— І все-таки, Богданочко, — її дядько підсліпувато примружив очі, — розкажи, що в тебе трапилося.
— Розповім, дядьку Миколо, — Богдана Стефанівна лагідно посміхнулася, — але трохи згодом. Гаразд?
— Бачу, болить тобі, — дядько з розумінням кивнув. — Згодом? Нехай так. Але якщо болить, то не треба тримати в собі біль, бо зжере. Коли буде погано, знай: ми — твої родичі, в нас тече одна кров, тож приходь до нас, коли схочеш, поділися болем, ми тебе зрозуміємо, підтримаємо, заберемо частину горя і тобі стане легше. Добре?
— Дякую вам! — жінка обняла дядька Миколу, поцілувала в щоку. — Якби ви знали, як я скучила за всіма вами!
Кращого місця, ніж кав’ярня «Затишок», для зустрічі з Сашком Гримайлом, Настя і Вадим навіть не знали. Саме туди, де була господинею Валентина, приходили місцеві патріоти, не боячись прихованих сєпаратистів. Навіть під час окупації у Валентини вистачило сміливості тримати невеличкий прапорець на барній стійці. Одного разу до неї навідався російський офіцер і поцікавився, чому вона не прибрала український прапор. Смілива жінка відповіла, що вона живе в Україні і це прапор її держави. Можливо, в офіцера викликала повагу її мужність, можливо, згадав честь офіцера, але Валентину не заарештували і той прапорець для містян був як надія на звільнення. Коли прогнали окупантів, то Валентина заявила, що для наших солдатів кава безкоштовна до останнього дня війни. Відтоді біля кав’ярні, де у затишній атмосфері можна було трохи перепочити і насолодитися філіжанкою кави, майже завжди стояли військові машини. До кожного солдата Валентина підходила сама, брала замовлення і лагідно називала «синочком». Якось Настя поцікавилася, чому солдати, навіть старші за віком, називають її шанобливо тьотею Валею.
— Багато їх приходить, не можу всіх запам’ятати на ім’я та обличчя, тому, щоб солдатики не образилися, називаю їх синочками, а вони звертаються до мене «тьотя Валя». Я не проти! — пояснила Валентина.
У кав’ярні одразу після звільнення з’явилася скринька для пожертв на підтримку армії, сюди несли, що могли: макарони, крупи, картоплю та городину. На високому ґанку на день Валентина виставляла прапор України та Чернігівської області, звідки була родом, на ніч прибирала, бо знала, що знайдуться ті, хто спалить. Сюди часто приходили волонтери, яким Валентина передавала кошти та зібрані харчі. Одні люди її любили, інші — ненавиділи, але Валентина, вічна оптимістка, жвава й весела, була як промінчик світла у темряві, до неї тягнулися справжні патріоти і біля неї не знаходилося місця псевдопатріотам, яких жінка відчувала за кілометр. Вадим також добре знав Валентину, тож не раз передавав солдатам на передову зібрану нею гуманітарку.
Настя і Вадим прийшли до кав’ярні, і Валентина радо їх зустріла. Перекинулись кількома словами, коли до них підсів молодий чоловік.
— Знайомся, це — Сашко Гримайло, — відрекомендував Вадим.
Настя його уявляла зовсім не таким. Гадала, що Сашко високий, кремезний чоловік, а прийшов хлопець, невисокого зросту, з відкритим усміхненим обличчям. Сашко виявився говірким, тому за кавою одразу потекла непримушена розмова. Він розповів, що Майдан пройшов повз нього, не зачепив.
— Тоді я, на свій сором, навіть гімну країни не знав, — зізнався. — Лише одинадцятого травня зрозумів, що в мене хочуть відібрати країну. І знаєте, стало так боляче, хотілося ридати, але не міг. Було відчуття, що ми не потрібні Україні, але без неї не можу жити.
Настя з цікавістю слухала юнака, який робив відверті зізнання, і знаходила у його словах багато суголосного з її думками.
— Спочатку я примкнув до «диванної сотні», — продовжував Сашко, — уважно стежив за подіями по телебаченню, нишпорив по Інтернету, але відчував жахливий внутрішній дискомфорт. Потім почав вести війну в Інтернеті з проросійськи налаштованими людьми, але зрозумів, що того мало. Якось відчув, що мені бракує повітря, що я задихаюсь, ніби мене накрили ватяною ковдрою і щось розриває зсередини. Бачення історії почало змінюватися, і на всі події я поглянув іншими очима. Збагнув, що, сидячи вдома на дивані перед телевізором чи за комп’ютером, нічого не зміниш — потрібно діяти.
Сашко розповів, як познайомився через Інтернет з організатором однієї з перших волонтерських груп «Фенікс», знайшов їхні оголошення про збирання коштів на закупівлю касок та бронежилетів, прочитав статтю про жінку, яка після загибелі чоловіка продала будинок і почала самотужки возити допомогу солдатам. Отак він і долучився до волонтерів і почав активну діяльність.
— А потім була окупація, — зітхнув Сашко.
— Про той період вашого життя мені трохи розповів Вадим, — сказала Настя.
— Тоді не будемо повертатися.
— Ти краще розкажи про свої пригоди після звільнення з полону, — попросив Вадим.
— Далі було таке, що не всі мені повірять, якщо розповім, — посміхнувся Сашко. — Про це не пишуть у пресі, та все одно правда спливе назовні. Можете мені вірити, можете — ні, то ваше право.
— У мене нема підстав вам не довіряти, — сказала на те Настя.
— За кілька днів після звільнення з полону я пішов до ГІАПу — відчував, що над моєю родиною висить небезпека. Ми з дружиною боялися, що на першому блокпосту сєпаратисти завернуть нас. Але я мав маленьку надію, що мені повернуть машину, за яку я щойно виплатив кредит. Мене прийняв слідчий з Луганська, сказав, що я їм уже допоміг, — охоче розповідав Сашко. — Я попросив повернути мені машину і дати змогу виїхати в Росію.
— Ви справді мали намір туди виїхати? — поцікавилася Настя.
— Звичайно, ні! Але треба було підіграти, щоб випустили, — пояснив хлопець. — Слідчий сказав, що не знає, де моя автівка, але у них є в містечку під Харковом свій типу «центр для біженців». Так і сказав, що то їхній центр, туди їхатиме його родина, тож і я можу приєднатися до них.
— Але то українська територія! — вихопилося в Насті. — Як там може бути їхній центр?!
— Я був не менше від вас здивований, але чи міг я ставити зайві питання в приміщенні, де мене планували розстріляти?
— Вибачте.
Слідчий попередив Сашка мовчати про них, бо розстріляють і його, і родину. «У нас там усі свої, тож будуть за тобою стежити», — пригрозив. З його родиною Сашкова сім’я проминула блокпост сєпаратистів за містом, далі — Рубіжне, буферну зону, доїхала до Старої Краснянки, де майорів український прапор. Водій пояснив, що вивозить біженців, їх без зайвих питань пропустили, і того ж дня вони прибули в табір.
— Там сказали, що невдовзі нас частинами вивезуть у Ростов, на територію Росії, — розповів Сашко. — Два дні з нами ніхто не розмовляв, лише придивлялися до нас з недовірою, потім ми поступово роззнайомилися. Я впізнав кількох чоловіків, які стояли на бандитських блокпостах. Вони зализували рани, виїхавши разом зі своїми родинами. Весь час я відчував, як за нами стежить один чоловік.
— Напевно, табір існував за рахунок українських волонтерів? — спитала Настя.
— Звичайно! Але що я мав зробити? Нічого, бо поруч були мої діти і я за них відповідав. Там був і «син полка» — хлопчина років сімнадцяти, який воював за сєпаратистів і приїхав на відпочинок, і родини сєпаратистів, були й справжні біженці, які вивозили дітей подалі від обстрілів.
Сашкова родина подружилася з сім’єю із Сєвєродонецька, яка жодного стосунку до сєпаратизму не мала, навпаки, хотіла втекти звідти, але сестра жінки працювала у ГІАПі завідувачем медпункту. Тоді Сашко вирішив схитрити. Він зробив рентгенівські знімки, і виявилося, що в нього зламані ребра. Таємно зателефонував до Києва знайомим волонтерам, і вони зв’язалися з табором відпочинку «Ластівка» на Сумщині. Звідти зателефонували в табір з пропозицією перевести дві родини до них, бо, мовляв, у них кращі умови та є кваліфіковані лікарі.
— Мене викликали і спитали, чому нас не влаштовують умови, — продовжив розповідь Сашко. — Я відповів, що все добре, але бракує лікарів і дружині, як жінці, важко жити в одній казармі з чоловіками, які, вибачте, не перуть шкарпетки і весь час пукають.
Таким чином, двом родинам вісімнадцятого липня вдалося вибратися з табору, а за кілька днів звільнили місто і Сашко з родиною повернувся в Сєвєродонецьк. Він написав заяву про угон машини, завдання тілесних ушкоджень та незаконне позбавлення волі.
— Машину свою знайшли? — поцікавилася Настя.
— Знайшли мої знайомі, а не міліція, — сказав він. — Сєпаратисти на ній тікали, аж поки не стало пального. Трохи її побили зі злості й покинули на дорозі. Відремонтував за свій кошт і зараз допомагаю бійцям. Ось і Вадима підключив до роботи.
Вони ще довго сиділи в кав’ярні. Настя розповіла про громадську організацію «Оновлений Схід», у якій працює, про подальші плани. До них підійшла Валентина, стомлена, але усміхнена.
— Не заважатиму? — спитала вона.
— Звісно, ні! — відповіла Настя. — Та ми вже про все поговорили.
— І якого дійшли висновку?
— Кожен повинен робити для перемоги те, що у нього виходить, — підсумувала Настя. — Не можна залишатися осторонь, і тоді все буде добре.
— Повністю згодна! Ніколи не забуду того старенького з візком, який після звільнення міста прийшов уранці до зачиненої кав’ярні, — сказала Валентина, примруживши очі. — Отож він чекав півтори години, щоб передати нашим солдатикам півмішка картоплі з дачі, моркву та яблучка.
— А бабцю пам’ятаєш? — спитав її Сашко. — Це вже я був у місті. Дістає вона з гаманця гроші, а в самої руки та голова трусяться, бо хвора. Хочу, каже, допомогти захисникам. Ми її з Валентиною вмовляли, щоб собі залишила, бо впораємося самі, не послухала, дістала сто гривень, у скриньку опустила.
— А мене сльози тоді задавили, — зізналася Валентина. — Іноді руки опускаються, а згадаю тих стареньких — і розумію, що не можна розкисати, бо я, на відміну від тих людей, ще маю сили і кошти.
— Щодо коштів… — Сашко відсунув від себе порожню склянку, збирався вже йти, але згадав ще один випадок, про який йому розповіли бійці після звільнення міста. — Хлопці були шоковані, — розповів Сашко, — і я теж. Коли наші зайшли у місто, то в приміщенні ГІАПу працювали сапери, а поблизу стояв їхній мікроавтобус. Місце охороняли бійці, а до них проривалася старенька жіночка. Хлопцям було не до неї, тож вони ввічливо, але наполегливо попросили її не заважати. Старенька послухалась і кудись швиденько пішла. За кілька хвилин вона повернулася. Знаючи, що її знову близько не підпустять, старенька дістала важкого конверта, жбурнула у відчинений мікроавтобус і швидко зникла. Це сталося блискавично, хлопці не встигли навіть і оком змигнути. Довелося чекати саперів, щоб оглянули пакунок. Як же здивувалися солдати! У пакунку лежали десять тисяч гривень! Уявляєте?! Вони повсюди шукали стареньку, хотіли повернути їй гроші або принаймні подякувати, а вона ніби крізь землю провалилася.