Дівчина підтягла вуздечку, і кінь, що розігнався, знявся дибки, невдоволено захропів та граціозно загарцював на одному місці.
— Звідки… ти? — невпевнено промимрив Стась, хоча зазвичай він ніколи не відчував незручності під час зустрічі з дівчатами.
— Звідти, — засміялася дівчина, блиснувши рівним рядом білосніжних зубів. Вона кивнула рукою в бік села. — А що?
— Нічого. — Стась уже опанував себе й почувався більш упевнено. — Ти живеш у селі?
— Живу. Ну то й що з того?
— І як воно тобі?
— Що воно? — усміхнулася дівчина.
— Жити тут?
— Як і всім. Поживи сам — пізнаєш.
— Я народжений не для такого життя.
— Ага! Незвичайна людина? Месія? Чи прибулець з іншої планети?
— Я б ніколи не зміг жити в гною.
— Куди б ти подівся, якби довелося!
— Не зміг би. Задихнувся б від смороду!
— То якого дідька приперся сюди? — Дівчина зверхньо, навіть зневажливо подивилася на Стася. Це йому аж ніяк не сподобалося, він не звик до такого тону, тим паче, коли селянка була такою нечемною.
— А вас у селі не вчать бути чемними? Чи ви змалку звикли до грубощів? До матюків? — відрізав Стась.
— Ми до всього звикли, — невдоволено відповіла дівчина й додала: — Бувай, міський хлопчику! Будь обережний, бо корови купи свої по дорозі понакладали! Гляди, не вступи, бо ще, не дай Боже, захворієш на невідому медицині недугу, — з легкою іронією мовила незнайомка.
— То віджени їх кудись геть звідси! — крикнув Стась. — Не бачиш, що тут люди культурно відпочивають?!
— Знайди собі інше місце, синочку багатія, — сказала Софійка, під’їхавши зовсім близько. Вона була майже поруч, і Стась міг заприсягнутися, що відчув її запах. Це був аромат не дорогих імпортних парфумів — дівчина пахла свіжістю річки, ромашкою, м’ятою, квітами, ніби ввібрала в себе найприємніші запахи природи.
— Де мені відпочивати, я знаю сам, — твердо, не терплячи заперечень, сказав Стась. — А де пасти оцих смердючих корів, я тобі покажу.
— Ти диви який! — Софійка миттєво спалахнула. Від її непідробної краси, зарожевілих рум’янцем щік у Стася в грудях шалено закалатало серце. — Де смердить, там і пахне! Можливо, з молока цих корів матуся своєму улюбленому синочкові щоранку масельце на білий хлібець намазує!
— Мені не подобається сморід, що йде від корів, — невдоволено процідив крізь зуби хлопець. — Зрозуміло тобі? Тож віджени їх від мене подалі, — уже не сказав, наказав він.
— Якщо не подобається, — тихо, але владно відповіла дівчина, — то збирай свої манатки та чеши до свого «пахучого» міста. Там заводи краще пахнуть.
Дівчина гордо скинула голову й повернула коня вбік. Її волосся знову хвилями заколихалося, грайливим водоспадом розсипалося по спині.
— А це ми ще побачимо, хто куди почеше, — просичав Стась та зі злістю кинув дівчині навздогін: — Смердюча селянка!
Дівчина здригнулася, ніби її боляче вдарили хлистом по спині, зупинила коня, повернула голову. Її великі очі потемніли від гніву, стріляли іскрами. Вона щось хотіла сказати, але стрималася, зневажливо посміхнулася, вдарила босими п’ятками коня в боки та зникла в тумані так швидко, як і з’явилася.
Такої зневаги до себе Стась ніколи не відчував! Тим паче від кого? Від якоїсь селянки! Хлопець звик принижувати інших дівчат, які йому перечили, зараз вважав, що образив дівчину, обізвавши смердючою селянкою, але вона так зневажливо подивилися, що почувався приниженим. Хто вона така? Виросла серед купи гною, то й не має права з ним так поводитися! Нічого, він ще покаже їй, хто в домі хазяїн! Нехай начувається, руда відьма! Стась у гніві не помітив, що його друзі вже прокинулися та здалеку споглядали за ними. Чи чули вони його розмову? «Навряд чи», — заспокоїв він сам себе.
— Що, Стасю, — звернувся до нього Денис, цмулячи пиво з пляшки. — Уподобав дівку?
— Не твоє діло, — невдоволено буркнув Стась.
Весь день він ходив сам не свій. Усередині щось закипало від гніву, потім перед очима виникав образ прекрасної вершниці на коні, що виринув із хмар сивого туману та змушував то завмирати серце, то шалено вибивати в грудях там-тами.
— Даю вам часу до ранку, — сказав він хлопцям увечері. — Я хочу знати про цю пастушку все.
— Ого-го-го! — протягнув хтось із хлопців. — Чи ти, бува, не втюрився в сільську красуню?
— Замовкни! — скрикнув Стась і жбурнув у нього порожню пляшку з-під пива. — Тобі сказано, що робити, то роби мовчки! Літай бджілкою, і все! Ясно?! Козел…
— Ну, і як же ми за ніч про все дізнаємося? — запитав Денис. — Серед нас розвідники, кагебісти, інтернаціоналісти є? А може, серед нас є пластуни?
— Наразі в мене є гроші, за які ви так любите гульнути! Знайдіть місцевих, дайте їм драпу, горілки, грошей, пива — усе, що вони полюбляють. Ті розкажуть усе, що хочеш, що знають, і навіть те, що не знали до сьогодні. Зовсім нічого не тямите, телепні! Бовдури! Докурилися — далі нікуди, — розгнівано кинув їм Стась. Він іще сам не знав, навіщо йому потрібно знати про ту дівку все-все, не мав чіткого плану дій, бо рудоволоса внесла в його життя щось тривожне, неспокійне й незнайоме.
«Незабаром, незабаром, зовсім скоро приїде Сашко», — весь час крутилося в голові Софійки. Від однієї думки про зустріч із коханим за кілька днів її серце шалено калатало в грудях, і вона боялася, що в наступній гарячій хвилі щастя просто захлинеться. Усі тривоги розвіялися, як вранішній туман при перших променях сонця. Сашко не забув її, не зрадив, він, як і раніше, телефонував та казав, що дуже кохає та чекає на зустріч. Залишилося дві доби. Або два дні та дві ночі. Або сорок вісім годин. Або… Ні, не треба рахувати години, тим паче хвилини до зустрічі, бо вийде велике, як сам Усесвіт, число. Нехай буде дві доби. Одна… Дві… І все! Вона знову відчує на своїх устах його палкий, гарячий поцілунок, потоне в шалених гарячих обіймах… А зараз… Зараз треба лягати спати. Дідусь, напевне, уже спить, бо за своє життя звик рано лягати, а ще раніше вставати. Якщо піти зараз відпочивати, то можна буде помріяти про таємну зустріч уночі біля річки, про зорі, що купаються в річці. При згадці про річку Соня тяжко зітхнула. Круті хлопці, що приїхали на дорогих іномарках, уже добу галасують на березі, як навіжені. І принесло ж їх саме зараз, та ще й на їхнє із Сашком улюблене місце!
Софійка зачинила хлів, де корова все ще щось хрумала, пішла зачинити на ніч хвіртку. Вечір уже розсипав яскраві зірочки по темному полотну нічного неба, і настала тиша. Лише від річки іноді доносилися дикі п’яні викрики непроханих відпочивальників із міста. Дівчина накинула старий заржавілий металевий гачок на гаплик та здригнулася від несподіванки. Прямісінько перед собою вона побачила голову хлопця, якого напередодні зустріла на лузі.
— Хай тобі грець! — скинула невдоволено Софійка. — Злякав.
— Привіт, Соню, — блиснув у темряві білосніжними зубами Стась та розплився в задоволеній усмішці.
— Не привіт, а прощавай, — відповіла дівчина, вдивляючись в обличчя хлопця.
— У селі вас не вчать культури поведінки? А, пардон, я вже це запитував. Нечемно так розмовляти з гостем, — зауважив Стась.
— Я тебе не запрошувала. Непроханий гість гірший від татарина.
— А я прийшов. Зауваж: сам прийшов до тебе, — Стась із притиском промовив «сам».
— Ой ля-ля! До нас завітало велике міське цабе!