- Дуже, дуже мило, — відповідав на це дон Карлос. — Дякую вам за те, що ви так подружньому поставилися до Португалії та португальців. — Я вже гадав, що цими слова ми він збирається завершити аудієнцію, й був приємно подивовавний, коли король раптом промовив: — Але чому ми, власне, стоїмо? Cher ambassadeur, давайте-но все-таки сядемо!
Напочатку він, безперечно, мав намір провести аудієнцію стоячи, адже йшлося лише про те, що мене буде відрекомендовано його величності й все закінчиться за кілька хвилин. Тож якщо він її продовжив і висловив бажання розташуватися зручніше — це ви сміливо можете віднести — я не хвалюсь, а хочу вас порадувати — на рахунок мого красномовства, що, мабуть, його потішило, та й взагалі через приємність всього мого tenue.
Король, посланець і я сіли в шкіряні фотелі біля мармурового каміна з традиційними годинниками, канделябрами й східними вазами над ним. Кабінет короля — чудово вмебльована кімната, де є навіть дві книжкові шафи зі скляними дверцятами, а підлога покрита перським килимом велетенських розмірів. Обабіч каміна в масивних позолочених рамах висять дві картини. На одній з них зображено гірський краєвид, на іншій — квітуча долина. Пан де Гюйон, вказавши мені очима на ці пейзажі, тут же перевів погляд на короля, що якраз перейшов до різьбленого столика для курців, щоб узяти з нього срібну скриньку для сиґар. Я зрозумів.
- Sire, — сказав я, — прошу вибачення за те, що ці шедеври на хвилину відвернули мою увагу від найяснішої особи вашої величности, мимоволі прикувавши до себе мій погляд. Дозвольте мені розглянути їх ближче. Так, ось це живопис! Ось це геній! Я не можу розібрати підпису, але обидві картини, поза сумнівом, зроблені рукою першого художника вашої країни!
- Першого? — усміхаючись, повторив король. — Дивлячись в якому сенсі. Картини написані мною. Ось ця, ліворуч, — вид на Серра да Естрелья, там у мене є мисливський будиночок, а в цій, праворуч, я прагнув передати настрій наших болотистих низин, де я частенько полюю на бекасів. Як бачите, мені хотілося відтворити красу польових гвоздик, які рясніють на наших долинах.
- Мені здається, я чую їхній аромат, — відповідав я. — Боже мій, перед такою майстерністю дилетантові залишається тільки червоніти.
- Але ці картини якраз і вважають дилетантськими, — відповідав дон Карлос, знизуючи плечима, тим часом, як я, сідаючи на місце, удав, що насилу відриваю очі від його творінь. — Король завжди буде вважатися дилетантом. Кожному зараз спадає на думку Нерон з його псевдоартистичними претензіями.
- Жалюгідні люди, — зауважив я, — якщо вони не здатні звільнитися від такого забобону. Їм слід було б радіти возз'єднанню вищого з вищим: блага високого народження з благоволінням муз.
Його величність вислухав це з очевидним задоволенням.
Найясніший господар сидів у зручній позі, тоді як посланець і я, згідно з етикетом, уникали найменшого дотику до опуклих спинок наших фотелів.
Король промовив:
- Мені подобається, милий маркізе, радісна безпосередність, з якою ви сприймаєте світ, людей і твори мистецтва, їй-богу, вашій безпосередності й чудовій наївності можна лише позаздрити. Вона мислима, мабуть, тільки на одному суспільному щаблі, тобто саме на тому, на якому ви стоїте. Потворність і гіркота життя відкривається лише в низах суспільства та на самій його верхівці. Вони добре знайомі простолюдинові та главі держави, що постійно мусить вдихати міазми політики.
- Заувага вашої величности, — відповів я, — дуже дотепна. Проте я наважусь звернутися з покірним проханням: не думайте, ваша величносте, що я у блаженному захваті бачу тільки поверхню речей, не намагаючись проникнути в їхні не надто радісні глибини. Я взяв на себе сміливість висловити свої вітання вашій величності, якому випав завидний жереб — правити такою славною країною як Португалія. Але я не настільки сліпий, щоб не бачити тіней, які хочуть затьмарити цю радість, і знаю про ті краплини жовчі й гіркоти, які зло підливає в золотий напій вашого життя. Мені відомо, що й тут, навіть тут — я б вважав за краще сказати: невже тут? — не бракує елементів, які називають себе радикальними, напевно тому, що вони, як польові миші, підточують корені суспільства: огидні елементи, якщо цим порівняно м'яким виразом можна передати почуття, що вони викликають у мене, елементи, які тішаться з будь-якої невдачі, з будь-якого ускладнення — політичного чи фінансового, — з кожного випробування, що виникає перед державою, й на цьому намагаються нажити капітал для своїх мерзенних цілей. Вони називають себе людьми народу, хоча все їхнє ставлення до народу полягає в тому, що вони розкладають його здорові інстинкти, на його біду відбирають у нього природну віру в необхідність багатоступінчастого суспільного устрою. Чим вони цього досягають? Тим, що намагаються прищепити йому абсолютно протиприродну, а тому антинародну ідею рівности й за допомогою примітивної балаканини спокушають його, запевняючи, що необхідно або принаймні бажано (про можливість цього вони замовчують) усунути відмінності народження, крови, відмінності між бідними й багатими, між знаттю й черню, тобто ті розбіжності, в ім'я вічного існування яких природа об'єднується з красою. Вдягнений у лахміття жебрак вносить своїм існуванням ту ж лепту в строкату картину світу, що й вельможа, який кладе милостиню в його смиренно простягнуту руку, намагаючись з почуття гидливости уникнути зіткнення з нею. І повірте мені, ваша величносте, що жебрак це розуміє: він усвідомлює своєрідну гідність, виділену для нього існуючим світопорядком, і в глибині душі не хоче бути нічим іншим. Без підступного підбурювання він ніколи не засумнівався б у своїй мальовничій ролі, і в його мозкові не зародилися б обурливі забаганки рівности. Рівности не існує, і люди знають це від народження. Аристократизм — вроджене почуття. Незважаючи на всю свою молодість я встиг у цьому переконатися. І хай би ким людина була — кліриком, членом церковної або якоїсь іншої ієрархії, військової, наприклад, — скажімо, прямодушним унтер-офіцером у казармі, — кожному притаманне інстинктивне відчуття субстанції, грубої або вишуканої, відчуття матеріалу, з якого людину зроблено. Справді добрі народолюбці! Відбирають у простолюдина здатність радіти тому, що стоїть над ним: багатству, шляхетним звичаям, життєвому устрою вищого суспільства, — і цю радість для нього перетворюють на заздрість, на жадібність, на непослух! Вони відбирають у народу релігію, яка тримає його в щасливих рамках побожности, й запевняють, що зі зміною форми державного управління, з падінням монархії та встановленням республіки зміниться природа людини й на землі ніби за помахом чарівної палички постануть щастя й рівність… Але наразі мушу просити вашу величність не гніватися на мене за щирість, яку я собі дозволив.
Король, високо здійнявши брови, кивнув послові, чому той дуже зрадів.
- Милий маркізе, — почав дон Карлос, — ви висловили дуже похвальні переконання, переконання, не тільки гідні нащадка старовинного шляхетського роду, але, дозвольте мені це додати, найкращим чином рекомендують вас особисто. Так, так, я кажу те, що думаю. А propos, ви згадали про запальну риторику демагогів, про їхнє небезпечне вміння задурювати народ. На жаль, таке володіння словом здебільшого властиве саме цьому штибові людей — адвокатам, честолюбним політикам, апостолам лібералізму й ворогам існуючого ладу. Тоді як існуючий режим майже не має красномовних захисників. Почути розумну, переконливу промову на честь добра — рідкісний і воістину благотворний випадок.
- Не вмію висловити, — відповів я, — як мені приємно і радісно чути це слово «благотворний» з уст вашої величности. Може здатися дещо сміховинним, що звичайний молодий аристократ міг творити благо самому королеві, проте зізнаюся: саме таким був мій намір. Постає питання, яким же чином він виник? Від співпереживання, ваша величносте. Співпереживання стало частиною моєї святобливости. Може, це занадто сміливо, але я все-таки наважуся сказати: ніщо так не хвилює душу, як це поєднання святобливости й співпереживання. Те, що мені в моєму невіданні все ж стало відомо про печалі вашої величности, про ворожі випади, яких зазнає не тільки принцип, що уособлюється вами, а й сама найясніша особа вашої величности, глибоко мене зачіпає, і я від усього серця бажаю вам частіше відволікатися від цих прикрих вражень. Таке відволікання ваша величність, безперечно, шукає й знаходить у живописі. А тепер я ще радо почув, що ви охоче присвячуєте себе мисливській пристрасті…
- Ви маєте рацію, — сказав король. — Я не приховую, що найкраще почуваюся далеко від столиці й політичних підступів, серед вільної природи — серед полів та гір, де поряд зі мною знаходяться лише кілька близьких мені й доброчесних людей, коли ми підкрадаємось або женемо звіра. А ви теж мисливець, маркізе?
- Я цього не сказав би, ваша величносте. Безперечно, полювання — найбільш лицарська з усіх розваг, але вогнепальна зброя — то не моя пристрасть, і я тільки іноді приймаю запрошення на полювання. Найбільше задоволення при цьому я маю від собак. Гончаки, які, напруживши всі свої м’язи, тремтять від пристрасти, риють носом землю, махають хвостами, а єгері заледве втримують їх на поводу, — ото мені до вподоби. А гордовито-урочистий біг собаки, коли він, скинувши голову, мчить до вас, тримаючи в зубах птицю або зайця? О, це чудове видовище! Одне слово, я великий любитель собак і з самого раннього дитинства звик до цих споконвічних друзів людини. Проникливий погляд собаки, його сміх з відкритою пащею, коли ти жартуєш з ним, — то єдина тварина, що вміє сміятися, — її незграбні ласки, пружна краса її рухів, коли то породистий пес, — усе це зігріває мені серце! Походження собаки від вовка або шакала стерлося у величезній кількості порід. У всякому разі, тепер ми про це так само мало думаємо, як про походження коней від тапіра або носорога. Так болотний шпіц в епоху пальових будівель нічим не нагадував своїх предків, а хто згадає про вовка при вигляді спанієля, такси, пуделя, шотландського тер'єра, що ніби ходить на животі, або миролюбного сенбернара? Яке розмаїття видів! У інших тварин цього не існує. Свиня — завжди свиня, корова є корова. Але як повірити, що данський дог завбільшки з велике теля й крихітний пінчер — та ж сама тварина! Цікаво, — продовжував я розбазікувати, прийнявши трохи невимушенішу позу й навіть відкинувшись на спинку крісла, що за моїм прикладом зробив і посол, — що ці істоти, величезні або крихітні, не усвідомлюють своїх розмірів і у взаємному спілкуванні не зважають на них. Адже любов — вибачте, ваша величносте, що я дозволив собі заторкнути цю тему, — стирає уявлення про те, що пасує і що не пасує. У нас в замку є російський хорт на ім'я Фріпон — пес зі звичками вельможі та з гордовито-сонною фізіономією, що зумовлено мізерною величиною його мозку. З іншого боку, є там ще й Мінім, мальтійська болонка моєї мами, такий собі клубочок білого шовку, навряд чи більше за мій кулак. Здавалося б, Фріпон повинен розуміти, що ця вічно тремтлива маленька принцеса у певному сенсі йому не пара. Так ні ж бо, його хоч і тримають далеко від неї, але варто лише її жіночності активізуватися, і він починає скреготіти зубами від несвідомої закоханости, так що чути в сусідній кімнаті.
Король розвеселився при згадці про скрегіт зубів.
- Ах, — поквапився я з продовженням, — я маю ще розповісти вашій величності про цю саму Мінім, чудове створіннячко, чия конституція перебуває в достатньо небепечній суперечності з її любов'ю вічно лежати на колінах у моєї матінки. — І тут, мила мамо, я відтворив, тільки набагато краще і з ще комічнішою точністю, недавню розповідь про трагедію, що часто повторюється на твоїх колінах, перелякані вигуки, дзвінки, описав появу Аделаїди, неймовірна манірність якої тільки посилюється перед обличчям катастрофи, що вибухнула, і її вигляд, коли вона забирає твою бідолашну улюбленицю, а також старання нашого старого Радикюля, що поспішає до тебе на підмогу з лопаткою і відром для попелу.
Успіх я мав неймовірний. Король хапався за боки від сміху. І яка ж то була радість бачити, як обтяжена турботами коронована особа, у чиїй країні існує бунтівна партія, настільки самовіддано віддається веселощам. Не знаю, що подумали ті, котрі чекали на аудієнції, чуючи цей сміх, але одне є безперечним — його величність щиро насолоджувався безневинною розвагою, яку я йому влаштував. Аж нарешті він таки пригадав, що ім'я посла, який просто світився від гордости, адже відрекомендований ним юнак зумів догодити повелителеві, й моє власне ім'я зовсім не останні у флігель-ад'ютантському спискові, й підвівся з крісла, таким чином даючи знак, що аудієнцію закінчено. Поки ми відкланювались, я почув, хоча це і не призначалося для моїх вух, двічі повторене: «Charmant! Charmant!» — з яким монарх звернувся до пана де Гюйона. І ось, дорогі мої батьки, те, що я зараз скажу, треба гадати, змусить вас м'якше поставитися як до моїх маленьких грішків проти синівського пієтету, так і до самовільної затримки в Лісабоні: рівно через два дні мені було вручено пакет з гоф маршальської частини, розкривши який я виявив зірку португальського ордена Червоного Лева другого ступеня на кармазиновій стрічці; так що відтепер на офіційних прийомах я вже не буду з'являтися, як ще недавно у посла, в нічим не прикрашеному фракові.
Я, звичайно, розумію, що справжня цінність людини визначається не емаллю на її манишці, а тим, що у неї в серці. Але ж люди — ви знаєте їх довше й краще за мене — люблять видимі, наочні, символічні відзнаки пошанування, такі відзнаки, які можна мати з собою напоказ, і я не лаю їх за це, адже серцем розумію таку пристрасть, і повір те, що тільки симпатія і любов до ближніх змушують мене тішитися з думки, що відтепер мій Червоний Лев другого ступеня буде вдовольняти їхнє дитинно-наївне сприйняття.
Отже, на сьогодні вистачить, дорогі мамо й тату.
Шибеник видає за більше те, що має, і я сподіваюся незабаром розповісти вам про нові враження, про подальше пізнання світу, яке стало для мене можливим винятково завдяки вашій великодушності. І якщо у відповідь лист з повідомленням про ваше добре самопочуття ще встигне прийти за вказаною вище адресою, то це остаточно зробить щасливим
Вашого ніжного, вірного й слухняного сина
Лулу.
Це послання, написане ретельним почерком, що злегка схиляється наліво, частково німецькою, частково французькою, — цілий стос маленьких бланків готелю Савой палас, — і закінчується обрамленим овалом підписом, було від правлене до моїх батьків у люксембурзький замок Монрефюж. Я доклав чимало зусиль, коли писав його, адже був дуже зацікавлений у листуванні з цими настільки близькими мені людьми, і з великим нетерпінням став чекати на відповідь, яка, як то мені чомусь гадалося, буде написана рукою маркізи. Над цим твориком я просидів багато днів, і треба сказати, що він, за винятком декількох злегка затуманених місць на початку, правдиво відтворює події, навіть в тому пункті, де я кажу, що пропозиція пана де Гюйона відрекомендувати мене королеві збіглася з моїми заповітними бажаннями. Старанність, з якою писався цей лісабонський звіт, я тим більше ставив собі в заслугу, що час для нього мені доводилося відривати від постійного спілкування з сімейством Кукук, спілкування, яке вже насилу утримувалося в межах благопристойности і яке, — хто б міг тепер подумати — насамперед зводилося до певного виду спорту, досі для мене відомого не краще, ніж всі інші його види, а саме до гри в теніс із Зузу та її приятелями по клубу.
Для того щоб погодитися на пропозицію зіграти партію в теніс і справді прийти на корт, потрібно мати неабияку зухвалість. Але на третій день, як то й було домовлено, в точно призначену мені годину, в бездоганному спортивному костюмі — білих фланелевих штанях з таким самим білим поясом, у сорочці з відгорнутим комірцем, поверх якої я надяг для вулиці синю куртку, в безшумних парусинових туфлях на тонкій ґумовій підошві, що додає танцю вальної легкости ході, — я з'явився на подвійному майданчику, що був по сусідству з будинком Зузу і який в ці години залишався за нею та її друзями. На душі у мене було майже так само, як свого часу, коли я, хвилюючись, але сповнений радісної рішучости, постав перед військовою медичною комісією. Рішучість — то все. Натхнений своїм спортивним костюмом і окрилений новими туфлями, я твердо вирішив не схибувати й виявити себе в грі, яку мені хоч і доводилося бачити, але в якій я ніколи не брав участи.
Я прийшов завчасно й опинився сам на корті. Там був будиночок, що служив для роздягання та зберігання тенісного причандалля. Я увійшов до нього, зняв куртку, взяв ракетку, кілька штук гарненьких, білих як сніг м'ячиків і, повернувшись на майданчик, почав вправлятися в маніпулюванні цими предметами. Легенько підкидав м'яч на пружній сітці ракетки, а коли він високо підстрибував — ловив його в повітрі або всім відомим рухом, що нагадує легкий рух лопатою, піднімав із землі на ракетку. Щоб розім'яти плечі й випробувати силу, необхідну для подачі, я посилав його звичайним прийомом або back hand через сітку — досить умовно, звичайно, бо здебільшого мої м'ячі вдарялися об неї, летіли за протилежну межу поля або, якщо я ставав надто завзятим, то й через дротяну огорожу майданчика.
Так, із задоволенням стискаючи руків’я чудесного знаряддя гри, гасав я в single з невидимим супротивником, і за цим заняттям мене й застала Зузу Кукук, що з'явилася разом з двома партнерами, юнаком та дівчиною, теж з ніг до голови в білому, що, як з'ясувалося, були не братом і сестрою, а кузеном і кузиною. Його звали, здається, Коста, а може — Куна, її — якщо не Лопес, то Камоенс, точно я вже не пригадаю.
- Погляньтено, маркіз тренується соло. Це виглядає досить цікаво, — глузливо оголосила Зузу й взялася знайомити мене з обома своїми супутниками, які хоч і були дуже витонченими, але безмірно поступалися їй у принадності, незабаром я вже знайомився з членами клубу, що якраз підійшли, паніями й чоловіками: Салдаха, Віченте, де Менезес, Феррейра і як там їх ще всіх звали.
Гравців зібралося разом зі мною вже чоловік з дванадцять, проте четверо, розбазікуючи й сміючись, сіли на лавку, добровільно взявши на себе роль глядачів. Решта розійшлася по майданчиках. Зузу і я опинилися один проти одного на одному з них. Якийсь довготелесий молодик видерся на місце судді, щоб відзначати й оголошувати, кому зараховується удар, а також всі аути, ґейми й сети.
Зузу стала біля сітки, а я залишив це місце своїй парт нерці, зеленоокій панночці з жовтуватим кольором обличчя, відійшов до задньої межі й, надавши своєму тілові максимально зібраного положення, приготувався до гри. Першим подавав партнер Зузу, вже згаданий тут юний кузен, і треба сказати, що подача в нього була сильна. Проте перший м'яч мені вдалося відбити таким точним і низьким ударом, що Зузу навіть поблажливо промовила: «Ну що ж!» Але потім я накоїв купу дурниць і, приховуючи за метушливою біганиною та стрибками своє цілковите невміння, сильно збільшив рахунок противника. Далі, з удаваною холоднокровністю й недбалістю, я запускав відчайдушні «свічки» і взагалі проробляв з м'ячем якісь неймовірні виверти, які разом з моїми безбожними аутами або ударами в сітку збуджували веселощі у глядачів, проте завдяки самій лише інтуїції мені часто вдавалися удари, які дивним чином не в'язалися з моїм цілковитим неуцтвом у цьому виді спорту, від чого могло скластися враження, що я зумисне граю абияк і не поспішаю продемонструвати свої здібності. Я спантеличував партнерів і глядачів то неймовірною стрімкістю подачі, то тим, як «гасив» м'яч точно в поле, то тим, як з різних точок майданчика відбивав просто неможливі м’ячі — і всім цим я був зобов'язаний тим горінням і підйомом, які відчував у присутності Зузу. Як зараз бачу себе, як я приймаю важкі драйви справа — одна нога у мене витягнута вперед, інша, зігну та в коліні, майже торкається землі, — напевне, це була гарна картина, бо глядачі нагородили мене оплесками; то — підстрибую високо в повітря, щоб знову під оплески й крики «браво» з силою віддати м'яч, що пролетів високо над головою моєї партнерки, посланий юним кузеном, а також в інших неймовірних, натхненних положеннях, які приносили мені несподівані удачі.
Треба сказати, що Зузу, яка грала вміло, зі спокійною коректністю, аж ніяк не сміялася над моїми хибами — коли, наприклад, під час подачі я, замість того щоб ударити ракеткою по мною ж підкинутому м'ячу, бив нею по повітрю, ні над іншими безглуздими витівками, але й ніяк не реагувала на несподівані удачі та успіх, який вони мені приносили. Надто вже випадкові, ці лаври не могли завадити тому, що, незважаючи на енергійну роботу моєї партнерки, через двадцять хвилин сторона Зузу вже налічувала чотири виграні гейми, а в наступні десять — і сет. Ми припинили гру, поступившись майданчиком тим, хто чекав своєї черги, й, розгарячившись, сіли на одну з лавок.
- Гра маркіза не позбавлена цікавости, — зауважила моя жовто-зелена партнерка, якій я попсував чимало крови.
- Un peu phantastique pourtant, — відгукнулася Зузу, зацікавлена в моїй репутації, оскільки вона рекомендувала мене в клуб.
Але я відчував, що ця «фантастичність» не зашкодила мені в її очах. Я знову послався на те, що давно не тримав у руках ракетки, та висловив сподівання, що, коли знову здобуду колишню вправність, то стану гідним своїх партнерів і супротивників. У той час як ми вже перестали базікати й дивились на гру тих, хто нас змінив, та раділи гарним ударам, до нас підійшов якийсь пан, такий собі Фіделіо, й, звернувшись по-португальському до кузена і жовто-зеленої дівчині, відкликав їх убік. Не встигли ми залишитися наодинці з Зузу, як та запитала:
- Ну, а малюнки, маркізе? Де вони? Ви ж знаєте, що я хочу поглянути на них і залишити собі.
- Та що ви, Зузу, — відповідав я. — Не міг же я при нести їх сюди. Куди б я їх поклав і як би вам показав, адже тут нас кожну хвилину могли б заскочити зненацька…
- Це ще що за вираз — «заскочити зненацька»?
- Мила Зузу, адже ці результати моїх мрійливих спогадів про зустріч з вами не призначені для очей третього, не кажучи вже про те, що вони навряд чи призначені й для ваших очей. Їй-богу, я б дуже хотів, щоб обставини тут, й у вас вдома, і взагалі скрізь давали нам більше можливости мати свої таємниці.
- Свої таємниці? Будьте ласкаві добирати вирази!
- Але ви ж самі спонукаєте мене до утаємничення, тоді виходить так, що це надто складно влаштувати.
- Я просто кажу, що вам потрібно знайти спосіб передати мені малюнки. Для цього ви досить кмітливі. Ви виявили спритність у тенісі, я з делікатности назвала вашу гру фантастичною, насправді ви так часто промазували, що складалося враження, ніби ви взагалі ніколи не вчилися грати в теніс. Але спритним ви таки були.