Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн 32 стр.


- Який я щасливий, Зузу, чути це з ваших уст…

- За яким, власне, правом ви називаєте мене Зузу?

- Так вас же ніхто не кличе інакше, а крім того, це ваше ім'я мені так подобається. Я аж здригнувся, коли вперше його почув, і відразу прийняв його у своє серце…

- Як можна прийняти ім'я у серце?

- Ім'я нерозривно пов'язане з людиною, що його носить. Тому, Зузу, мені й було так радісно почути з ваших уст — як приємно мені говорити про ваші уста! — поблажливий і почасти навіть схвальний відгук про мою недолугу гру. Повірте мені, якщо вона виглядала як жалюгідна халтура, то тільки через щасливе усвідомлення, яке проймало мене всього, усвідомлення того, що за мною спостерігають ваші дивовижні чорні очі.

- Дуже славно. А чи відомо вам, маркізе, що те, чим ви зараз займаєтеся, називається залицянням? Оригінальністю це сильно поступається вашій грі. Чи не всі тутешні молодики вважають теніс більш-менш пристойним приводом для цього огидного заняття.

- Огидного, Зузу? Чому ж? Одного разу я вже чув, як ви називали любов непристойною темою і при цьому слові навіть сказали «фе».

- І знову так скажу. Всі ви зухвалі, зіпсовані хлопчиська, що тільки й думають про непристойне.

- О, якщо ви зібралися встати й піти, то ви позбавляєте мене можливости сказати кілька слів на захист любови.

- Я саме і хочу позбавити вас цієї можливости. Ми вже надто довго сидимо тут удвох. По-перше, це не прийнято, а по-друге (коли я кажу «по-перше», то у мене завжди є напоготові й «по-друге»), по-друге, одиничне на вас не справляє враження і захоплення у вас викликає лише «комбінація». «Вона ревнує мене до своєї матері», — не без задоволення подумав я.

Зузу кинула мені «au revoir» і відійшла. Ех, якби ж то й матуся королівської раси ревнувала мене до доньки! Це від повідало б ревнощам, які нерідко крилися в моєму почутті до однієї через почуття до іншої.

Відстань від тенісного майданчика до вілли Кукук ми пройшли разом із кузиною і кузеном, що жили трохи далі. За сніданком, який, власне, мав бути прощальним, але тепер уже таким не вважався, цього разу нас було четверо; Уртадо сьогодні був відсутній. Приправою до страв служили шпильки, які підпускала Зузу щодо моєї гри в теніс, про що, судячи з її прихильного розпитування, певною мірою цікавилася й донна Марія-Пія; вона особливо пожвавилась, коли Зузу зволила згадати про деякі з моїх «подвигів». Я кажу «зволила», оскільки Зузу цідила слова крізь зуби й, ніби сердячись, хмурила брови. Коли я дорікнув їй за це, вона відповіла:

- Серджуся? Звичайно. Такі удари не відповідали вашому невмінню грати. Це було неприродно.

- Скажи краще — надприродно, — розсміявся професор. — По-моєму, все пояснюється ґалантністю маркіза, який хотів поступитися вам перемогою.

- От і видно, що ти нічого не тямиш у спорті, татусю, — злісно обізвалась вона, — якщо думаєш, що ґалантність могла тут відгравати якусь роль, і надто вже м'яко пояснюєш абсурдну поведінку твого дорожнього знайомого.

- Тато взагалі м'яка людина, — підсумувала сеньйора обмін думками.

Після цього сніданку не було прогулянки, як то було після багатьох інших сніданків, на які мене запрошували Кукуки протягом наступних тижнів. Поїздки на околиці Лісабона стали відбуватися пізніше. Про це я розповім трохи згодом. А тепер мені хочеться лише згадати про радість, яку я відчув, коли, тижнів через два після відправлення мого листа, портьє вручив мені лист від моєї матері, маркізи. І ось що було написано в цьому листі німецькою мовою:

Вікторія, маркіза де Веноста, уроджена фон Плеттенберґ.

Замок Монрефюж, 3 вересня 1895 року.

Мій милий Лулу!

Твій лист від 25го минулого місяця було своєчасно вручено татові й мені, і тепер ми обидва дякуємо тобі за це докладне й, безперечно, цікаве послання. Твій почерк, Лулу, завжди залишав бажати кращого, і зараз не позбавлений певного маньєризму, зате твій стиль порівнянно з минулим став значно витонченішим та округлішим, що я приписую впливові паризької атмосфери, яка дедалі помітніше позначається на тобі; адже парижани понад усе цінують гостре й влучне слово, а ти довго дихав паризьким повітрям. Окрім того, напевне, правду кажуть, що любов до красивої й шляхетної форми (а вона завжди була притаманна тобі, тому що ми заронили її в твою душу) наскрізь пронизує людину, зумовлюючи не тільки її зовнішні манери, але й все її життя, а отже, поширюється й на її спосіб висловлюватись як усно, так і письмово.

І все ж я не вірю, що ти справді був настільки елегантно-красномовний перед його величністю королем Карлосом, як ти зображаєш у своєму листі. Гадаю, що це епістолярне перебільшення. І все-таки ти приніс нам щире задоволення, звичайно, насамперед, висловленими тобою переконаннями: вони настільки ж близькі твоєму батькові, як і його величності королеві Португалії. Ми обидва повністю поділяємо твою думку про божественну волю до існування земних відмінностей між багатими й бідними, знатними й простими, а також про необхідність жебрацтва. Як могли б ми займатися добродійністю й чинити по-християнському добрі справи, якби на світі не було бідних і нещасних?

Але це лише як передмова.

Не приховую — проте ти нічого іншого й не очікуєш, — що твоє досить свавільне рішення відкласти на такий довгий термін поїздку до Арґентини спочатку викликало в нас певну розгубленість. Але потім ми з ним примирилися, бо підстави, які ти наводиш, доволі поважні, й ти маєш рацію, коли кажеш, що результати виправдовують твій вчинок. Передовсім я, звичайно, маю на увазі нагородження тебе орденом Червоного Лева, яким ти завдячуєш як милості його величности, так і особистій своїй чарівності. Тато і я сердечно вітаємо тебе з нагородою. Це дуже поважний орден, який рідко діставався людині в такому юному віці, й хоч тобі присвоєно орден другого ступеня, але, їй-богу, годі назвати таку відзнаку другорядною. Вона є честю всієї нашої родини.

Про цю радісну подію мені розповіла також і пані Ірмінґард де Гюйон у листі, який прийшов майже одночасно з твоїм, у ньому докладно йдеться про твої успіхи в вищому світі, про які вона знає зі слів чоловіка. Вона хотіла порадувати моє материнське серце й досягла своєї мети. Але, не бажаючи, звичайно, тебе засмутити, зауважу, що її опис, точніше опис посла, я читала не без деякого подиву. Жартівником ти був завжди, але таких пародійних талантів, такого бурлеску й перевтілення, який дозволив тобі весь вечір потішати товариство, серед інших і принца королівської крови, а також змусити сміятися майже вже не по-королівському обтяженого турботами короля, — цього ми від тебе не сподівалися. Але менше з тим! Лист пані Гюйон підтверджує твої власні повідомлення, і тут я ще раз зауважу, що успіх виправдовує засоби. Вибачаю тобі, дитино моя, що ти використовував для своїх «вистав» подробиці нашого домашнього життя, яким краще було б не надавати розголосу. Я пишу тобі, а Мінім лежить на моїх колінах, і я впевнена, що вона приєдналася б до моєї думки, якби її маленька голівка могла все це осягнути. Ти дозволив собі крайні перебільшення й ґротескні вольності та виставив свою матір у досить смішному світлі, зображаючи, як вона, вся замурзана й майже непритомна, лежить у кріслі, а старий Радикюль поспішає до неї на допомогу з лопаткою й відерцем для попелу. Я такого відерця і в очі не бачила, воно плід твого запалу за будь-яку ціну розважити товариство, але оскільки цей запал приніс настільки втішні плоди, я не в претензії, що моя гідність зазнала певних втрат.

Звичайно, розраховані на материнське серце запевнення пані де Гюйон, що тебе всюди вважають справжнім красенем, навіть зразком юнацької вроди, теж певною мірою подивували нас. Ти, щоправда, непоганий собою і, звичайно, намагаєшся принизити свої зовнішні дані, з благодушним насміхом над самим собою, коли кажеш, що в тебе щоки-яблука і очки-щілинки. Це, звичайно, не так. Але справжнім красенем ти вважатися не можеш, і такого роду компліменти розгнівали б мене, якби я, як жінка, не знала, що бажання подобатися робить людину красивішою, як би просвітлює її зсередини, одне слово, є найкращим засобом pour corriger la nature.

Але що це я забалакалася про твою зовнішність, хіба не все одно, гарний ти собою чи тільки passable! Адже справа не в твоїй вроді, а в твоєму душевному здоров'ї, у збереженні свого суспільного становища, про що ти нерідко змушував хвилюватися нас, твоїх батьків. У нас камінь упав з душі, коли з твого листа й навіть раніше — з твоєї телеграми — ми зрозуміли, що ця подорож стала найкращим засобом звільнити твій дух з полону бажань і прожектів, що принижують тебе, показала їх тобі в правдивому світлі, тобто як неможливі й порочні, і змусила тебе забути про них, а заодно й ту особу, яка, на наш жах, тобі всі ці бажання навіяла.

Судячи з твого листа, нашій меті посприяли ще й додаткові обставини. Я не можу не вбачати щасливого випадку в твоїй зустрічі з цим професором і директором музею, чиє ім'я звучить, щоправда, трохи кумедно; те, що тебе прийняли в його домі, теж приносить тобі чималу користь і сприяє твоєму зціленню. Розваги необхідні людині, а коли вони ще й збагачують її блискучими знаннями, як у твоєму випадку — судячи з твоєї згадки про морську лілею (рослину мені незнайому) й твоєї короткої оповіди про походження собаки й коня, — то це тим краще. Такі речі служать окрасою світської бесіди, і якщо юнак вміє непретензійно й тактовно вставити їх у розмову, вигідно вирізняють його від тих, хто володіють лише спортивним лексиконом. Не зроби з цього висновку, ніби ми невдоволені, що ти відновив занедбану тобою гру в лаун-теніс, дуже корисну для твого здоров'я.

Якщо спілкування з дамами Кукук, матір'ю і дочкою, про яких ти згадуєш не без іронії, для тебе менш цікаве й повчальне, ніж спілкування з господарем дому та його помічником, то, гадаю, мені не треба нагадувати тобі (хоча тим, що я це пишу, я вже тобі нагадую), що, постійно залишаючись лицарем, як то й личить кавалерові, ти не повинен дати їм помітити таку твою байдужість.

Отже, на все добре тобі, милий Лулу! Якщо через місяць чи півтора, коли повернеться «Кап Аркона», ти нарешті від пливеш від берегів Європи, то ми вознесемо молитви Господу, щоб дарував тобі плавання, не надто болісне для шлунка. Через довгу затримку ти прибудеш у розпал арґентинської весни й, напевне, відчуєш всю принаду літа на протилежній півкулі. Сподіваюся, ти подбаєш про відповідний гардероб? Я особливо рекомендую тобі легку фланель, бо вона найкращим чином оберігає від застуди, яку, як це не дивно, іноді навіть легше схопити в спеку, ніж у холодну погоду. Якщо тобі бракуватиме коштів, що ти маєш у своєму розпорядженні, то покладись на мене, я вже завжди зумію добитися від твого батька розумного й поміркованого збільшення.

Після прибуття до Арґентини передай дружній уклін панові консулу Меєру та його дружині.

Благословляє тебе, твоя maman.

Коли я згадую про дивовижно елеґантні екіпажі, блискучі лаковані вікторії, фаетони й оббиті шовком купе, які часом були в моєму розпорядженні, мене зворушує дитяча радість, що її приносив мені більш-менш пристойний екіпаж, помісячно найнятий мною в Лісабоні, який майже завжди чекав мене біля «Савой паласу», так що мені лише зрідка доводилося просити консьєржа зателефонувати до контори найманих екіпажів, аби його викликати. Власне, це був звичайний чотиримісний повіз, щоправда, з відкидним верхом і, мабуть, придбаний конторою в колишнього власника вже дещо вживаним. Коні й екіпаж виглядали цілком пристойно, а більш-менш добротний кучерський одяг, тобто циліндр з розеткою, синій сурдут і чоботи з вилогами, контора роздобула на мою вимогу за невелику доплату.

Я із задоволенням сідав у екіпаж; сходинку відкидав хлопчик, помічник швейцара, а кучер, знявши циліндр, кланявся мені з висоти козел. Екіпаж був мені потрібний не тільки для катання в парках і за містом заради власного задоволення, але й для того, щоб виглядати солідно, під’їжджаючи до поважних домів, куди мене навперебій запрошували після вечора у посла й тим більше після аудієнції в короля. Так, я отримав запрошення від багатія виноторговця на прізвище Салдаха та його надзвичайно огрядної дружини на garden party в їхному чудовому приміському маєтку, де, зібралося справді світське товариство, адже літній сезон уже завершувався й лісабонці поверталися в місто. Майже те саме товариство, тільки з деякими варіаціями й менш численне, зустрів я на двох обідах; один з них давав грецький повірений у справах князь Маврокордато та його класично прекрасна й при цьому надивовижу поступлива дружина, другий — у голландському посольстві — барон і баронеса Фос ван Стінвік. Ці оказії давали мені можливість похизуватися своїм Червоним Левом, з яким мене всі вітали. На Авеніда мені тепер доводилося раз по раз знімати капелюха, оскільки мої світські знайомства примножилися, але все це був суто зовнішній бік життя, точніше байдужий; тоді як справжній мій інтерес був прикутий до білого будиночка там, на горі, до двоєдиного образу матері й доньки.

Чи варто говорити, що й екіпаж я завів насамперед для них. Адже таким чином я міг робити їм приємність заміських поїздок, наприклад в історичні місця, красу яких я, ще не бачивши їх, прославляв перед королем. І не було для мене нічого приємнішого, ніж дивитися на величаво породисту матір та її чарівну доньку, які сиділи на передній лавці екіпажу поруч з доном Міґелем, який іноді спеціально звільнявся для того, аби їхати з нами в який-небудь замок або монастир і давати нам роз’яснення про ці історичні пам'ятки.

Таким прогулянкам і пікнікам, що влаштовувалися раз, а то й двічі на тиждень, зазвичай передували партія в теніс і сніданок у сімейному колі Кукуків.

Незабаром моя гра стала рівнішою, незалежно від того, чи бував я партнером Зузу, чи її противником, або ж грав без неї на сусідньому корті. Дивовижні й натхненні мої подвиги теж скінчилися заодно з комічними промахами, які викривали моє невігластво в цьому виді спорту, я став просто пересічним гравцем, хоча хвилююча близькість коханої часом надавала моїм діям більше фізичного натхнення — якщо можна так висловитися, — ніж це властиво для пересічного тенісиста. Якщо б тільки мені частіше вдавалося залишатися з нею віч-на-віч! Південна суворість звичаїв на кожнім кроці чинила цьому перешкоди.

Про те, щоб зайти за Зузу й разом з нею вирушити на тенісний майданчик, не могло бути й мови; ми зустрічалися вже на місці. Побути з нею удвох на зворотному шляху теж не видавалося можливим; нас завжди хтось супроводжував, це стало вже чимось само собою зрозумілим. Про тет-а-тет у неї вдома перед обідом чи після нього у вітальні або будь де годі було й думати. Тільки в короткі хвилини відпочинку на лаві по той бік сітки, що огороджувала корт, мені зрідка вдавалося наодинці перекинутися з нею словом, і вона щоразу нагадувала мені про злощасні малюнки, вимагала, щоб я їх їй показав, точніше — віддав у повне її розпорядження. Не вступаючи з нею в суперечку з приводу її само чинних претензій на право володіти ними, я відмовлявся неможливістю знайти слушну нагоду, аби вволити її бажання. Насправді я не був певен, що в мене коли-небудь вистачить духу показати їй ці зухвалі творіння, й чіплявся за свою непевність, так само як і за її невтамовану цікавість — якщо це правильне слово, — бо приховані малюнки стали таємними, нескінченно радісними для мене ретязями, що зв’язували нас і які я ні за що на світі не хотів порвати.

Мати загальну таємницю, то ніби бути у змові з Зузу проти всіх інших — до душі це було їй чи ні — мені здавалося надзвичайно важливим та солодким. Так, я завжди з нею першою ділився своїми світськими враженнями і лише після того розповідав про них за столом у Кукуків, причому їй я все описував точніше, більш довірливо, гостріше, ніж її домашнім, радіючи, що нам можна обмінятися розуміючим поглядом, усмішкою зі спогадом про відоме лише нам самим. Наприклад, я розповів про знайомство з княгинею Маврокордато, чиї божественно прекрасні риси й постава жодною мірою не пасували до її поведінки, поведінки не богині, а субретки. Я в особах відтворив для Зузу сцену у вітальні княгині, де вона раз по раз плескала мене віялом по плечу, кокетливо висовуючи при цьому кінчик язика, моргала й узагалі робила мені найвідвертіші аванси, зовсім забувши про поважність і гідність, що мають бути притаманні жінці такої класичної краси. Сидячи на нашій лавці, ми тоді довго обговорювали цю незбагненну суперечність між зовнішністю й манерою триматися і разом дійшли висновку, що княгиня або сама не рада своїй дивовижній вроді, вважає її клопотом і своєю поведінкою бунтує проти неї, або вона викінчена дурепа й діє несвідомо: так красивий білосніжний, щойно викупаний пудель поспішає забрьохатися в глинистій калюжі.

Звичайно, всі ці подробиці я упустив, розповідаючи за столом про грецький вечір та бездоганну вроду княгині.

- … яка, звичайно, справила на вас глибоке враження, — зауважила сеньйора Марія-Пія; вона сиділа, як завжди, дуже прямо, не притуляючись до спинки стільця, а сережки її злегка погойдувались.

Я відповідав:

- Враження, сеньйоро? Ні, перший мій день у Лісабоні приніс мені такі враження від жіночої вроди, що, зізнаюся відверто, до інших я вже став нечутливим. — Я поцілував її руку та водночас, усміхаючись, зиркнув на Зузу. То був мій постійний прийом, його мені диктувала двоєдність. Коли я говорив яку-небудь люб'язність щодо дочки, то позирав на матір, і навпаки. Зоряні очі господаря будинку, який сидів на чолі невеликого родинного столу, прихильно й дещо від сторонено дивилися на ці сценки, тож здавалося, що його погляд йшов від далекого Сіріуса.

Шаноблива повага, яку я відчував до професора, ні на йоту не применшувалася від того, що, опікуючись двоєдиним образом — матері й доньки, — я іноді просто забував про нього.

Назад Дальше