередини, залишалось лише дивуватися, якою вправною була природа вже в ті доісторичні часи.
Нам траплялися окремі відвідувачі; вони придбали за загальнодоступною ціною вхідні квитки й тепер блукали без жодного супроводу, задовольняючись пояснювальними написами португальською мовою, якими були забезпечені експонати: скромне становище в суспільстві не давало їм права на особливу увагу. Вони з цікавістю озиралися на нашу маленьку групу, мабуть приймаючи мене за іноземного принца, якого шанобливо зустрічає дирекція музею. Не стану заперечувати, що мені це було приємно, до того ж я гостро відчував нез'ясовну принадність контрасту між моєю вишуканою елеґантністю й жахливою первісністю скам'янілих експериментів природи, з якими я вже встиг познайомитись, — усіх цих прадавніх раків, головоногих, плечоногих, давнезних губок і ще безкишкових морських зірок.
Найбільше хвилювала мою уяву думка, що ці перші спроби, в усіх своїх, навіть найабсурдніших проявах не позбавлені власної гідности й самоцілі, були, так би мовити, попередніми експериментами для створення мене, тобто людини, й це визначало ту стримано-підтягнуту поставу, з якою я знайомився з голошкірим, гостромордим морським ящером; модель однієї такої тварюки завдовжки з п'ять метрів плавала в скляному басейні. Цей красень, який в природі часто значно перевершував довжину моделі, був рептилією, але з риб'ячим тілом і трохи нагадував дельфіна, хоча останній і належить до класу ссавців. І ось ця істота, що коливалася між двох класів, витріщалася на мене, і хоча професор Кукук продовжував говорити про нього, та мої очі вже спрямовувалися до двох наступних приміщень, де, перетинаючи їх, за оксамитовими поручнями височіла велетенська постать — динозавр у натуральну величину. Музеї й виставки, зазвичай, пропонують нашій увазі надто багато, тоді як тихе, поглиблене споглядання якого-небудь одного з цієї безлічі виставлених предметів значно більше промовляло б до розуму й серця. Ось і виходить, що заледве підійдеш до одного експонату, як твій зір вже знаходить наступний та відволікає твою увагу; і так протягом усього огляду. Проте все це я кажу на підставі одноразового досвіду, бо згодом мені вже не доводилося відвідувати настільки повчальних закладів.
А щодо неймовірної істоти, досадливо відкинутої природою і настільки ж ретельно відновленою тут на основі розкопаних останків, то в цій будівлі, власне, не було жодної зали, яка відповідала їй за розмірами, бо динозавр — прости його господи, — був сорок метрів завдовжки. І хоча для динозавра відвели два розділених аркою приміщення, але він уміщався в них лише завдяки тому, що всі його члени були вміло розподілені по обох залах. В одній ми пройшли повз загнутий велетенський голошкірий хвіст, задні лапи й невелику частину пузатого тулуба; а в наступній — біля передньої частини цієї тварини було вмонтовано деревний стовбур — або, можливо, кам'яний стовп? — на який бідолаха, злегка підвівшись не без жахливої ґрації, спирався однією ногою, а його нескінченна шия з малесенькою голівкою в сумних роздумах — якщо можна роздумувати гороб'ячими мізками — схилялася до його лапи.
Я був приголомшений виглядом динозавра й подумки казав йому: «Не журись! Звичайно, ти був знехтуваний природою, так би мовити, скинутий з рахунку, але, от бачиш, ми тебе відновили, ми ще думаємо про тебе». Але навіть на цьому найславетнішому експонаті музею моя увага не могла цілком зосередитись, оскільки її відволікали інші надзвичайно цікаві предмети. У повітряному просторі ширяв літаючий ящер, розпластавши свої шкіряні крила, а поруч летів доісторичний птах з хвостом і пазуристими крилами, який, здавалося, щойно вийшов з плазунів. Були тут і не живонароджуючі, але яйцекладні ссавці й тупорилі гіганти мурахоїди, яких природа завбачливо оснастила панцирем з товстих кістяних щитків на спині та з боків. Але не обділила вона і жадібного їхнього пожирача — шаблезубого тигра, коли дала йому такі могутні щелепи й ікла, завдяки яким він, з хрускотом розкусюючи кістяний панцир, міг виривати у мурахоїда величезні шматки його, напевне, пресмачного м'яса. Що більше і захищеніше робився норовливий господар, то потужніше розвивалися щелепи й зуби гостя, який в передчутті трапези вихоплювався йому на спину. Але коли нарешті, розповідав Кукук, клімат і рослинність зіграли злий жарт із гігантським мурахоїдом і він вже більше не знаходив скромного свого пожитку, то в не менш важкому становищі опинився й шаблезубий тигр; після такого тривалого запеклого змагання він заодно зі своїми щелепами і нищівними іклами захирів і закінчив земне існування. Він робив усе, щоб не відстати від швидкого зростання мурахоїда і не втратити здатности хутко розгризати його панцир. Тоді як той, зі свого боку, ніколи не став би таким величезним і не закувався б у настільки товсту броню, якби не було охочих поласувати його м'ясом. Але якщо природа хотіла захистити його щораз більш непробивним панцирем, то навіщо вона весь час зміцнювала щелепи й ікла його ворога? Значить, вона стояла і за того й за того, або, точніше, ні за того, ні за іншого, а тільки жартувала над обома й, коли довела своїх дітищ до межі їхніх можливостей, взяла та й покинула їх у біді. Що, власне, думає природа? Та просто нічого, і людині також нема чого про неї роздумувати, людині залишається хіба дивуватися з її діяльної байдужости і при цьому направо і наліво висловлювати своє захоплення, коли в ранзі почесного гостя вона блукає серед нескінченно різноманітних творінь природи, моделі яких, вироблені руками пана Уртадо, наповнюють музей професора Кукука.
Мені показали волохатого вимерлого мамонта із загнутими бивнями й носорога, закутаного в товсту складчасту шкіру, який ще не вимер, хоча це і видається неймовірним. З гілок схилялися і дивилися на мене неправдоподібно великими блискучими очима напівпримат і нічна мавпочка, яка навіки залишилася в моєму серці, такі, не кажучи вже про очі, у неї були чарівні рученята, зрозуміло що вона успадкувала свій кістяк від найдавніших сухопутних тварин; і лемур з очицями, як каганці, з тонкими довгими пальчиками, які стискає на грудях, та на задніх кінцівках з плескатими пальцями, що неймовірно розрослися в ширину. Природа, здавалося, хотіла розсмішити нас цими пальцями, але я утримався навіть від усмішки, дивлячись на них, бо надто вже очевидно все це нагадувало мене самого, хоча і в замаскованому, жалісно карикатурному вигляді.
Та хіба я був у змозі віддати хвалу всім звірям, показаним у музеї: птахам, білим чаплям, що в'ють гніздо, похмурим совам, тонконогим фламінго, грифам і папугам або крокодилові, тюленям, саламандрі й бородавчатим жабам — одне слово, всьому, що повзає і літає! Я ніколи не забуду одну лисичку з лукавим писочком, і всіх їх — лисицю, рись, лінивця й росомаху, навіть ягуара на дереві, що позирав на мене зеленими лукавими очима, ягуара, чия паща свідчила про те, що йому призначена жорстока й кривава роль, — усіх мені хотілося ласкаво погладити по голові, що я й робив час від часу, хоча чіпати експонати руками заборонялося. Але ж я міг дозволити собі таку свободу. Мої супутники не без задоволення дивилися, як я подав руку ведмедеві, який стояв дибки, й підбадьорливо поплескав по плечу шимпанзе.
- Ну, а людина, — сказав я. — Пане професоре, ви ж обіцяли мені людину. Де вона?
- У підвалі, — відповідав Кукук. — Якщо ви все вже достатньо розглянули тут, то давайте спустимося до нього.
- Ви, напевно, хотіли сказати «підіймемося», — пожартував я.
Підвал освітлювався штучним світлом. Там, де ми про ходили, в стінах за склом були влаштовані маленькі вертепи, пластичні сцени в натуральну величину з ранньої пори людства, й перед кожною з них ми зупинялися, вислуховуючи коментарі господаря дому, іноді ж, за моїм наполяганням, поверталися до вже пройденої, навіть якщо раніше довго простояли перед нею. Прихильний читач, імовірно, пам'ятає, як я в юності переймався портретами предків, прагнучи розшукати витоки своєї винятково привабливої зовнішности, виявити перші натяки на мене самого. Первісне, зміцнившись, завжди повертається до життя, і я цілком занурився у споглядання, як раптом з калатаючим серцем відчув, що мій допитливий погляд натрапив на щось таке, що цілилося в мене з нескінченної туманної далечини. Боже мій, хто ж це там такі — маленькі, волохаті, злякано збилися в гурт і, очевидно, обговорюють клацаючою й туркотливою прамовою, як їм вчинити, як перебитися на цій землі, заповненій сильнішими, краще озброєними істота ми? То як? У ту пору вже відбулося відокремлення людини від тварини чи ще ні? Сталося, відбулося, без жодного сумніву! Про це свідчила боязка відчуженість і безпорадність волохатих чоловічків у чужому світі, для якого вони не були забезпечені ні рогами, ні щелепами, що розривають м'ясо, ні іклами, ні, нарешті, кістяними панцирами або залізними гачкуватими дзьобами. І все ж, за моїм твердим переконанням, вони вже знали й, присівши навпочіпки, потихеньку говорили один до одного, що створені з шляхетнішого матеріалу, ніж всі інші.
Перед нами відкрилась велика печера. У ній викрешували вогонь неандертальці — кремезні люди з важкими поти лицями, але вже безперечно люди. Хотів би я подивитися, як найпрекрасніший з царів лісу зумів би викресати вогонь! Царської постави для цього замало, тут мало бути щось ще. Особливо важкою, зрізаною потилицею вирізнявся вождь клану з обличчям, зарослим волоссям, і згорбленою спиною, одне коліно у нього було обдерте до крови, руки над мірної довжини відповідно до його зросту; одною рукою він тримав за роги оленя, якого забив і щойно затяг до печери. Всі вони були короткошиї, довгорукі й надто вже нестрункі, ці люди біля вогню: хлопчик, який шанобливо поглядав на годувальника та добувача, жінка, що вийшла з глибини печери з немовлям, яке смоктало грудь. Але ось що цікаво: немовля виглядало точнісінько, як виглядають немовлята в наші дні, цілком сучасна дитина, яка значно перевищувала за рівнем дорослих, але, підростаючи, мабуть, мала опуститись до них.
Я все дивився й дивився на неандертальців, а потім ніяк не міг відірватись від дивака, який багато сотень тисячоліть тому, скорчившись в порожній печері, з незбагненним запалом покривав її стіни зображеннями буйволів, газелей та іншої звірини, а також людей, що на неї полюють. Його побратими, мабуть, справді полювали, а він сидів тут, розмальовував стіну кольоровими соками, і його забруднена ліва рука, якою він під час роботи спирався об скелю, залишила на ній безліч відбитків, які збереглися серед зображень. Я довго дивився на нього, і коли ми вже рушили далі, мене потягло назад до наполегливого дивака.
- Та в нас є ще один такий, — сказав Кукук, — той в міру своїх сил ревно вирізає на камені все, що йому ввижається.
І правда, схилившись над каменем і наполегливо вирізаючи на ньому, він теж був дуже зворушливим. Але бойовим, відважним був той, хто за склом маленького театру з собаками і списом наступав на дикого кабана, який у свою чергу був готовий до лютого бою, але боязко відчував свою меншовартість. Два пси дивної, тепер вже не існуючої породи (професор Кукук назвав їх болотними шпіцами), яких приручила людина доби пальових будівель, розпанахані іклами, вже валялися в траві, але кабанові доводилося мати справу з багатьма, тоді як господар собак, націляючись, вже заніс списа, й оскільки результат сутички не викликав сумніву, то ми пішли далі, полишивши кабана з його злощасною долею.
Тепер нам відкрився прекрасний приморський краєвид, серед якого рибалки займалися своїм безкровним, але хитромудрим ремеслом: лляними сітями витягали з моря багатий улов. А вже трохи віддалік все виглядало зовсім по-іншому, ніж бачене дотепер: щось більш значуще, знаменніше, ніж то було в неандертальців, мисливця за дикими кабанами, чи в рибалок, які вибирають сіті, й навіть в порівнянні із заповзятливими диваками. Безліч кам'яних стовпів вишикувалося на березі моря; вони здіймалися вгору, немов колони величезної зали, нічим не накритої, з небом замість даху. За ними простяглася рівнина, а в долині сходило сонце, багряне, палаюче, воно виринало з-за краю світу. У цій відкритій залі стояв чоловік могутньої статури, і, випроставши руки, простягав до сонця оберемок квітів. Де таке видано? Ця людина була не старою, не хлопчиком, а чоловіком у розквіті сил. І те, що він був такий зрілий і дужий, надавало його жестові особливої, проникливої ніжности. Він разом з тими, що жили поряд з ним і з якихось їм одним відомих причин обрали саме його чинити це таїнство; хай вони ще не знали як будувати й накривати споруди дахом, адже вони вміли лише громадити камінь до каменя, складати стовпи на ділянці землі, де вершив таїнство могутній чоловік. Ці нехитрі стовпи не могли дати при воду до зарозумілости. Нори тварин або гнізда птахів свідчать про більшу хитромудрість і майстерність. Але вони служать лише для певної мети — бути притулком і місцем для виведення потомства. Простір, заставлений стовпами, не служив ні притулком, ні місцем для виведення потомства. За задумом він був для вищого, піднявшись від життєвого споживання до шляхетної потреби, адже кому ще в природі спало на думку з любов'ю піднести оберемок квітів до сонця, що сходить.
Від напруженого вдивляння у все, що стояло навколо, голова моя горіла, немов від жару, тоді як в моїй душі, залюбленій до всього навкруг, я не хотів спинятись. Я почув, як професор сказав, що ми все вже оглянули й час підійматися з підвалу, а потім ще й на гору на руа Жоао де Кастільйо, де дами Кукук вже чекали нас до сніданку.
- Справді, за цим оглядом можна було забути про все на світі, — сказав я, хоча ні на мить ні про що не забував а, навпаки, вважав, що ходіння по музею — лише підготовка до повторного побачення з матір'ю та донькою, так само як розмова з професором Кукуком у вагоні-ресторані була підготовкою до огляду музею.
- Пане професоре, — сказав я, намагаючись вимовити щось на кшталт заключної промови. — За своє порівняно коротке життя я бачив не так вже й багато музеїв, але те, що ваш музей один із найцікавіших і найзахоплюючіших — у мене не викликає сумніву. Країна і місто мають дякувати вам за те, що ви створили цей музей, а я — за ваш особистий супровід під час огляду. Дякую і вам від усього серця, пане Уртадо. Ну хто б ще міг так чудово відновити цього бідолаху динозавра або смаковитого гіганта мурахоїда? Та хоч як прикро мені звідси йти, а все таки ми не маємо права примушувати сеньйору Кукук і мадмуазель Зузу на нас чекати. Мати й дочка — це предмет, гідний роздумів. Брат і сестра, звичайно, теж чарівне поєднання. Але мати й дочка, я говорю це відкрито, хоча ризикую видатись аж надто захопленим, мати і дочка — найчарівніша двоєдність на нашій планеті.
Отже, переді мною відкрилися двері дому, де жила людина, що до глибини душі потрясла мене своїми розмовами, дому на горі, до якого я, зупинившись у нижньому місті, вже не раз звертав свій погляд і який став для мене ще привабливішим завдяки неочікуваному знайомству з його мешканками — матір'ю та донькою. Канатна дорога, розхвалена паном Уртадо, й справді швидко та зручно доправила нас нагору, майже до самої руа Жоао де Кастільйо, тож за кілька кроків ми вже стояли перед віллою Кукуків — білим будиночком, як майже всі будинки тут на горі. Перед ним зеленів невеликий газон з клумбою посередині, а всередині цей дім виявився скромним житлом ученого, що за своїми розмірами і оздобленням різко контрастував з розкішшю мого житла в цьому місті, так що я не без почуття поблажливости розсипався в похвалах чудовому краєвидові з вікон будиночка й затишку його кімнат.
Щоправда, невдовзі це почуття, заглушене іншим, ще яскравішим контрастом, поступилося місцем навіть певному остраху, а саме при появі господині будинку сеньйори Кукук да Крус, яка вітала нас, точніше мене, на порозі своєї маленької скромної вітальні з такою гідністю, ніби її оточувала пишність княжих палат. Враження, яке напередодні справила на мене ця жінка, при новій зустрічі ще посилилося. Вона подбала про те, аби постати переді мною в іншому туалеті. Сьогодні на ній була сукня з чарівного білого муару з витончено скроєною й дуже пишною спідницею, вузькими, закладеними в складки рукавами й чорним оксамитовим шарфом на високій талії. Старовинний золотий медальйон прикрашав її шию кольору слонової кістки, яка своїм ледь жовтуватим відтінком, так само як і велике суворе обличчя між гойдливих сережок з підвісками, м'яко контрастувала зі сніжною білизною сукні. У пишному чорному волоссі, завитому над чолом у кілька пасм, сьогодні, коли вона була без капелюха, виразно поблискували срібні нитки. Зате як бездоганно збереглася стрункість її постави з високо піднятою головою й очима, майже втомленими від гордости, які дивилися на світ з-під напіврозплющених повік. Не приховую, ця жінка змушувала мене боятись, але завдяки тим же особливостям, які вселяли мені острах, і нескінченно мене приваблювала. Велич, яка доходила майже до похмурости, не була достатньо обґрунтована її становищем дружини вченого, хай і дуже заслуженого. Тут проступала назовні якась кровна, расова зарозумілість, що мала дещо тваринний характер і саме тому так хвилювала.
Я, звичайно, шукав очима Зузу, ближчу мені за віком і колом інтересів, ніж сеньйора Марія-Пія. Це ім'я я почув з вуст професора, який наливав нам портвейну з оточеної келихами карафки, що стояла у вітальні на столі, вкритому плюшевою скатертиною. Проте довго чекати мені не довелося. Не встигли ми пригубити свій аперитив, як увійшла Зузу й привіталася спершу з матір'ю, потім, цілком по-приятельськи, з паном Уртадо й насамкінець зі мною — явно з педагогічних міркувань, щоб я надто не зазнавався. Вона з'явилася прямо з тенісного майданчика в супроводі молодих знайомців, імена яких звучали на кшталт Куна, Коста і Лопес. Одного вона похвалила за гру, про інших відгукнулася досить зверхньо, з чого я зробив висновок, що себе вона вважає чудовою тенісисткою. Потім через плече поцікавилась, чи граю я в теніс, але оскільки свого часу у Франкфурті я тільки тулився до паркана, дивлячись, щоправда дуже зосереджено, на гру елеґантних молодих людей, та іноді, щоб трохи підзаробити, бігав за м'ячами, що далеко відлітали, й кидав їх гравцям або навіть клав їм на ракетку, до чого і зводився весь мій тенісний досвід, — я поспішив відповісти, що свого часу на майданчику замку Монрефюж, вважався непоганим партнером, але відтоді зовсім закинув теніс.
Вона знизала плечима. О, як я радів, що знову бачу її волосся, яке спадало на вуха, її кирпату верхню губку, блискучі зуби, чарівну лінію підборіддя й шиї і відчуваю на собі суворий, допитливий погляд її чорних очей під рівненькими бровами! На ній була проста полотняна сукенка з шкіряним поясом і короткими рукавами, що майже не закривали її милих рук, — рук, які здавалися мені ще чарівнішими, коли вона їх підіймала, аби поправити у волоссі прикрасу у вигляді золотої змійки. Звичайно, шляхетна величність сеньйори Марії-Пії справляла на мене потрясаюче враження, але моє серце билося для її чарівної дочки, й ідея, що Зузу — це Заза або майбутня Заза Лулу Вености, який вирушив у подорож, дедалі сильніше загніздилася в моєму мозкові, хоча я чудово усвідомлював ті неймовірні труднощі, що виникали на шляху такого повороту подій. Ну хіба вистачить шести або семи днів, які були в моєму розпорядженні, аби зломити таку байдужість та відбити поцілунок на цих губках, на цій чудовій руці (з первісним кістяком)? І тоді мені якраз і спало на думку незважаючи ні на що продовжити надто короткий термін, змінити програму своєї подорожі, пропустивши кілька пароплавів і таким чином, уможливити розвиток у відносинах із Зузу.
Які тільки безглузді ідеї не промайнули тоді в моїй голові! Матримоніальні наміри мого «я», яке залишилося вдома, зароїлися у мене в мозку. Нараз мені стало здаватися, що для мене буде найкраще — обдурити своїх люксембурзьких батьків, щодо зміни маршруту приписаної мені подорожі, одружитися з чарівною донькою професора Кукука і як її чоловік залишитися в Лісабоні; при цьому мені було цілком очевидно, що цілковита непевність мого подвійного існування не дозволяє мені викидати такі жарти з реальністю. Усвідомлення цього завдавало мені болю. Але, з іншого боку, як я радів постати перед новими друзями в ранзі, який відповідав моїй витонченій субстанції!
Тим часом ми перейшли до їдальні, що видавалася маленькою через надмірно величезний і важкий, оздоблений недоладним різьбленням горіховий буфет. Професор зайняв місце голови, мене посадили поруч з господинею дому, Зузу з паном Уртадо сіли навпроти нас.
Охоплений своїми матримоніальними й, на жаль, забороненими мріями, я не без тривоги спостерігав за таким сусідством. Думка, що цей довговолосий і чарівне дитя — Зузу призначені одне для одного, не давала мені спокою. Але поступово я переконався в тому, що їхні відносини мають цілком невимушений, дружній характер, і моє хвилювання вляглося.
Немолода покоївка з густим кучерявим волоссям подавала до столу чудово приготовані страви. Сніданок складався з різноманітних закусок, серед них — надзвичайно смачні місцеві сардини та бараняча печеня, на десерт подали безе зі збитими вершками, а потім ще фрукти і сирне печиво. До всіх цих страв наливали підігріте червоне вино, яке панії розводили водою, а професор взагалі не торкався. Він чомусь вважав за потрібне зауважити, що їхній скромний домашній стіл, звичайно, не може змагатися з кухнею готелю «Савой палас», а Зузу, яка не давала мені навіть рота розтулити, вигукнула, що я вільний був вибирати, де мені сьогодні снідати, й, звичайно, не міг сподіватися, що спеціально для мене тут стануть особливо клопотатися. Звичайно, заради мене таки поклопоталися, але цей пункт я обійшов мовчанкою й почав з того, що жодних підстав шкодувати за кухнею мого готелю у мене немає, що я щасливий сидіти за столом у такому вибраному родинному колі й ніколи не забуду, кому я зобов'язаний цією радістю й честю. Тут я поцілував руку сеньйори, але дивився я при цьому на Зузу.
Вона відповіла мені твердим поглядом з-під трохи насуплених брів, губи у неї були розтулені, ніздрі задрижали. Я з задоволенням відзначив, що душевний спокій, характерний для її поводження з доном Міґелем, аж ніяк не переноситься на поводження зі мною. Вона не зводила з мене очей, не ховаючись, спостерігала за кожним моїм рухом і відверто прислухалася до кожного мого слова, заздалегідь готова спалахнути й сказати якесь в’їдливе слівце; при цьому вона жодного разу навіть не посміхнулась, а тільки зрідка уривчасто й презирливо видихала повітря через ніс. Одне слово, моя присутність спонукала її до якоїсь своєрідної ущипливости, навіть до войовничої дражливости. І хто робитиме мені закид, що ця, хай і ворожа зацікавленість моєю особою видавалась мені приємнішою й обнадійливішою, ніж байдужість!
Розмова, що провадилась по-французькому, хоча ми з професором зрідка обмінювалися двома-трьома німецькими словами, оберталася навколо музею, вражень, які все лили мені почуття вселенської симпатії, а також майбутнього відвідування ботанічного саду, потім ми заторкнули тему архітектурних пам'яток в околицях Лісабона, якими мені радили в жодному разі не знехтувати. Я запевняв у моїй зацікавленості, нагадав, що я ні на мить не забуваю пораду мого вельмишановного супутника не обмежуватися поверховим оглядом Лісабона, а викроїти більше часу для ґрунтовного ознайомлення з ним. Проте часу мені таки й бракує — у моєму маршруті не передбачена тривала затримка в Лісабоні, — але тепер я вже починаю розмірковувати про те, як би мені продовжити своє тутешнє перебування.
Зузу, якій подобалось висловлюватися про мене в третій особі, наче мене тут і не було, в’їдливо зауважила, що примушувати пана маркіза до ґрунтовности просто жорстоко.
На її думку, це означало б діяти наперекір усім моїм звичкам, безперечно схожих на звички метелика, що пурхає від квітки до квітки, аби скрізь висмоктувати краплинки солодощів.
- Як це приємно, — відповів я, підробляючись під тон її промов, — що мадемуазель так намагається, хоча й не завжди успішно, вникнути в мій характер, і тим більше приємно, що вона говорить про мене в таких поетичних образах.
Тут вона ще їдкіше зауважила, що коли чиясь особа випромінює стільки блиску, то про неї мимоволі доводиться говорити в поетичних образах. З цих слів випливало, що вона сердиться й наполегливо тримається за вже одного разу висловлене твердження про те, що речі треба називати своїми іменами й «мовчати шкідливо». Професор і пан Уртадо розсміялися, а мати спробувала стримати непокірну дочку, докірливо похитавши головою. Що стосується мене, то я урочисто підняв свій келих і протягнув його до Зузу, вона ж, збентежившись від злости, схопилася було за свій, але, зашарівшись, відсмикнула руку й знову гордовито видихнула повітря своїм чарівним носиком.
Розмова знову перейшла до моїх мандрівних планів, що загрожували так безжально скоротити термін мого перебування в Лісабоні, але насамперед навколо сімейства арґентинських тваринників, з яким мої батьки запізналися в Трувілі й які тепер з гостинним нетерпінням чекали мене на своєму ранчо. Я виклав про них всі відомості, які мені встиг повідомити той Веноста, що залишився вдома. Ці люди, власне, мали звичайнісіньке прізвище Маєр, але звалися ще й Новара, бо це було прізвище дітей фрау Маєр від першого шлюбу — сина й дочки. Родом з Венесуели, розповідав я, вона зовсім ще дівчинкою вийшла заміж за відомого арґентинського чиновника, якого було вбито під час революції 1890 року. Після річної жалоби вона віддала свою руку багатієві консулу Маєрові й разом з маленькими Новара пішла за ним у його міський будинок в Буенос-Айресі, а потім і в ранчо «Притулок», розташоване високо в горах і яке стало майже постійним місцеперебуванням всієї родини. Вельми значна вдовина пенсія пані Маєр після її другого заміжжя перейшла до дітей, так що ці молоді люди, якщо не помиляюся, сімнадцяти й вісімнадцяти років, були тепер не тільки єдиними спадкоємцями багатого Маєра, але вже зараз заможні молоді люди.
- Сеньйора Маєр, напевне, красуня? — поцікавилася Зузу.
- Мені це невідомо, мадемуазель. Але раз їй вдалося так швидко замати нового нареченого, то треба гадати, що вона непогана з себе.
- Те ж саме, на вашу думку, треба думати й про її дітей, цих самих Новара? Як, до речі, їх звати?
- Я не пригадаю, щоб батьки називали мені їхні імена.
- Б'юся об заклад, що вам дуже кортить дізнатися їх.