Я пишався силою своїх рук. Та коли схопився за обіддя коліс, у мене раптом запаморочилося в голові, і сестра сама вивезла мене з палати в коридор, а звідти — в сонцесяйний світ.
Коли ми виїхали з дверей, що вели до саду, чисте повітря й сонячне світло наринули на мене могутнім потоком. Я випростався й усім тілом подався вперед, назустріч сліпучій блакиті й запашному повітрю, мов шукач перлів, що вихоплюється з глибини моря на поверхню.
Адже протягом довгих трьох місяців я не бачив хмар, не відчував ласкавого дотику сонячного проміння. Тепер усе це повернулося до мене, та ще й набувши нової, сліпучої краси, нових, доти небачених якостей.
Сестра залишила мене на осонні біля молодих казуарин, і хоч вітру не було, я почув, як вони шелестять-шепочуться — батько казав, що вони ніколи не вмовкають.
Я ніяк не міг зрозуміти, що сталося із світом, поки я хворів, чому він так змінився. Я дивився на собаку, що дріботів вулицею по той бік високої гратчастої огорожі. Я ніколи не бачив такого чудового пса — мені так захотілося погладити його, погратися з ним! Десь озвався сірий дрізд — його пісня була подарунком для мене. Я дивився на пісок під колесами крісла. Кожна піщинка мала свій колір, і лежали їх там мільйони, утворюючи дивовижні горбочки й улоговинки. Камінці ховалися в траві обабіч стежки, й зелені стеблинки ніжно схилялися над ними.
До мене долинали голоси дітей, що бавилися десь поблизу, й цокіт кінських копит.
Загавкав собака, й над дрімотними будинками розлігся паровозний гудок.
Зелене віття казуарин звисало, мов нерозчесане волосся, й крізь нього я бачив небо. Листя евкаліптів блищало, пускаючи безліч зайчиків, засліплюючи очі, відвиклі від сонячного світла.
Я опустив голову, заплющив очі, й сонце немовби огорнуло мене теплими руками.
Трохи згодом я підвів голову і, вхопившись за обіддя коліс, як це робив Татусь, спробував зрушити крісло з місця, але пісок був надто глибокий, а узбіччя доріжки — викладене гострими камінцями.
Тоді мені закортіло перевірити, як далеко я можу плюнути. Я знав одного хлопця, що вмів плювати аж через дорогу, але в нього не було переднього зуба. Я помацав свої зуби, та жоден навіть не хитався.
Потім я уважно оглянув усі казуарини й вирішив, що можу видряпатися на будь-яку, за винятком одної, а втім, вона й не варта була того, щоб на неї видряпуватися.
Незабаром на вулиці з’явився хлопець. Він ішов і стукотів кийком по прутах огорожі, а слідом за ним біг цуцик каштанової масті. Ми з цим хлопцем були знайомі, його звали Джордж. У дні відвідин він приходив до лікарні зі своєю матір’ю й часто дарував мені всяку всячину — книжечки, сигаретні картки, іноді льодяники. Джордж мені подобався, бо вправно полював на кролів і приручив тхора. До того, він мав добру вдачу.
— Я б тобі ще багато чого приніс, — сказав він мені одного разу. — Але мені не дозволяють.
Його песика звали Снайп, і він був такий малий, що залазив навіть у кролячу нірку, але, як розповідав Джордж, битися він ладен був з ким завгодно, аби лише бійка була чесна.
— Без доброго пса мисливець — не мисливець, — твердив він.
Я погоджувався з ним, але вважав, що коли вже заводити пса, то неодмінно хорта, — звісно, якщо мати дозволить.
Джордж поділяв мої погляди на хортів. Але він похмуро зауважив, що жінки не люблять собак цієї породи.
Я це теж помітив.
Джорджа я вважав розумним хлопцем і розповів про нього своїй матері.
— Він гарний хлопчик, — сказала вона.
Таке визначення не дуже припало мені до вподоби, і я подумав, що, може, він все ж таки не надто гарний.
— Я не люблю мазунчиків, а ти? — спитав я його потім. Це була перевірка.
— Тьху, звісно, ні! — відповів він.
Відповідь цілком задовольнила мене, і я вирішив, що Джордж, хвалити бога, не такий гарний, як гадає моя мати.
Побачивши, що він іде вулицею, я страшенно зрадів.
— Як справи, Джордже? — загорлав я.
— Та непогано, — відповів він. — Тільки мати веліла мені йти просто додому й ніде не затримуватися.
— А-а, — розчаровано сказав я.
— В мене є льодяники, — повідомив він мене таким байдужим тоном, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ.
— Які?
— «Лондонська суміш».
— Це ж найсмачніші! А є серед них оті круглі, з цифрами — знаєш, оті із сотнями й тисячами?
— Ні, — відповів Джордж. — Їх я вже з’їв.
— Он як? — промимрив я, раптом засмутившись.
— Підійди до огорожі, я віддам тобі все, що залишилося, — запропонував він. — Я більше не хочу. Вдома у нас їх сила-силенна.
Мені й на думку не спало відмовитися від такої пропозиції, але після марної спроби підвестись я сказав йому:
— Я ще не можу ходити. Мене ще лікують. Я підійшов би, якби не лубок.
— Ну, то я перекину їх тобі через огорожу.
— Давай, Джордже!
Він позадкував від огорожі, щоб узяти розгін. Я схвально стежив за ним.
Кидати Джордж готувався за всіма правилами — знати було майстра.
Він зміряв очима відстань, розпростав плечі й гукнув:
— Ну, лови!