— Схоже на те, що це Сірий старого О’Коннора.
— Так, це він! — захвилювався Джо. — Зупинися! Хтозна, кого він везе. Я зіскочу і сховаюсь отам, за деревами. Він подумає, що ти їдеш сам.
Я зупинив коляску край дороги, Джо перебіг лужок і зник за темними деревами.
Я сидів, радіючи перепочинкові, дивився на бідку, що наближалась, і думав про те, що мені ще залишилося подолати рівну ділянку дороги, потім горб і ще один горб, а вже тоді путівець до наших воріт і — подвір’я.
Коли вже було добре видно свічки в ліхтарях бідки, її власник напнув віжки, і кінь пішов ступою. Біля моєї коляски їздець тпрукнув, зупинив коня і, перехилившись з сидіння, зазирнув мені в обличчя.
— Здоров, Алане!
— Добривечір, містере О’Коннор!
О’Коннор перекинув віжки через руку й сягнув у кишеню по люльку.
— Куди це ти зібрався?
— Їздив рибалити.
— Отакої! — вигукнув він. — Рибалити! — І, розтираючи в долонях тютюн, пробурчав: — Не втямлю, якого дідька така дитина, як ти, роз’їжджає по дорогах глупої ночі в тій бісовій колимазі. Ти ж уб’єшся! От побачиш! Згадаєш мої слова. — Він заговорив голосніше. — Тебе хто-небудь переїде сп’яну, тоді знатимеш.
Він знову перехилився через крило і плюнув на землю.
— Щоб я пропав, якщо я розумію твого батька. Та й не тільки я — спитай в кого хоч. Така дитина, як ти, каліка, мусить лежати вдома, у ліжку. — Він розгублено знизав плечима. — А втім, це не моя справа! Хвалити бога, не моя. В тебе не знайдеться сірника?
Я виліз із коляски, відв’язав милиці й подав йому коробку. Він запалив сірника, підніс до люльки й заходився розкурювати її. В люльці забулькотіло, вогник то здіймався над чубуком, то згасав.
Потім він віддав мені сірники, відкинув голову так, що люлька стала сторч, запахкав ще енергійніше, аж доки зажеврів весь тютюн.
— Так, — мовив він, — у кожного свій клопіт. От у мене, приміром, ревматизм — так крутить у плечі, аж за серце бере. Я знаю, що це — коли болить… — Він узяв був віжки в руки, а тоді спитав: — Як твій батько поживає?
— Та непогано, — відповів я. — Об’їжджає п’ять коней місіс Каррудерс.
— Місіс Каррудерс! — зневажливо пирхнув О’Коннор. — Теж мені… — І додав: — Поспитай-но в батька, чи не взявся б він за мою кобилу-трилітку. Вона ще не ходила під сідлом. Спокійна, мов ягнятко. Скільки батько бере?
— Тридцять шилінгів.
— Це забагато, — твердо промовив містер О’Коннор. — Я дам йому фунт — це красна ціна. Кобилка ж слухняна, мов дитина. То поспитай у батька.
— Гаразд, — пообіцяв я.
Він смикнув за віжки й пробурмотів:
— Щоб я пропав, коли тямлю, чого отаке, як ти, вештається поночі дорогами. Н-но, годі спати!
Кінь мотнув головою і рушив.
— Бувай.
— До побачення, містере О’Коннор.
Коли він від’їхав, Джо вигулькнув з-поміж дерев і прожогом кинувся до коляски.
— Я зовсім закляк, — сердито буркнув він. — Ноги не згинаються. Про що це він так довго розводився? Гайда, поїхали.
Він умостився в мене на коліні, й ми рушили далі. Джо тремтів усім тілом і раз у раз вибухав лайкою, згадуючи про сумну долю своїх штанів.
— Дасть мені мати перцю. В мене лишилася тільки одна пара, і та з діркою ззаду.
Я чимдуж працював руками, впершись лобом у спину Джо. Коляска підстрибувала на вибоїстій дорозі, довгі вудки клацали одна об одну, а вугрі перекочувалися з боку на бік у мішку в нас під ногами.
— Добре хоч, — проказав Джо, шукаючи бодай якоїсь розради, — що я повиймав усе з кишень, перше ніж штани згоріли.
Одного разу бродяга, що присів перепочити біля наших воріт, розповів мені, що знав одного чоловіка, який, не мавши обох ніг, плавав, мов риба.
Я часто думав про цього чоловіка, що плавав, мов риба. Але я ніколи не бачив, як люди плавають, і не мав ніякого уявлення про те, як треба рухати руками, щоб триматися на поверхні.
В мене була грубезна, в оправі, підшивка дитячої газети «Чамс», у якій я знайшов статтю про плавання. Вона була ілюстрована трьома малюнками, що зображували вусатого чоловіка в смугастому купальному костюмі. На першому малюнку він стояв обличчям до читача, піднісши руки над головою; на другому тримав розпростані руки на рівні плечей, а на третьому його руки були опущені. Стрілки, що йшли дугою від рук до колін, показували, що чоловік рухав руками вниз, і цей спосіб плавання називався брас.
В статті зазначалося, що стилем брас плавають жаби. Я спіймав кількох жаб і посадив їх у відро з водою. Вони пірнули на дно, потім попливли колом, а тоді піднялися на поверхню, вистромили над водою ніздрі й завмерли, розчепіривши лапки. Користь від цих спостережень була невелика, але я твердо вирішив навчитися плавати, й літніми вечорами почав потайки їздити на своїй колясці до озера, що було за три милі від нашого дому.
Озеро лежало в улоговині між стрімкими, високими берегами, що здіймалися терасами на двісті-триста ярдів над водою. Такі самі тераси, певне, збігали вниз і під водою, бо за кілька ярдів од берега дно несподівано уривалося на велику глибину; там вода була холодна й нерухома, і в ній стояли водорості.
Жоден хлопець у школі не вмів плавати, та й серед дорослих у Тураллі я не знав жодного, хто вмів би. Зручних місць для купання поблизу не було, і тільки нестерпно задушливими вечорами люди насмілювалися ходити до озера, яке вважалося небезпечним місцем. Дітям забороняли навіть наближатися до нього.
Час від часу, однак, зграйки хлопчаків, нехтуючи забороною, приходили на озеро і хлюпались у воді коло самого берега, намагаючись навчитися плавати. Якщо при цьому були присутні дорослі, вони не зводили з мене очей і не дозволяли мені наближатися до «ям», як ми називали місця, де дно раптом зникало з-під ніг. Вони на руках переносили мене з берега на мілководдя, бо їм шкода було дивитись, як я переповзаю навколішках каміння й глейкий мул, що відділяв берег від води.
— Ану, давай я тебе перенесу, — казали вони.
Тоді всі, хто був на березі, звертали на мене увагу. Коли ж дорослих не було, хлопці ніби й не помічали, що я повзаю, а не ходжу. Вони хлюпали на мене воду, обляпували мене мулом під час наших боїв або навалювалися на мене й молотили мокрими кулаками.
В таких бійках я був чудовою мішенню, бо не міг ні ухилитися від грудок мулу, ані наздогнати нападника. Звісно, я міг би ухилитися від участі в таких іграх — досить було попросити пощади і визнати себе переможеним. Та якби я бодай один раз таке зробив, хлопці вже б ніколи не поводилися зі мною як з рівним.
Я мав би відтоді задовольнятися роллю спостерігача, хлопці ставилися б до мене так само, як до дівчат.
Ясна річ, я ніколи не обмірковував своєї поведінки заздалегідь і не розумів, що весь час прагну довести, що я такий самий, як усі. Я не міг би пояснити, що змушує мене діяти саме так, а не інакше. Наприклад, коли хтось із хлопців обирав мене своєю мішенню, я повз просто на нього, не звертаючи уваги на грудки мулу, якими він обстрілював мене, і врешті-решт, коли я підповзав зовсім близько і вже ладнався схопити його за ноги, нерви його не витримували, й він кидався навтіки.