- Навіщо?
- Не знаю, щойно ви з неприхованим інтересом говорили про цю парочку.
- Цього я за собою не помітив, — відповів я, ображений до глибині душі. — Я ж не маю ні найменшого уявлення про цих молодих людей, але не буду заперечувати, що двоєдиний образ брата й сестри завжди уявлявся мені чарівним.
- Шкодую, що мені довелося постати перед вами самотою і в однині.
- По-перше, — з поклоном відповідав я, — у єдиності теж чимало чарівного.
- А по-друге?
- Подруге? Я ненароком сказав «по-перше». І ніякого «по-друге» не знаю. Хіба що, звичайно, існують ще й інші чарівні комбінації, окрім сестри й брата.
- Па-та-ті-па-та-та!
- Не треба так говорити, Зузу, — втрутилася мати в наш диспут. — Що подумає маркіз про твоє виховання?
Я негайно запевнив, що мої думки про мадемуазель Зузу не так-то легко вибити з шанобливої колії. Зі сніданком якраз було покінчено, й ми перейшли пити каву до вітальні. Професор оголосив, що не може взяти участь у нашій ботанічній прогулянці, оскільки має повернутися до себе в музей. Ми всі разом спустилися в місто, та на Авеніда да Лібердада він з нами розпрощався, з щирою теплотою потиснувши мені руку — треба гадати, на знак подяки за щирий інтерес до його музею. Він сказав, що я дуже приємний, вельми бажаний гість у його домі й залишуся таким на весь час мого перебування в Лісабоні. Якщо у мене знайдеться часинка і я захочу згадати минуле й зіграти партію в теніс, то його дочка із задоволенням візьме мене в місцевий клуб тенісистів.
Зузу захоплено підтвердила його слова.
Ще раз потискуючи мені руку, він з добродушно поблажливим виглядом кивнув у її бік, як би й мене просячи про поблажливість.
З того місця, де ми розпрощалися з професором, справді було як палицею кинути до хвилястих пагорбів, серед яких на берегах ставків і озер, в ґротах і на залитих сонцем спадистих схилах простяглися знамениті насадження — мета нашого походу. Рухалися ми в різному порядку; іноді дон Міґель і я йшли обабіч сеньйори Кукук, а Зузу швидко крокувала попереду. Потім я раптом виявлявся один біля гордовитої пані; Зузу й Уртадо миготіли на віддалі. Траплялось нам залишатися й удвох із Зузу, так що за нами або перед нами ішла сеньйора зі скульптором опудал, який, все-таки частіше йшов біля мене, оскільки хотів розтлумачити мені особливості тутешнього ландшафту, чудеса цього рослинного світу, й, зізнаюся, так мені було найприємніше, звичайно, не через «майстра опудал» та його пояснення, а тому, що горезвісне «по-друге», яке я так завзято заперечував, поставало для мене в чарівному поєднанні матері й дочки.
Тут буде доречно зазначити, що природа, хай би якою вона була привабливою, не може відвернути нашу увагу, якщо вона цілком скерована на «людське». Незважаючи на всі свої претензії, природа — це лише лаштунки, декорації. Але треба віддати їй належне: тут вона справді заслуговувала на визнання. Гігантські коніфери, що досягали добрих п'ятдесяти метрів у висоту, мене таки вразили. Подекуди цей чарівний куточок землі, де буяли віялові та пір'ясті пальми з усіх частин світу, своєю буйною, строкатою рослинністю нагадував незайманий ліс. Екзотичні очерети, бамбук і папірус облямовували штучні озерця, на водах яких плавали качки-мандаринки. То тут, то там у темній зелені миготіли густі оцвітини пальмових лілей, з яких здіймалися величезні білі дзвіночки бутонів. Деревовидні папороті — ця найдавніша рослинність землі — місцями утворювали плутані і неправдоподібні гаї з корінням, що несамовито розрослося, й стрункими стовбурами, над якими здіймалося листя, густо всипане брунатними спорами.
- На землі знайдеться дуже мало куточків, — зауважив Уртадо, — де ще ростуть деревоподібні папороті. Взагалі ж папороті, що не знає цвітіння, та, власне, й не має насіння, народні перекази з найдавніших часів приписують таємничі й чудодійні властивості, й насамперед це здатність до любовної ворожби.
- Фе! — пирхнула Зузу.
- Що ви хочете цим сказати, мадемуазель? — поцікавився я. — Я просто дивуюся, чому діловито наукова згадка про «любовну ворожбу», анітрохи не уточнену, у вас викликало стільки емоцій. Яке з цих двох слів обурило вас? Любов чи ворожба?
Вона не відповідала, тільки зміряла мене гнівним поглядом і навіть зробила якийсь загрозливий порух головою.
Одначе вийшло так, що я опинився поруч з нею, і ми пішли слідом за відтворювачем тварин та расово гордою maman.
- Любов — це, власне, і є чарівництво, — сказав я. — Чого ж дивуватися, що первісні люди, так би мовити, люди Папоротевої доби, які, звичайно, існують і зараз, бо на землі все існує одночасно й упереміш, намагалися ворожи ти за допомогою папоротевого листя?
- Це непристойна тема, — обірвала вона мене.
- Любов? Як жорстоко ви це сказали! Краса викликає любов. Почуття і думки тягнуться до неї, як віночок квітки до сонця. Не думаєте ж ви вичерпати красу вашим одно складовим вигуком?
- Як на мене, то це брак смаку — хизуватися своєю зовнішністю й заводити мову про красу.
На цю відвертість я був змушений відповісти так: — Ви дуже злі, пані. Невже ж людину з благопристойною зовнішністю слід карати, позбавляючи її права на захоплення? По-моєму, більшої кари заслуговує нехлюйство. Я особисто, з вродженої поваги до світу, на який мені судилося з'явитись, у своєму становленні я подбав про те, щоб не ображати світ своїм виглядом. Ото й всього. Я вважаю це ознакою самодисципліни. І, взагалі, тому, хто сидить у скляному будиночку, не личить кидатися камінням. Ви самі такі красиві, Зузу, таке чарівне ваше волосся, що спадає на маленькі вушка. Я не можу досхочу намилуватися на них, Зузу, й навіть встиг вже їх замалювати.
Я не збрехав. Після сніданку в ніші мого елеґантного салону, курячи сиґарету, я примальовував до зображень оголеної Заза, зроблених рукою Лулу, спадаючі на вуха пасма Зузу.
- Що! Ви дозволили собі мене замалювати? — крізь зуби прошипіла вона.
- Ну так, з вашого дозволу, точніше, без нього. Краса — це не приватна власність, а загальне надбання, надбання серця. Вона не може перешкодити виникненню почуттів, нею збуджуються, і не можна заборонити спроб відтворити її.
- Я хочу бачити цей малюнок.
- Не знаю, чи можна це зробити, точніше, чи вистачить у мене на те сміливости.
- Мене це не стосується. Я вимагаю, щоб ви передали мені ваш малюнок.
- Це не один, а безліч малюнків. Я подумаю, коли й де мені можна буде їх вам показати.
- «Коли» й «де» як-небудь обійдеться. Про «можна» і мови немає. Зроблене вами за моєю спиною — все одно моя власність, а те, що ви зараз сказали про «загальне надбання», — це вже просто відверта безсоромність.
- Менш за все я хотів образити вас, і я у відчаї, якщо ви вважаєте мій вчинок невихованим. Я сказав «надбання серця», то хіба ж це не так? Краса беззахисна перед нашими почуттями. Нехай вони її не зачіпають, не хвилюють, жодною мірою її не стосуються, а все-таки вона перед ними беззахисна.
- Ви що, не можете підшукати іншу тему для розмови?
- Іншу тему? Вельми охоче! Або, точніше, не охоче, але з легкістю. Наприклад, — я заговорив голосно і зумисне «світським» голосом, — дозвольте дізнатися, чи знайомі вам і вашим шановним батькам пан і пані де Гюйон, тобто люксембурзький посол та його дружина?
- Ні, яке нам діло до Люксембурґа.
- Ви знову праві. Але я мав з’явитися до них з візитом. Я знав, що це буде приємно моїм батькам. Тепер мені залишається чекати запрошення в посольство на сніданок або на обід.
- Бажаю вам приємно провести час.
- Усе це я роблю зумисне. Мені хотілося б за посередництва пана де Гюйона бути відрекомендованим його королівській величності.
- Цього ще тільки бракувало! Так ви надодачу й царедворець!
- Якщо вам завгодно так це назвати. Я довго жив у буржуазній республіці, і як тільки з'ясувалося, що мій шлях пролягає через королівство, я про себе вирішив домогтися аудієнції в монарха. Можете називати це хлоп'яцтвом, але я буквально відчуваю потребу схилитися так, як схиляються тільки перед королем, і в розмові раз по раз вдаватися до звертання «ваша величносте». «Сер! Прошу вашу величність прийняти найпідданішу подяку за ласку, надану мені вашою величністю…» — і так далі. Ще більше б мені хоті лося отримати аудієнцію у папи, і з часом я її обов’язково матиму. Адже там навіть схиляють коліна — для мене це буде справжньою насолодою — ще й говорять: «Ваша святість».
- Ви, маркізе, здається, зібралися розповідати мені про свою потребу в покірності.
- Не в покірності. У красивій формі.
- Па-та-ті-па-та-та! Насправді ви просто хочете справи ти на мене враження своїми зв'язками, запрошенням до посольства, тим, що перед вами відкриті всі двері й що ви перебуваєте у вищих сферах.