Моє повернення дуже схвилювало Мері, й вона вже встигла попросити в матері дозволу вивозити мене на прогулянку у візку. Мері була чуйна, мрійлива дівчина. Звичайно вона, коли не допомагала матері, тихесенько сиділа над книжкою, та, помітивши, що хтось знущається з тварини, враз скипала справедливим гнівом і кидалася на її захист; такі рятувальні експедиції забирали в неї чимало часу. Одного разу, побачивши, як погонич, перехилившись у сідлі, шмагає батогом знесилене телятко, що вже не встигало за своєю матір’ю, Мері видряпалася на огорожу й почала плачучи лаяти мучителя. Коли ж телятко впало, Мері перебігла через дорогу й стала над ним із стиснутими кулаками. Погонич не посмів більше здійняти батога.
Чорнява, кароока, Мері завжди ладна була схопитися з місця, щоб комусь допомогти. Вона мріяла стати місіонеркою й допомагати бідолашним чорношкірим. Іноді вона вирішувала, що поїде допомагати язичникам-китайцям, але її трохи лякало те, що вона може стати «жертвою різанини».
«Бюлетень» іноді друкував малюнки, на яких зображалось, як дикуни варять у казанах місіонерів, і я сказав Мері, що краще стати жертвою різанини, аніж потрапити в казан; я так вважав головним чином тому, що не розумів значення слів «жертва різанини».
Джейн, найстарша з нас трьох, годувала курей і викохувала трьох ягняток, що їх подарував їй один чабан, бо вони були надто виснажені й відставали від отари. Джейн була висока на зріст і струнка. Вона допомагала місіс Малвені, дружині пекаря, доглядати дітей і одержувала за це п’ять шилінгів. Частину грошей вона віддавала матері, а решту витрачала на себе.
Джейн уже робила зачіску, носила довгі спідниці й високі — майже до колін — шнуровані черевики. Місіс Малвені ці черевики страшенно подобалися, й мені теж.
Беручи мене з собою на прогулянку, Джейн попереджала:
— Гляди ж, будь вихованим хлопчиком і скинь картуза, якщо ми зустрінемо місіс Малвені.
Я скидав картуза, коли думав тільки про нього, але довго думати тільки про нього я не міг.
Джейн саме була у місіс Малвені, коли я повернувся, тож Мері встигла розповісти мені всі новини: і про канарок, і про какаду Пета, й про мого ручного опосума, й про королівського папугу, в якого й досі не відріс хвіст. Вона щодня годувала їх, не пропустивши жоднісінького разу, й для води канаркам поставила дві нові бляшанки з-під лососини. Треба тільки почистити клітку Пета. Опосум і досі дряпається, коли береш його на руки, але не так сильно, як раніше.
Я сидів у своєму візку (мати сховала милиці, бо мені тоді дозволяли ходити на них щонайбільше годину на день) і дивився, як мати накриває на стіл. Мері принесла дрова з ящика на задній веранді; мостини веранди прогнили й приглушали легкі сестрині кроки.
Тепер, коли я повернувся додому, лікарня видалася мені чимось дуже далеким, а все, що зі мною там сталося, — майже нереальним, наче пережите було тільки оповіддю, яку я почув і запам’ятав. Я помалу оговтувався вдома, радіючи кожній знайомій, але призабутій дрібниці. Навіть гачки над коричневим кухонним столом, з яких мати знімала чашки, видавалися мені незвичайними, неначе я вперше бачив їхні блискучі вигини.
На шафці-холодильнику, до якої присунули мою коляску, стояла чавунна лампа з рожевим абажуром, на жолобчастій ніжці. Увечері лампу засвічували й переставляли на стіл, і на скатертину падало яскраве світляне коло.
Крізь отвори в цинкованих стінках шафки просочувався запах харчів, що в ній зберігалися. На ній завжди лежала липучка — довгастий аркуш цупкого паперу, вкритого густим коричневим клеєм. Липучка була геть уся всіяна мухами, й деякі ще борсалися й дзижчали, відчайдушно тріпочучи крильцями. Влітку мухи роїлися в домі, й за їдою доводилося весь час відганяти їх рукою.
Батько завжди накривав свій чай блюдцем.
— Не знаю, — казав він, — може, дехто й п’є чай після того, як у ньому скупалася муха; я цього не можу.
Великий закіптявілий чайник з носиком, що зяяв, мов паща розлюченої змії, кипів на плиті; над плитою, на полиці, вкритій доріжкою з вицвілої коричневої бязі, стояли чайниця й бляшанка з кавою, на якій був намальований бородатий турок, а над ними висіла картина — злякані коні. Мені приємно було знову побачити цю картину.
Наді мною на стіні була інша велика картина в рамці: хлопчик, що пускає мильні бульбашки (додаток до різдвяного «Щорічника Пірса»). Звівши голову, я подивився на того хлопчика з новим інтересом: після лікарні я вже не відчував неприязні до його дівчачих кучериків і старомодного одягу.
На цвяху над картиною висіла блакитна оксамитова подушечка, витикана шпильками. Вона була набита тирсою: натиснеш на неї, і відчуваєш під пальцями крупинки.
На іншому цвяху, біля дверей, що вели на задню веранду, були почеплені старі календарі, а поверх них останній різдвяний подарунок крамаря — картонна кишенька для листів. Коли ми одержали її, вона складалася з двох пласких частин; батько зігнув одну з них — з прізвищем «Сіммонс» у віночку з червоних маків, — вставив ріжки у прорізи в другій, більшій, і вийшла кишенька. Тепер вона була повна листів.
У кухні було ще двоє дверей. Одні вели до моєї кімнатки, де стояли вмивальник з мармуровим верхом і вузеньке ліжко, застелене ковдрою, зшитою з клаптиків. Крізь прочинені двері мені видно було тонкі, обклеєні газетами стіни; коли налітав вітер, стіни коливались, і здавалося, ніби кімната дихає. Наша кицька Чорнявка любила спати під моїм ліжком, а Мег влаштовувалася на ніч поряд з нею, на постілці з мішковини. Коли я засинав, мати тихесенько заходила й виганяла їх, але вони однаково поверталися.
Другі двері вели до спальні сестер; завбільшки вона була як моя, але в ній стояли два ліжка й комод з дзеркалом, що висіло між двома скриньками, в яких Мері й Джейн зберігали свої брошки.
Навпроти дверей до задньої веранди був вихід у коридорчик. Потерті плюшеві портьєри відокремлювали його від кухні й поділяли будинок на дві частини. Якщо тут, на кухонній половині, можна було стрибати зі стільця на стілець і, граючись у ведмедів, залазити під стіл і взагалі пустувати, то там, за портьєрами, на парадній половині, ми ніколи не бавилися; туди навіть не заходили в брудному одязі чи нечищених черевиках.
З того коридорчика ви потрапляли до вітальні, де аж сяяв чистотою лінолеум, а в пофарбованому вохрою каміні взимку завжди лежали дрова — камін розпалювали, коли приходили гості.
На стінах вітальні висіли фотографії в рамках, виготовлених з різних матеріалів: мушель, обіпнутого оксамитом дерева, металу, а одна була навіть коркова. Там були й довгасті рамки, що вміщували по кілька фотографій, і великі, різьблені, в одній з яких був портрет лютого з виду бороданя, що стояв, спершись рукою на маленький столик, а позаду шумів водоспад. Це був дідусь Маршалл. На іншій фотографії у великій рамці були літня дама в чорній мереживній шалі, що сиділа в напруженій позі на лавочці в альтанці з троянд, і худий чоловік у вузеньких штанях — він стояв позаду, поклавши руку їй на плече, й суворо дивився на фотографа.
Ці невсміхнені люди були батьками матері. Тато, дивлячись на ці фотографії, щоразу казав, що в діда коліна великі, мов у лошати, але мати пояснювала це тим, що на дідові завузькі штанці.
Батько заходив до вітальні, щоб почитати книжку. Читав він «Невинний, або на захист упослідженого» Роберта Блечфорда й «Мою блискучу кар’єру» Майлс Френклін. Він дуже любив ці дві книжки, подаровані йому Пітером Фінлеєм, і часто згадував про них у розмові.
— Люблю правдиві книжки, — казав він. — Як на мене, то краще журитися від гіркої правди, аніж тішитися солодкою брехнею.
Батько прийшов зі стайні, де засипав коням вівса, сів у крісло, набите волосінню (вона колола мене крізь штани, коли я совався на сидінні), й сказав:
— У тому лантусі, що я оце купив у Сіммонса, гарна січка. Не пам’ятаю вже, коли мені так таланило з кормом. Сіммонс каже, що перекупив її в старого Падді О’Лофлена. — Батько всміхнувся до мене. — Ну, як тобі вдома, синку?
— Ох, добре, — відповів я.
— Ще б пак, — сказав він, скривившись, бо в цю мить саме стягував з ніг свої м’які чоботи. — Я сьогодні покатаю тебе по двору й покажу цуценят Мег.
— Чом би тобі не купити ще тієї січки, поки її не розпродали? — запропонувала мати.
— Мабуть, так і зроблю. Скажу, щоб Сіммонс залишив її за мною. У Падді овес добрий, колосистий.
— А коли мені можна буде знову походити на милицях? — спитав я.
Мати нагадала:
— Алане, лікар сказав, що ти щодня повинен одну годину спочивати.
— Нелегке то буде діло, — пробурмотів батько, обдивляючись підошви своїх чобіт.
— Доведеться примушувати.
— Та мабуть. Тож не забувай, Алане: щодня на годину в ліжко. Але й на милицях можеш щодня вправлятися. Подушечки на них я наб’ю волосінню. Вони, певно, муляють під пахвами?
— Муляють.
Тримаючи перед собою чобіт, батько стурбовано глянув на мене.
— Підсунь-но крісло до столу, — сказала йому мати. Вона підкотила мій візок до столу, поставила його поряд з батьковим кріслом, випросталася й усміхнулась до мене. — Ну, от, нарешті в нашій хаті знову двоє мужчин! Є ще один помічник — тепер у мене й клопоту буде менше.
По обіді батько вивіз мене на подвір’я. Він підкотив коляску до клітки Пета, і в першу мить я стурбовано подумав, що її справді треба добряче почистити. Потім я подивився на Пета. Старий какаду сидів, настовбурчившись, на перекладинці й, за звичкою, клацав дзьобом. Я просунув палець крізь сітку й почухав його схилену голівку; на пальці залишився білий пилок від пір’я, і я почув запах папуги, що завжди викликав у моїй уяві один і той самий образ: мигтіння пурпурових крил у зелених заростях.
Пет обережно взяв мій палець у свій великий міцний дзьоб і застукотів по ньому сухим, наче гумовим язичком.