— Я думав…
— Індик теж думав, та й в борщ попав!
— Хм, — усміхнувся Стась. — Ти дотепна, але така кумедна та старомодна. Оці твої приказки… Вони такі смішні!
— Знаєш що? Іди туди, звідки прийшов. А мені час відпочивати, — невдоволено промовила дівчина.
— Така молода та вродлива, а буде спати сама?
— Нехай це тебе не обходить.
— Ходімо тоді до нас, повеселімося, вип’ємо по п’ять крапель, погуляємо. Я запрошую.
— О ні! Це вже без мене! Нікуди я з тобою не піду! — категорично заявила Софійка.
— Не пошкодуєш? — запитав хлопець, примруживши очі.
— Сім літ мак не родив і голоду не робив. Бувай!
Соня махнула рукою та пішла до хати.
— Зачекай! — у голосі Стася був наказ.
— Що тобі потрібно від мене?! — Софійка швидко підійшла до хвіртки. Обличчя Стася було зовсім поруч. — Чому ти причепився до мене, як реп’ях?
— Скажу відверто: ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти була моєю.
— У мене є хлопець. Це тобі зрозуміло? То пошукай собі іншу!
— Його зараз немає тут. Агов! Де ти, Сашко? Чому мовчиш? — Стась награно покрутив навсібіч головою.
— Звідки ти знаєш його ім’я? — стривожено запитала дівчина.
— Я все про тебе знаю.
— Ну то й на краще. Забирайся звідси геть та забудь сюди дорогу раз і назавжди.
— Не піду. Без тебе не піду, — уперто мовив Стась. — Хоч ріж, я нікуди без тебе не піду.
— Доведеться, — відказала Соня й пішла до хати, гучно грюкнувши дверима.
— А це ще ми побачимо, — процідив крізь зуби Стась і з люттю вдарив ногою стареньку хвіртку. Трухлява дошка тріснула та заколихалася, ніби гойдалка, на одному цвяху.
Коли Стась повернувся до друзів сам, ті почали з нього глузувати.
— Ну що? Відшила тебе селянка?
— Це ще та штучка!
— Дохлий номер!
Стась сів біля багаття, нервово запалив цигарку.
— Усе одно вона буде моєю, — сказав він, спостерігаючи, як язики полум’я жадібно поглинають сухе поліно. — Не було ще жодної дівки, щоб мені відмовила. Ця селянка ще не знає, що в мене тріщить від «зелені» гаманець.
— Гадаєш, вона бачила в очі хоча б один долар? — обережно, щоб не доводити Стася до сказу, запитав Льошка.
— Побачить — сама під мене ляже.
— А мені здалося, що ця Соня — міцний горішок, — продовжив Льошка.
— Розкушу, — упевнено сказав Стась.
— А зуби не зламаєш? — зауважив хтось із компанії.
— У жодному разі! — Стась задоволено випустив хмаринку диму, уявляючи дівчину зовсім близько біля себе.
— Навіщо вона тобі? — вставив Льошка. — У тебе є Ірка. Окрім неї, ти завжди можеш «зняти» яку завгодно дівку.
— Ірка? — відмахнувся Стась. — Нікуди вона не дінеться від мене. А я хочу мати цю руду. І не просто мати, а змусити її саму прийти до мене.
— Не вийде, — сказав Льошка. — Облиш її. Забудь.
— Не можу. Гра вже почалася. Мишоловка заряджена. Залишилося дочекатися дурнувату мишку.
— Тобі ж сказали, що ця Соня зовсім не дурнувата. До того ж по вуха закохана у свого капітана, чи хто там він.
В очах Стася блиснули іскри — чи то був відсвіт багаття, чи то гнів. Він до болю стиснув зуби.
— Це ще нічого не значить. Усе одно вона буде моєю, — твердо сказав він.
— Б’юсь об заклад, що ні. — Денис сів поруч зі Стасем.
— Що?! — витріщився на нього Стась. — Ти думаєш, що ця дівка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати біля моїх ніг!
— Ну ти й загнув! — посміхнувся Денис.