— І ти віриш у це?
— Так! Я йому вірю, а тобі ось ні! Напевне, сама жалкуєш, що відшила Стася, чекаючи Сашка? Пізно, Соню. Поїзд пішов, і не ти в ньому пасажир! Стасик мій, і ми будемо разом завжди. А ось ти, Соню, лишилася сама, тож не заздри іншим!
— Лесю, одумайся! Зніми рожеві окуляри та подивися на нього! Це ж не людина…
— Усе! Досить із мене! Я… я ніколи не думала, що ти зсередини така… така червива! — кинула зле Олеся й швидко побігла з двору.
— Лесю, — спробувала зупинити її Софійка, але марно.
Дівчина підсунула під миску трохи хмизу. Дрова одразу ж почали тихенько потріскувати в червоних обіймах полум’я, сипати іскорками. Рожеві відблиски затанцювали на її грудях, теплим дотиком залоскотали щоки, потонули в очах, туманіючи задумою. Та задума щемом наповнила дівоче серце…
— Де ти була так довго? — запитав в Олесі Стась, коли та, зовсім захекана та схвильована, прибігла до його намету.
— До подруги забігла лише на хвильку. Ти мене ревнуєш? — запитала, поправляючи розпатлане волосся.
— До якої подруги?
— А! — махнула рукою Олеся. — До колишньої. До Соні.
— І що?
— Вона сказала, що ти мене не кохаєш.
— Ти їй повірила?
— Ні! Нізащо! Я вірю лише тобі, — палко сказала Олеся, підставляючи Стасю губи для поцілунку.
Він поцілував її, а дівчина навіть не помітила, що зробив це Стась неохоче, навіть із якоюсь огидою, ніби цілував бридку жабу.
— Правильно зробила. Ця сучка бігала за мною, як найда.
— Справді?! — Олеся голосно розсміялася. — Я підозрювала, що Сонька — ще та штучка! У тихому болоті, як відомо, чорти водяться. Вона мені просто заздрить! А ще подругою називалася!
— Вип’єш? — Стась простягнув відкриту пляшку з горілкою.
— Як ти накажеш, так і вчиню.
— Пий! — прозвучало як наказ. — Сьогодні гуляти будемо!
…Софійка ще не встигла доварити варення, як вулицею почали літати на шаленій швидкості автівки відпочивальників. Вони несамовито та різноголосо кричали клаксонами. Іноді чулися то тут, то там постріли. Хлопці в автівках щось кричали, і серед їхніх голосів було чути гигикання п’яної Олесі. У дворах розривалися від несамовитого гавкоту собаки, а люди перевіряли, чи зачинені хвіртки, та знову поспіхом гасили світло в хаті.
Софійка хлюпнула з кухлика води в багаття. Воно невдоволено зашипіло та пустило клуби диму. Дівчина не стала прибирати миску. Навколо ще довго лунали постріли та солодко пахло яблучним варенням.
— Кохай мене, любий, іще кохай, — шепотіла зовсім п’яна Олеся, намагаючись обійняти Стася за шию. Від випитого приємно шуміло в голові, і дівчина не помічала, що її вже кидає врізнобіч.
— Випий іще. — Він подав їй пляшку.
— Я вже не хочу, — захитала Олеся розкуйовдженою головою. — Я хочу тебе.
— Лише п’ять ковточків, — наполягав Стась. — Коли ти вип’єш, то стаєш більш розкутою та більш сексуальною, такою, як ти мені подобаєшся.
— Заради тебе. — Олеся взяла пляшку, зробила кілька ковтків та майже одразу снопом завалилася на подушку, випустивши з рук пляшку, з якої полилася недопита горілка прямісінько на оголені груди. Олеся закинула голову назад, відкрила рота та одразу ж голосно захропіла. Із сусіднього намету почувся приглушений регіт хлопців.
Стась з огидою пнув ногою тіло дівчини, скривився й вийшов із намету до багаття. Він сьогодні також забагато випив, але не відчував цього. З хлопцями вони гарно розважилися, полякавши селюків пострілами з пневматичної зброї вгору, але задоволення ніякого не дістав. Він ненавидів себе за зв’язок із цією товстухою Олесею, бо до її жирових відкладень, схожих на застиглий холодець, було бридко навіть доторкнутися. Стало зрозуміло, що сподівання розбудити в Соні ревнощі були марні. Треба було зробити щось інше: коли старий план не спрацював, потрібно розробити новий. Але що треба зробити, щоб привернути до себе увагу рудої дикунки?
Стась навіть на знав, чи потрібна була йому ця селянка Соня, чи ні. Його самолюбство було зачеплене, а він не звик, щоб йому чинили опір. До цього все йшло по життю гладенько, як бажалося. І навіть не в спорі була справа. Він знав, що повинен зламати це дівчисько, і зробити це треба так, щоб вона сама підкорилася. Лише тоді його «я» буде повністю задоволене.
Стась не захотів іти спати до намету, де хропіла гола Олеся. Він приніс ковдру та простелив біля багаття, але ще довго не міг заснути. У його уяві була Соня. «Вона б непогано пасувала до мого заміського будинку», — мріяв Стась і чітко уявляв Соню в коротенькому сарафанчику, з кошиком у руках, із золотавим розпущеним волоссям у своєму саду. Напевне, він уже спав, коли перед очима знову й знову з’являлася прекрасна, як саме життя, рудоволоса вершниця…
Своїх корів людям тепер доводилося пасти на другому березі річки. Для цього треба було перегнати їх бродом по мілині та випасати в лісі. Звичайно, це було дуже незручно для пастухів та худоби, але іншого виходу не було. Сільський голова повернувся з району мовчазний і похмурий. Людям сказав мало, але з його розповіді було й так зрозуміло, що синків впливових батьків порадили за краще не чіпати, а дрібні конфлікти залагоджувати своїми силами на місці. Треба було дочекатися, поки відпочивальників або розгонить негода, або їм самим обридне. Але хлопці з міста не поспішали від’їжджати.
Наближалася осінь. Перші її ознаки радували людей гарним урожаєм та теплою дниною. Щоранку зависали над річкою сиві тумани, і люди з надією вглядалися туди, де стояли намети. Вони не зникали, а маячили, як привиди, до цього часу…
Соня накопала на городі картоплі, назбирала її цілий кошик і вже хотіла занести до хати, коли побачила бабу Параску, що бігла прямісінько до їхнього двору.
— Твоя наречена, діду, — сказала Софійка дідусеві.
— Напевне, мажори знову щось накоїли, — стривожено мовив дід.
І справді, бабця була чимось схвильована. Вона, зайшовши до двору, навіть забула привітатися. Одразу ж попрохала дати їй води. Відхекавшись, заголосила:
— Ой, Андрію, лишенько, та й годі! Не знаю навіть, як тобі сказати.
— Кажи все, як воно є. Здається, ми вже до всього звикли — нема чим і здивувати, — махнув рукою дід.
— Верба… Ту вербу біля річки, що ти колись урятував, ту, яка похилена донизу, розпилили тварюки, бо столиків і стільців забажалося їм.
— Що-о-о?! — в один голос протягли Соня та дід.
— Нема, нема нашої красуні, — сплеснула долонями стара й захитала в розпачі головою.
Дід метнувся до хліва так швидко, як тільки міг, повернувся із сокирою в руках. Очі його палали від гніву.
— Я сама! — Софійка вихопила в старого сокиру з рук.
Раптом дід зойкнув, зблід, схопився рукою за груди й почав хилитися додолу.