Так само діяв я й тоді, коли ми билися кийками. Я стрімголов кидався в напад, ліз 'під удари, бо тільки в такий спосіб міг здобути повагу товаришів.
Хлопці надзвичайно високо цінували вміння плавати; вважалося, що ти опанував це мистецтво, якщо навчився, лежачи на воді долілиць, пересуватися, упираючись руками в дно. Але я хотів навчитися плавати по-справжньому, на глибині, а що діти рідко ходили до озера, то я почав їздити туди сам.
Залишивши коляску нагорі в кущах акацій, я сповзав униз порослими травою терасами, на березі роздягався й плазом діставався через каміння й мул до піщаного дна. Вода там сягала мені до грудей, коли я сидів.
У статті в «Чамс» нічого не говорилося про те, як треба згинати й випростувати руки, щоб вони легко долали опір води. У мене склалося враження, що треба просто рухати руками вгору і униз, не згинаючи їх.
Врешті-решт я навчився триматися на воді, чимдуж ляпаючи по ній руками, але просуватися вперед не міг. Тільки на другий рік, коли інший бродяга в розмові біля наших воріт пояснив мені що й до чого, я опанував правильні рухи.
Після того справа пішла куди краще, й настав день, коли я відчув, що можу плисти, куди забагнеться. Я вирішив перевірити себе над «ямами».
Був теплий літній вечір, і озеро здавалося блакитним, як небо. Я сидів голяка на березі, споглядаючи, як віддалік чорні лебеді гойдаються на хвильках, і сперечався з Іншим Хлопцем, який вимагав, щоб я йшов додому.
— Ти проплив без зупинки ярдів сто з гаком попід берегом, — умовляв він мене. — Жоден хлопець у школі не спромігся б на таке.
Але я не зважав на його вмовляння, доки він не сказав:
— Подивись, як тут пустельно.
Пустельність лякала мене. Ні деревця, ані кущика не росло понад берегами озера. Воно лежало незахищене під небом, і над ним завжди панувала мертва тиша. Лише зрідка лунало ячання лебедя, але то був сумний звук, що тільки посилював почуття пустельності.
Трохи згодом я заповз у воду і, гребучи руками, але тримаючись прямо, — так, що ноги торкалися дна, — досяг краю підводної тераси, за яким вода була вже темно-синя й холодна. Там я зупинився, повільно розводячи руками, подивився вниз, у прозору воду, й побачив довгі бліді стеблини водоростей; вони звивалися, мов гадюки, тягнучись догори з крутого підводного урвища.
Я глянув на небо над собою, таке безмежне, таке височенне; я був один-однісінький у цілому світі, між порожнім склепінням неба й підлогою із синьої води, й мені було страшно.
Постоявши трохи, я набрав у груди повітря й відштовхнувся від краю провалля. Холодні щупальці водоростей, сковзнувши по ногах, лишилися позаду, і я опинився над безоднею.
Мені хотілося завернути назад, але я плив далі й далі, поволі, ритмічно розводячи руками й подумки примовляючи: «Не бійся, не бійся, не бійся».
Нарешті я обережно завернув і побачив берег; він видався мені таким далеким, що на мить мене охопив жах, і я замолотив руками по воді, але внутрішній голос владно заспокоїв мене, знов повернулося самовладання, і я поплив повільно.
На берег я виповз, почуваючи себе дослідником, що повертається додому після тривалої подорожі, сповненої небезпечних пригод і злигоднів. Озеро і довколишні береги вже не здавалися мені безлюдним царством страху; ні, це був затишний куточок, вкритий м’якою зеленою травою й осяяний веселим сонцем, і я, насвистуючи, почав одягатись.
Я таки навчився плавати!
Коло наших воріт росли величезні евкаліпти. На землі під деревами, всіяній листям, гіллям і хмизом, чорніли сліди вогнищ. Бродяги часто завертали сюди з дороги, щоб перепочити, або, зупинившись, уважно придивлялися до нашого будинку й купи дров біля ганку, перше ніж зайти й попросити поїсти.
Ті з них, що не раз проходили повз наш будинок, добре знали мою матір.
Вона завжди давала їм хліба, м'яса й чаю, не вимагаючи, щоб вони за це рубали дрова.
Батько сам обійшов Квінсленд з торбою за плечима й добре знав життя цих людей. Він називав їх «подорожніми». Бороданів, що приходили з хащів, він називав «лісовими птахами», а тих, що подорожували степом, — «польовими птахами». Батько безпомилково розрізняв їх і завжди вгадував, є в них щось за душею чи нема.
Коли бродяга влаштовувався коло наших воріт на нічліг, батько казав, що в нього порожні кишені.
— Якби він мав гроші, то дійшов би до заїзду.
Зі стайні батько часто спостерігав, як вони підходили з чайниками до наших дверей, і, якщо бродяга простягав матері чайник, а кришку залишав собі, батько всміхався й казав:
— Битий жак.
Якось я спитав у нього, чому вони не віддають матері кришку разом із чайником.
— Є такі люди, — відповів батько, — які подорожньому і сухої скоринки не подадуть. До них без хитрощів не підсиплешся. Скажімо, тобі треба чаю й цукру, це тобі завжди треба. Отож ти кладеш заварку на дно чайника — пучку, так, щоб хазяйка бачила, що чаю в тебе мало. Коли вона відчиняє двері, ти чаю в неї не просиш. Ні, ти просиш у неї окропу й кажеш: «Заварка в чайнику, хозяйко». Вона бере чайник, але кришку ти не віддаєш і кажеш, наче це тобі щойно спало на думку: «Може, як ваша ласка, ви б трохи цукру насипали?» Отож вона наливає в чайник окріп, а тоді бачить, що заварки в ньому мов кіт наплакав, і додає своєї. І не хочеться їй, а додає — бо соромно ж давати такий чай, як помиї. А заразом уже й цукор кидає — і ти одержуєш усе, що треба.
— А чому ж вони не випускають з рук кришку? — допитувався я.
— Розумієш, тобі не наллють повний чайник, якщо він із кришкою. А коли її немає й видно, скільки тобі дають, то хазяйці хоч-не-хоч доводиться наливати щедро — щоб не соромно було дивитися тобі в очі.
— Мама не така, правда ж, тату?
— Авжеж, ні! Вона черевики скине з ніг і віддасть, тільки дозволь їй.
— А що, вже віддавала? — спитав я, жваво уявляючи собі, як мати скидає черевики й віддає їх бродязі.
— Ну, як тобі сказати… такого ще не було. Вона віддає їм стару одежу чи взуття, але це, зрештою, всі роблять. Та найбільше їм потрібні харчі, надто м’ясо. А харчі коштують грошей. Люди здебільшого ладні віддати подорожньому драні штани, яких уже ніхто не носить. Ти, коли виростеш, давай їм м’яса!
Іноді бродяги ночували у нашій повітці. Якось холодного ранку Мері вийшла годувати качок і побачила бродягу, що спав на землі. Ковдра на ньому заледеніла, вуса й борода взялися памороззю. Підвівшись, він ніяк не міг розігнутися, доки сонце не відігріло його.
Коли Мері помічала бродягу, що влаштовувався на ніч біля наших воріт, то посилала мене до нього — сказати, що він може переночувати в нашій повітці. Я завжди йшов за ним до повітки, й Мері приносила від матері вечерю не тільки для нього, а й для мене. Мати знала, що мене приваблювали ці люди. Я любив слухати їхні розмови, розповіді про дивовижні краї, в яких вони побували. Батько казав, що вони просто забивають мені баки, але я з ним не погоджувався.
Коли я показав одному старому свої кролячі шкурки, він сказав, що там, звідки він прийшов, кролів розвелося стільки, що їх доводиться розкидати руками, щоб розчистити місце для пастки.
Того вечора вітер ніс хмари куряви, і я порадив йому прикрити на ніч обличчя газетою. Я спав на веранді за домом і завжди так робив.
— А скільки куряви вона втримає? — спитав він, підносячи до рота закіптявілий чайник. — Фунт?
— Та, мабуть, — відповів я не дуже впевнено.
— А тонну куряви втримає, га? — спитав він, витираючи тильним боком долоні крапельки чаю з вусів та бороди.
— Ні, — відповів я, — тонни не втримає.
— А на одній віддаленій фермі, де я побував, люди, лягаючи спати, кладуть напохваті лопату й кайло, коли насувається пилова буря.
— Навіщо? — здивувався я.