— Все тут зійшло на пси, — казав він мені. — В цій палаті, бувало, точилися такі розмови — заслухаєшся. Бо то все були розумні хлопці. А подивися-но на цю публіку — всі вони гамузом ламаного гроша не варті. У нього нетравлення шлунку, а очі закочує так, ніби конає від сухот. Нема з ким словом перемовитися, нема кому поскаржитися — всі тільки й думають, що про свої болячки. Якби я не відчував, що можу от-от сконати, то попросив би старшу сестру, щоб вона відпустила мене звідси. А вона, щоб ти знав, чудова жінка.
Чоловік, що лежав на Енгусовому ліжку, був дуже високий на зріст, і першого дня, коли він з’явився в палаті, нянечка Конрад, поправляючи його постіль, вигукнула:
— Ого, який ви здоровило!
Його це потішило. Він почервонів, усміхнувся й озирнувся, чи всі почули, а тоді вмостився зручніше в ліжку, випроставши довгі ноги так, що прикриті простирадлом пальці вистромилися між прутів бильця, й заклав руки за голову.
— А ви вмієте їздити верхи? — спитав я, зачаровано дивлячись на нього.
Він скинув на мене оком, побачив, що перед ним дитина, й одвернувся, не відповівши. Я спочатку злякався, чи, бува, не образив його, та потім його байдужість обурила мене, і я твердо вирішив, що мені однаково, якої він про мене думки.
Зате він часто озивався до нянечки Конрад.
— А ви гарна, — казав він їй і замовкав, не знаючи, видно, що казати далі.
Коли нянечка Конрад перевіряла його пульс, чолов’яга намагався схопити її за руку; вона висмикувала її, а він казав:
— А ви гарна.
Проходячи повз цього хворого, вона завжди скоса поглядала на нього, бо знала, що він може ляснути її по спині й вигукнути:
— А ви гарна!
Якось вона гостро сказала йому:
— Щоб цього більше не було, ясно?
— А ви гарна, — повторив він.
— І оця ваша приказка справи не міняє, — відказала вона, дивлячись на нього якимсь холодним тямущим поглядом.
Я ніяк не міг зрозуміти цього чолов’яги. Він нікого, крім неї, гарним не називав.
Якось він цілий день просидів, насупившись, з олівцем у руці над аркушем паперу, а ввечері, коли нянечка Конрад прибирала з його ліжка покривало, сказав:
— Я написав про вас вірша.
Дівчина подивилася на нього напівздивовано, напівпідозріливо.
— Ви пишете вірші?
— Еге ж, — відповів він. — У мене це запросто виходить. Можу писати про що хоч.
Він простяг їй аркуш. Вона прочитала вірш, і на устах її заграла вдоволена усмішка.
— Гарний вірш, — сказала вона. — Їй-бо, гарний. Де ви навчилися цього?
Вона подивилася на зворотний бік аркуша, а тоді знов перечитала написане.
— Можна, я залишу його собі? Мені дуже подобається.
— Ет, пусте. — Він зневажливо махнув рукою. — Я вам завтра ще одного напишу. Беріть, беріть. Мені це заіграшку, навіть думати не треба. Раз, два — і готово.
Нянечка Конрад заходилася коло мого ліжка, поклавши аркуш на мою тумбочку.
— Почитай, коли хочеш, — сказала вона, помітивши, що я дивлюся на нього.
Вона дала мені аркуш, і я повільно, насилу прочитав:
Дочитавши вірша, я не знав, що сказати. Мені подобалося все, що говорилося в ньому про нянечку Конрад, тільки не подобалося, що говорив це він. Я вважав, що вірші не можуть бути негарними: адже в школі примушують їх учити, й наша вчителька завжди вихваляє їх.
— Гарно, — сумно сказав я.
Ех, якби я міг написати так! Ну, чого варті кінь з бідкою проти вміння писати вірші?
Мені зразу стало сумно, захотілось опинитися вдома, де ніхто не писав віршів, де я міг скочити на свою кобилку Кейт і рушити клусом круг подвір’я, прислухаючись до батькових вигуків: «Сиди рівніше! Руки нижче! Голову вище! Не попускай повідок — вона ж повинна знати, чого ти хочеш! Ноги вперед! Отак. Тепер добре! Ще трохи рівніше! Молодця!»
Якби ж то нянечка Конрад могла побачити, як я гарцюю на своєму коні!
Моя нога від коліна до кісточки була тепер в лубку, і гіпс більше не сковував стегна й ступні. Біль зник, і мені вже не хотілося помирати.
— Кістка погано зростається, — сказав якось доктор Робертсон старшій сестрі. — В цій нозі млявий кровообіг.
Іншого разу він сказав їй:
— Хлопчик блідий — давно не бачив сонця. Садовіть його щодня в крісло й вивозьте на осоння. Ти хочеш покататися в кріслі? — спитав він мене.
Від радості я не міг мовити й слова.
По обіді сестра підкотила до мого ліжка крісло. Побачивши, як я зрадів, вона засміялася й сказала:
— Тепер ти їздитимеш наввипередки з Татусем. Ану, підведися трошки, я візьму тебе на руки.
Вона перенесла мене в крісло й обережно опустила мої ноги на плетену нижню частину крісла. Але до дерев’яної приступки вони не діставали й безпорадно гойдалися в повітрі.
Я дивився на приступку, засмучений тим, що ноги виявилися закороткими: мені важко буде брати участь у перегонах. Але я був певен, що батько припасує приступку так, щоб я до неї діставав. Ну, а за руки свої я був спокійний.