— Неочікувано, як для наших містян, — задумливо промовила Настя. — Напевно, все життя збирала гроші на смерть. Та поки є такі люди, буде жити країна.
— І перемога буде, — додала Валентина. — Може, ще кави? — спитала гостей.
— Ні, дякую. Час по домівках, нам завтра рано вставати, — відповіла Настя.
Дорогою додому Настя знову згадала розповідь Сашка про жіночку, яка віддала всі свої заощадження.
— Ось кажуть, що пропаганда всім загадила мізки, — сказала вона, розмірковуючи про почуте. — А як тоді пояснити те, що частина молодих освічених людей стали на бік сєпаратистів, а частина людей похилого віку не потрапили під вплив пропаганди, навпаки, залишилися справжніми патріотами? Вони ж так само, як і всі, дивилися ті ж самі канали телебачення, були свідками одних і тих же подій. Одні бабці бігали на мітинги та референдуми, інші ладні віддати останнє нашим захисникам.
— Дуже складне питання, — завагався Вадим. — Гадаю, що наразі тобі ніхто не зможе дати правильної відповіді.
Настя, взявши Вадима під руку, замовкла, поринувши у роздуми. На місто тихо спускався сірими тінями спокійний літній вечір. Від увімкнених ліхтарів їхні тіні то видовжувалися на асфальті, ніби казкові чудовиська, то кумедно зменшувалися. Вони були схожі на одне ціле, так щільно Настя притислася до його тіла, і Вадимові хотілося йти ось так поруч завжди, до безкінечності, споглядаючи тіні на тротуарі.
— У нашому будинку, — почала Настя й одразу виправилася, — у колишньому, живе Натан, син подруги покійної моєї свекрухи. Він активно підтримував окупантів на блокпостах, постачав свої смердючі біляші та чебуреки — сама не раз бачила, — а в день звільнення раптово зачинив вікна чебуречної і зник. Гадала, що Натан або пішов разом з ополченцями, або ховається від правосуддя. Та за тиждень він знову підняв жалюзі й почав працювати. Саме в той час правоохоронці закликали сповіщати їх про спільників окупантів. Я наївно зателефонувала і все розповіла про Натана, мені подякували і запевнили, що вживуть заходи.
— І ти повірила? — спитав Вадим, і Настя почула в його голосі легку насмішку.
— Так.
— Повірити тим, хто здав наше місто без жодного пострілу? Нерозумно.
— Тепер я це збагнула. Отож я не бачила Натана кілька тижнів, — розповідала Настя, — а нещодавно випадково зустріла й одразу помітила невдоволений вираз на обличчі. Ні, навіть злий, а коли пройшла повз нього, то почула, як він мені кинув у спину: «Патріотка срана! Я тобі ще не раз згадаю той дзвінок! Ти пошкодуєш!»
— Це ж явна погроза! Треба з ним розібратися! — враз спалахнув Вадим.
— Не треба. Він своє знайде, але я зробила висновок, що правоохоронцям, як і раніше, не можна довіряти. Як ти гадаєш, зрадників з органів виженуть?
— Повинні. Зміни будуть, я впевнений у цьому, але не можна зробити все одразу.
— Сподіваюсь, що їх замінять на гідних працівників, нехай молодих, без досвіду, але не продажних.
— Згоден, — сказав Вадим.
Командир батальйону Олексій Григорович кинув оцінюючий погляд на Геннадія та Уляну та покликав у бліндаж для перевірки документів. Високий, кремезний командир, якого бійці шанобливо називали Батею, ніби зійшов з екрану американського бойовика. Стисло розпитав про місце проживання, родину, записав їхні дані у журнал обліку.
— Ти зарахований у 39-й батальйон, — сказав він, зупинивши стомлений погляд на Генику. — Я обіцяв твоєму другові Марку і своє слово дотримав. Воюватимете разом, бо побратими з Майдану — це гарна рекомендація. Хлопці навчать тебе стріляти. В армії служив?
— Та ні, — знітився Геннадій.
— Нічого, синку, і ведмедів можна навчити танцювати. — Олексій Григорович дружньо поплескав хлопця по плечах. — Не святі горщики ліплять. Чи не так? Ми втратили гарного стрілка, потрібна заміна. Зараз іди до Марка, він розкаже, де отримати автомат та форму. Словом, знайомся з новими друзями, обживайся. А з Уляною мені потрібно поговорити.
Геннадій кинув погляд на дівчину і помітив, як вона напружилася, але не виказала свого хвилювання. «Сподіваюсь, що командир відішле її додому», — подумав.
Олексій Григорович сидів навпроти дівчини за дерев’яним, наспіх збитим столом. Зараз він мав вирішити долю цієї тендітної дівчини, схожої на хлопчика-підлітка. Лише очі, розумні, глибокі, кольору чи то волошок, чи неба, з густими чорними віями та по-дівочому пухкі вуста не давали її сплутати з юнаком. Не тут її місце, а там, де нема вибухів, нема смертей. Такі дівчата вміють кохати та чекати, а хлопцям ой як потрібно знати, заради кого вони ризикують життям. Вона повинна повернутися додому, а її Геннадій берегти себе і вижити заради неї, бо вона варта того, щоб дочекатися, вийти заміж та народжувати дітей. Що її сюди привело? Бажання бути поруч з коханим? Наївне дівча! Вона не знає, що тут, поруч з ними, живе смерть, ночує в бліндажах, ходить у розвідку, сидить в окопах — вона повсюди, щомиті чекає на свою здобич. Ця дівчина — ще зовсім дитина, яка не має уявлення про ті випробування, які чекають на кожного, хто взяв до рук зброю. Вона хоче бути поруч зі своїм хлопцем, не замислюючись про те, що його можуть вбити на її очах. Тоді вона якщо не дорікне йому, то подумає, що краще б він відіслав її додому, аби не бачити розірване вибухом тіло коханого. Але як це донести? Де знайти потрібні слова?
— Чому ти тут? — спитав він, знаючи, що питання безглузде і відповідь на нього знає заздалегідь. Напевно, винні у всьому спека і напруження, яке наростає щодня. А ще — втома, підкріплена недосипанням останніх днів та невідомістю, а їм потрібно будь-якою ціною взяти під свій контроль і тримати Іловайськ.
— Я хочу бути снайпером!
Її відповідь ошелешила командира. Він чекав пафосних заяв про патріотизм, бажання бити ворога до повного звільнення українських земель, про готовність померти за Батьківщину чи навіть те, щоб бути поруч з коханим, але… Снайпером! Таке знайоме слово. Він, кадровий військовий, пройшов крізь пекло Афганістану, у складі миротворців побував у Боснії та Герцеговині, потім у Косово.
Колись у нього було чорне, а не сиве чоло, він мав гострий зір, а міцні руки впевнено тримали зброю. Він був снайпером, чудовим спецом, навчив не одного бійця.
— Чому саме снайпером? — чоловік подивився їй просто в очі. Погляд у дівчини сповнений рішучості.
— Бо я вмію влучно стріляти. У мене добре виходить.
— У тирі навчилася? — посміхнувся Олексій Григорович.
Дівчина розповіла, що брала участь у змаганнях зі стрільби, має нагороди.
— Це чудово, але тут передова, мішень не висить на стовпі й ніхто не дасть часу прицілитися.
— Не дитина, розумію.
— Що для тебе означає бути снайпером?
— Влучно стріляти та добре маскуватися, — впевнено відповіла Уля.
— А ще спостерігати, — додав командир. — Чи ти знаєш, скільки треба нести на собі?
— Не можу точно сказати, але багато. Я тренована фізично, бо займаюсь спортом.
— Хочеш сказати, що готова витримати на своїх тендітних плечах ту ношу?
— Так!
— Ходімо зі мною! — наказав командир.
Вони вийшли з бліндажа, і Олексій Григорович, знявши бронежилет, надягнув його на дівчину. Він бачив, як вона стійко витримала навантаження, випростала спину. Командир дав їй гвинтівку Драгунова, автомат Калашникова, пістолет, начепив чотири гранати, перекинув наплічник.
— Там всього два магазини по десять патронів для автомата, — пояснив він, — зазвичай снайпер бере їх на завдання десяток, а ще п’ять магазинів по десять бронебійних патронів. Не забуваймо про саперську лопатку, запас води та… Ага, про кевларову каску забули. Та з тебе й цього досить поки що!
Чоловік допоміг Уляні вдягти спорядження.
— Як правило, дитинко, снайпери носять на собі від п’ятдесяти до шістдесяти кілограмів. Бачиш ось ту сосну? — він вказав на самотнє дерево на рівнині.