Повернутися дощем - Светлана Талан 28 стр.


— Це зробили твої товариші, тому доведеться тобі за них розплачуватися.

Вадим на те змовчав. Він знав — буде нелегко і був готовий до всього. Машина пригальмувала біля колишньої будівлі обласної адміністрації, на якій очікувано не було прапора України.

— Піду порадую своїх сьогоднішнім уловом! — бадьоро сказав Зуб. — Заодно подивлюся, що там витворяють в «Однокласниках».

Ополченець вийшов покурити, і Вадим зміг вільно дихати — автомат вже не тиснув у бік. Хвилин за двадцять Зуб повернувся в чудовому гуморі.

— Ось! Знайшовся мій свисток! Гадав, що вже десь посіяв!

Він покрутив перед своїм носом суддівський свисток, який висів у нього на шиї на звичайному шнурку для взуття. Вадима здивувало, що свисток викликає таку радість. Зуб сів у «Шевроле», кинувши водієві: «Давай на Ленінський!» — і машина рушила. Вадим знав, що Ленінський — це один із районів міста, розташований у центрі.

— Уяви, укроп, — звернувся Зуб до Вадима, — цей свисток мені подарував тренер з боксу. Так, я займався боксом і виходило доволі непогано. А! — махнув рукою. — Тобі це не треба знати. Так ось його… — він знову взяв свисток, — я отримав у перший день, коли став на захист своєї землі.

— На захист від кого? — не стримався Вадим.

— Від фашистів і нациків, таких, як ти.

— Я простий волонтер.

— Це ти Філіну спробуєш довести! — засміявся Зуб. — Мої підлеглі вже запам’ятали: тільки свисну — вони як штик уже тут! Навіщо зайве напружуватися? Філін як побачив, то й собі захотів таку цяцьку, — патякав без упину Зуб. — А як я подарую, коли він став моїм талісманом. Сьогодні забув його і думав: усе, хана, а воно, бач, як добре вийшло — укропа піймав. А Філіну я таки дістав свисток. Підскочив до свого тренера, і він віддав свого, бери, каже, на добру справу нічого не шкода.

Легковик зупинився перед широкими металевими воротами і посигналив. Вийшла охорона, перекинулася кількома словами із Сергієм, і вони заїхали на подвір’я. Вадиму наказали вийти з салону.

Він опинився перед будівлею, яка дуже нагадувала в’язницю. Заґратовані вікна, паркан, обнесений колючим дротом, у клітці гавкають німецькі вівчарки, пропускна система, люди зі зброєю і жодного цивільного — все свідчило про те, що тут утримують полонених. Охорона повела Вадима довгим переходом, потім — сходами вниз до кабінету, де йому вказали на стілець і розв’язали руки.

— Пити хочеш, нацик? — посміхнувся Зуб. — Дуже раджу, бо Філін не такий добрий, як я, у нього взимку снігу не випросиш.

— Так, — сказав Вадим.

Не хотілося брати з рук ворога пляшку з мінералкою, але було б повною дурнею знепритомніти від зневоднення. Вадим залпом випив півлітрову пляшку води і відчув полегшення — додалося трохи сил.

Чекати довелося недовго. Тільки-но пішов Зуб, залишивши в кабінеті Вадима і двох вартових, увійшов Філін. Про те, що це саме він, Вадим здогадався зі свистка на шиї. Кремезний високий чоловік, підтягнутий, хоча й з помітним черевом, нагадував типового силовика. «Ким він працював? Яку посаду обіймав? — подумав Вадим. — Певно, Філін або колишній працівник міліції, або навіть прокурор».

Чоловік викликав відразу. Про таких кажуть «неприємна людина»: банькаті очі з важкими повіками, різкий хриплуватий голос з командними нотками. Філін переписав з документів всі дані Вадима, недбалим рухом кинув паспорт і водійські права в шухляду і почав допит, тому Вадимові довелося повторити все спочатку.

— Не вірю, — рипучим голосом промовив Філін і зле зиркнув. — Брешеш. Я — полковник міліції і не люблю, коли мені брешуть.

— Я розповів, як усе було насправді.

— Знаєш, що таке допит з пристрастієм? — Філін невдоволено скривив обличчя і свиснув.

Дебелі чолов’яги били Вадима кулаками і ногами, коли він упав. Вони нещадно гамселили його, а він, зціпивши зуби, стогнав і думав про Настю. Її, жінку, бандити також побили, але вона все стерпіла, і він мусить. Коли удари перестали сипатися, Вадим підвівся, витер скривавлене обличчя і сказав:

— Ви не полковник міліції, а звичайний бандит.

Філін кинув на нього зверхній погляд і огидно засміявся:

— Ха-ха-ха! Це ти бандит і фашист, а я — господар своєї землі. Це ти привів бандерівців на мою землю, а не я пішов до них.

— Нісенітниця! — видихнув Вадим.

— Відведіть його, — сказав Філін і для порядку свиснув своїм службовим «псам». — Ми ще подивимось, хто з нас бандит.

Вадима знову повели сходами вгору, потім довгим переходом. У невеличкій накуреній кімнатці, де окрім стола, стільця і шафи нічого не було, веліли зняти весь одяг. Вадим роздягнувся, і охоронці ретельно оглянули одежу та повернули. Чоловіка вивели в темний коридор і заштовхали до кімнати, за спиною сумно рипнули двері й клацнув замок.

Трохи призвичаївшись до темряви, Вадим спробував знайти вмикач, та марно. Було, певно, близько одинадцятої вечора. Один із найжахливіших його днів закінчувався в камері Луганського МВС. Вадим побачив вгорі маленьке заґратоване віконце, куди літній вечір впускав краплинку сірого світла. Чоловік стояв посеред камери розміром два на три метри. Біля стіни під віконцем — щось на кшталт ліжка: на зварених металевих кутах намощені дошки без матрацу та подушки. Столик і стілець зроблені з вмурованої в долівку товстої металевої труби, зверху — кілька дощок. У кутку — туалет, поруч — раковина для миття рук, також намертво вбетонована в стіну, над нею — дерев’яна поличка з рулоном туалетного паперу.

Вадим сходив у туалет, хлюпнув в обличчя водою й упав на ліжко, яке було більше схоже на імпровізовану сцену. День скінчився. Він живий, а Насті вже нема. Що далі? І чи є взагалі сенс жити?..

Богдана Стефанівна разом із сестрою та її чоловіком доїхали до церкви, повернули ліворуч. Старенький трудяга «Москвич» не поспішаючи проминув сільський клуб, повернув праворуч і, додавши швидкості, помчав до кінця села, під самий ліс. Асфальт скінчився, і ґрунтівкою дісталися до підніжжя гори.

— Ти тут ніколи не бувала? — спитала Ганна сестру.

— Ні.

— Тоді ми правильно вчинили, що приїхали сюди, — сказала Ганна. — Цей пагорб у нас називають Городище.

Богдана Стефанівна побачила перед собою доволі високий пагорб, за деревами виднівся печерний монастир білуватого кольору. До нього нагору вели дві стежки, тож Ганна запропонувала піднятися по тій, де легше йти. Потихеньку вузькою стежкою, одне за одним, вони поволі піднялися на пагорб.

— Ось бачиш, — відхекалася Ганна, — якихось двісті метрів від південно-східної околиці Розгірчого і ми тут. Печери розташовані у два яруси, — охоче пояснила жінка і повела сестру всередину. — На нижньому ярусі — житлові приміщення, на верхньому — церква.

Богдана Стефанівна почувалася так, ніби потрапила вглиб віків. На стінах монастиря — старовинні написи. Вона доторкнулася долонями прохолодних стін, намагаючись відчути те, що відчували люди, видовбуючи в пагорбі ці стіни, уявила, як їх ретельно полірували, зупинила погляд на отворах у стінах, які слугували вікнами. Видовбаними сходинками вони піднялися на верхній ярус, де колись розташовувалася церква. У доволі просторому приміщенні на протилежній від входу стіні — ікони, поруч свічки та квіти.

— Тут завжди свічки та квіти, — пояснила Ганна. — Найстаріший запис на стінах монастиря датують 1675 роком.

— Як добре, що все це збереглося до нашого часу, — сказала Богдана Стефанівна, — бо це наша історія. Мені навіть соромно, що я була колись у Розгірчому і не прийшла сюди.

— Ніколи не пізно, — мовив чоловік Ганни. — Тепер у тебе буде можливість прийти сюди, коли виникне бажання.

— Не бажання, а потреба, — виправила чоловіка Ганна. — До таких місць треба йти тоді, коли душа покличе.

Вони оглянули ще три ніші для церковних риз з іншого боку печерного монастиря і зупинилися біля хреста. Від краєвиду, що відкривався звідти, у Богдани Стефанівни перехопило подих. Удалині простяглися гори, внизу — річка Стрий, в оточенні луків, будиночки принишкли внизу, зачаровані красою природи.

— Якщо є рай на землі, то він тут, — захоплено мовила жінка.

— Так, дійсно гарно, — кивнула Ганна.

Назад Дальше