— Добридень, Пете, — сказав він моїм голосом.
Королівський папуга в сусідній клітці все ще крутився на своєму сідалі, але опосум Том уже спав. Батько вийняв Тома з темного ящичка, що правив йому за житло; звірятко розплющило великі спокійні очі, подивилося на мене й знову скрутилося калачиком на батьковій долоні.
Потім ми рушили до стайні; ще здалеку чути було форкання й сопіння коней і дзвінкі удари підків по нерівній кам’яній долівці.
Нашу стайню збудували років шістдесят тому, і здавалося, що вона от-от завалиться під вагою своєї солом’яної стріхи. Вона похилилася, хоч і була підперта могутніми стовбурами евкаліптів з розгілками нагорі, на яких лежали балки даху.
Коні, прив’язані вірьовками до залізних кілець у стіні, схилялися над годівницями, видовбаними з цілих стовбурів.
Задні двері стайні вели на кінський двір — він був круглий, обгороджений брусами, прибитими до грубо обтесаних семифутових стовпів. Ця висока огорожа мала нахил назовні, щоб норовливий кінь не міг притиснути до бруса ногу мого батька чи вдарити його об стовп.
В одному місці над огорожею росло кілька акацій, неподалік від них була хвіртка, що виходила на путівець, а за ним починався лісок — там жило кілька кенгуру, що все ще не хотіли йти туди, де менше людей. У затінку евкаліптів і тасманійських дубів ховалися невеличкі болота, де збиралися чорні качки й звідки в тиху ніч долинав крик птаха-бугая.
— Водянику сьогодні весело, — казав батько, але мене цей крик лякав.
Крамниця, пошта і школа стояли понад дорогою майже за милю від нас, серед великих молочних ферм, що належали місіс Каррудерс.
За селищем здіймалася висока гора Туралла. Вона поросла кущами й папороттю, а на вершині її був старий кратер, у який дітлахи скочували великі каменюки; вони котилися, підстрибуючи й ламаючи папороть, аж доки зупинялися на дні далеко внизу.
Батько не раз добувався верхи на ту гору. Він казав, що коні, об’їжджені на схилах гори, певніше стоять на ногах і коштують більше, ніж ті, що їх об’їжджали на рівнині.
Я твердо затямив це. Все, що батько казав мені про коней, назавжди входило в мою свідомість, ставало часткою мене самого, такою самою, як моє ім’я.
Підводячи мене до стайні, батько розповідав:
— Я зараз об’їжджаю жеребчика, який вирячує очі так, що видно білки. А білки показує тільки брикливий кінь, такий, що куди хоч копитом поцілить — навіть комару в око. Привів його до мене Брейді, і от згадаєш мої слова, колись цей жеребчик порішить старого. Ану, тихо мені! — гримнув він на коня, що раптом смикнувся до нас, присівши на задні ноги. — Бач — уже ладнається хвицнути. До вуздечки я його привчив — слухається, та коли дійде до хомута, буде з ним морока!
Батько відійшов од мене і, наблизившись до коня, провів рукою по його тремтячій спині.
— Тихо, тихо, красунчику, — сказав він лагідним голосом, і за мить жеребець заспокоївся і, повернувши голову, подивився на нього. — А цьому поглядові вірити не можна, — додав батько. — Коли я вперше запрягатиму його, обов’язково стриножу.
— Тату, а мені можна буде з тобою поїхати, коли ти запряжеш його у воза? — спитав я.
— А чого ж, — повагом відповів він, набиваючи люльку. — Ти б і допоміг мені — потримав би віжки. Так, і для тебе діло знайшлося б, але… — тут він притис тютюн великим пальцем, — спершу, мабуть, я все ж таки два-три рази проїдуся сам. Недалеко — просто, щоб перевірити, як він поведеться. А ти дивитимешся тим часом збоку, й коли я проїздитиму повз тебе, казатимеш, як він біжить. Про це я тебе часто проситиму — щоб ти казав, якої ти думки про коня. Ти на них добре знаєшся. Як на мене, то, їй-бо, краще за всіх.
— Авжеж, я дивитимусь і казатиму тобі! — вигукнув я, переймаючись величезним бажанням допомагати батькові. — Я дивитимуся на його ноги знаєш як! І за ходою стежитиму, і за всім. Я це залюбки, тату!
— Я знав, що ти погодишся, — сказав він, запалюючи люльку. — Я радий, що мені дістався такий син.
— А де ти мене дістав, тату? — спитав я, прагнучи продовжити цю дружню розмову.
— Твоя мати носила тебе під серцем, а потім ти народився, — пояснив батько. — Вона каже, що ти розквітав у неї під серцем, як квітка.
— Народився — як кошенята в Чорнявки?
— Еге ж.
— Знаєш, мені це якось гидко…
— Так… — Він помовчав, дивлячись крізь двері стайні на зелені хащі, а тоді сказав: — Коли я вперше дізнався про це, мені теж було гидко, та потім я зрозумів, що нічого поганого в цьому нема. Згадай, як лошатко біжить поряд із своєю матір’ю і тулиться до неї на ходу… Та ще й підштовхує її. — Він притулився плечем до стовпа, показуючи, як це буває. — Тож, перше ніж лошатко народилося, мати носила його в собі. А потім воно вистрибує навколо неї, наче проситься назад. Як на мене, все це дуже гарно. Краще, ніж якби тебе хтось просто приніс і віддав матері. Якщо поміркувати, все це дуже добре придумано.
— А таки добре, — погодився я, тут-таки змінивши свою думку. — Я люблю лошаток.
Мені раптом сподобалося, що кобили носять своїх лошаток у собі.
— Я б не хотів, щоб мене хтось просто приніс, — сказав я.
— Авжеж, — сказав батько. — Я б теж не хотів.
Батько вивіз мене на подвір’я й сказав, щоб я посидів і подивився, як він маститиме бричку.
— Ти знаєш, що в суботу буде пікнік? — спитав він, підпираючи вісь домкратом.
— Пікнік? — вигукнув я, враз перейнявшись радісним збудженням — ішлося-бо про щорічне шкільне свято. — А ми поїдемо?
— Авжеж.
Та раптом я скривився — таке болісне було розчарування.
— Але ж я не можу бігати, — сказав я.
— Так, — коротко підтвердив батько. Він рвучко крутнув підняте колесо й якусь мить дивився, як воно крутиться. — Але це не має значення.
Та я знав, що це має велике значення. Батько не раз казав, що я повинен стати добрим бігуном і перемагати в усіх змаганнях, як колись перемагав він. Але тепер я не бігатиму, доки не видужаю, — а до пікніка, звісно, видужати не встигну.
Доти я був найменшим і наймолодшим учасником змагань з бігу на нашому щорічному шкільному святі, й судді все робили, щоб допомогти мені прийти до фінішу раніше від моїх більших і старших суперників. Мене завжди ставили ближче до фінішу, хоч я, власне, і не потребував цієї пільги, бо чудово бігав, коли від мене цього не вимагали. Але я ще жодного разу не перемагав, дарма що всі судді вболівали за мене.
Батько щоразу записував мене на змагання, не сумніваючись в успіху. Напередодні торішнього пікніка, коли я ще бігав, як усі, він до найменших подробиць розтлумачив мені, що я маю робити, коли суддя вистрелить з пістолета. Я так енергійно підтакував йому, що за сніданком він оголосив:
— Сьогодні Алан прийде перший.
Я сприйняв ці слова як незаперечну істину. Якщо тато сказав, що я прийду перший, — то так воно й буде. Так і тільки так! Після сніданку до самого від’їзду я стояв коло воріт, сповіщаючи про свою неминучу перемогу всіх, хто проїздив повз наш будинок.
Пікнік відбувався на березі річки Туралли, за три милі від нас, і торік тато повіз нас туди на бричці. Я сидів з батьками попереду, а Мері й Джейн — позаду, обличчям одна до одної.
Фермери й скотарі, що з’їжджалися на свято, користалися з цієї нагоди, щоб похизуватися швидкістю й силою своїх коней, і впродовж усіх трьох миль колеса екіпажів шалено крутилися, камінці розліталися з-під копит, а чоловіки перегукувалися, викликаючи один одного на змагання.