— Дідусю, — підхопила його Соня, але тіло повільно осідало на землю.
— Ой лишенько! Що ж це робиться?! — Баба Параска поспішила на поміч дівчині.
— Діду, діду, дідусю. — Софійка плакала у відчаї та трясла тіло старого. — Тримайся, любий, не покидай мене.
— Фельдшерку! Телефонуй фельдшерці, — порадила баба Параска.
І лише тепер Соня зрозуміла, що дідові зле, що в нього стався напад і він потребує невідкладної допомоги. Тремтячими пальцями вона схопила мобільник, покликала медпрацівника на допомогу.
…Дід лежав на ліжку блідий, непорушний, з безбарвними губами та заплющеними очима. Якби не тихе дихання, від якого легенько підіймалася та опускалася ковдра на його грудях, можна було б подумати, що він помер.
Після невідкладної першої допомоги фельдшерки приїздив за викликом із району лікар. Він не забрав діда до лікарні, а призначив лікування вдома.
— Що ви хочете? Вік. Людину в такому віці лікувати нелегко, — констатував лікар, оглянувши хворого.
— Я знаю, якого він віку, і вік — це не діагноз, — наголосила Соня. — Але мені потрібно поставити його на ноги.
— Вибачте, юна леді, — мовив лікар. — Але я не Всевишній.
— Мені потрібно його вилікувати, — наполегливо, чітко карбуючи кожне слово, сказала Софійка й стала біля дверей, бачачи, що лікар збирається вже йти.
— Спробувати можна, але боюся, що ви дарма витратите свої кошти. — Лікар уважно огледів дівчину з ніг до голови й додав: — Якщо вони у вас є.
— Це вже мій клопіт, — відповіла дівчина, гордо скинувши голову. — Я не запитую у вас, скільки коштують ліки. Прошу вас, призначте таке лікування, щоб він зміг ходити та жити, як раніше.
— Ви хоча б уявляєте, у яку копійчину виллється гарне лікування?
— Ні, — зізналася Соня. — Але розумієте, — голос її пом’якшився, — у мене нікого, окрім нього, немає. Нікого. У цілому світі. Я не можу навіть уявити, як мені жити без нього. Можливо, я егоїстка, що в таку хвилину говорю про себе, але дідусь усе життя піклувався про мене. Тепер настала моя черга. І я повинна йому віддячити за все, що він зробив для мене. Я не знаю, скільки коштує лікування, де я візьму ці гроші, але я маю зробити все, що можна, і навіть більше.
Щирість дівчини вразила лікаря. І він знову розкрив свою валізу та вийняв бланки рецептів…
Після від’їзду лікаря Софійка трохи заспокоїлася, бо той усе-таки дав їй надію. Дівчина підійшла до дідуся, дбайливо поправила ковдру.
— Дідусю, пробач мені, — сказала вона та полізла в шухляду стола, де була схованка старого. Там були гроші, які дід збирав, як він казав, «на смерть».
Вона побігла до аптеки. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що заощаджень старого вистачило лише на кілька днів лікування.
Спазми стиснули Соні горло, на очі навернулися сльози, але вона зібрала всі сили, аби подякувати аптекарці, що дивилася на дівчину зі щирим співчуттям.
Ще більше стривожило Соню, коли дізналася, що фельдшерці треба платити за крапельниці.
— Робити уколи та ставити хворим крапельниці не входить у мої обов’язки, — категорично заявила та.
— А як же безплатне лікування кожного? — запитала Соня, чомусь мимоволі згадавши той морозний ранок на Майдані в Києві, коли вона мало не відморозила пальці.
— Вези його до лікарні в місто, там принаймні безплатно колотимуть.
— Зважаючи на вік дідуся та його стан, лікар порадив лікувати вдома.
— Тож доведеться платити, — безапеляційно заявила фельдшерка та додала: — Я з тебе дорого не візьму.
Дорого це чи дешево, Соня не знала, але довелося на роботі взяти гроші в борг до найближчої зарплатні. За кілька днів мусила йти до хрещеного та брати й там гроші в борг із розрахунку на дідусеву пенсію.
Софійці не спалося. Ще звечора небо несподівано затягли хмари, піднявся сильний вітер. Він зривав перше пожовкле листя з дерев та несамовито жбурляв його на землю. Воно не хотіло падати, а ще довго кружляло в повітрі в прощальному танку. А вночі вітер стих так зненацька, як і почався, а потім пішов тихий та благий дощ. Дівчина вслуховувалася в монотонний шелест дощу та згадувала останню зустріч із коханим. Чомусь постійно бачила зорі, що купалися в річці. Кортіло піти знову до річки тихої ночі та подивитися на це диво природи, але зараз вона загадала собі, що не піде сама. Дівчина вирішила, що обов’язково дочекається Сашка, тоді вони вдвох будуть дивитися на дві зіроньки, що пірнатимуть у воді. Тим паче, що зараз їй нема доступу до річки. Немає також і верби, похиленої над водою, дерева, яке було свідком їхнього таємного кохання.
Софійка важко зітхнула, згадавши про ту зустріч, коли слова знаходилися самі по собі, бо йшли від самого серця. Вона заплющила очі, і знову перед нею був образ коханого. Ось він гарячими вустами зігріває її губи, а потім ніжно крапелька за крапелькою збирає воду з її оголеного тіла. Потім згадала проводи Сашка, коли на душі була тривога, бо відчувала, що станеться щось неприємне та несподіване. Вона прохала коханого не полишати її, але, напевне, була не дуже переконлива, бо він усе-таки поїхав. Зараз Софійка вже не знала, чи картати себе за те, що дозволила йому поїхати, чи ні. У нього робота, служба — що вдієш? Якби знаття, де впадеш, то соломки підстелив би.
За вікном усе ще тихо, заколисливо шумів дощ, коли з’явилася рятівна думка. «Як тільки дідусь одужає, — вирішила вона, — одразу ж поїду до Сашкової матері. Досить жити в невідомості!» Вона до цього часу нічого не знала про долю Сашка. Упевнена, що він її не зрадив, не покинув, дівчина подумала, що з коханим могло скоїтися лихо. Можливо, саме зараз він чекає на неї та потребує допомоги? «Треба самій про все дізнатися», — зробила висновок Соня, вслухаючись у тихе дихання дідуся в сусідній кімнаті.
Залишалося відкритим питання, де брати гроші на лікування, якщо не вистачить. А їх, напевне, буде недостатньо, бо після інсульту дідусь досі лежав непорушно, не розмовляв, і, мабуть, не пізнавав Соню, хоча вона подовгу розмовляла з ним, розповідала про свої справи. Добре, що дядько Микола — сусід — допоміг викопати картоплю, а хрещений батько — висушити та перевезти до двору сіно. Тільки баба Параска ходить і примовляє: «Біда одна не ходить, за собою іншу водить». Одного разу так допримовлялася, що Софійка мало не схопила з люті дрин та не прогнала її з двору. Але стрималася. Що вдієш? Співчуває, допомагає, і то вже добре.
Головне, щоб Сашко протримався до того часу, коли вона зможе до нього приїхати. У тому, що коханий потребує її допомоги, Софійка вже була впевнена — так їй підказало чутливе дівоче серце.
Ліків залишилося на два дні, а дідусь усе ще був прикутий до ліжка. Софійка розуміла, що потрібно продовжити лікування. Лікар, що знову приїздив із району, оглянувши хворого, сказав, що пацієнтові не стало гірше, і це вже позитивний результат. Але де ще брати гроші на лікування?
Дівчина у відчаї ходила по кімнаті з кутка в куток. Від безпорадності хотілося вити, кричати, скиглити, як побитий собака. Думки плуталися в голові, налітали одна на одну, заважаючи хоча б щось придумати. Поміркувавши, Софійка вирішила добре виспатися, щоб уранці на свіжу голову щось вирішити. Вона підійшла до вікна, щоб його зачинити на ніч, бо чомусь уся тремтіла — чи то від холоду, чи від хвилювання. Нахилившись до вікна, вона від несподіванки аж відсахнулася та зойкнула. За вікном був Стась.
— Хай тобі грець! Злякав як! — сказала Соня невдоволено. — Чому ти приперся в мій сад? Берега тобі мало, чи що?
— Доброго вечора, красуне, — усміхнувся Стась. — Прийшов до тебе поспілкуватися.
— Прийдеш, коли тебе покличуть.
— А я чекав, чекав, коли мене позвуть, але даремно. — Стась удавано зітхнув та розвів руками. — Тож вирішив сам завітати до тебе, запропонувати допомогу.
— Мені від тебе нічого не потрібно.
— Ще й як потрібно! Старого ж треба на ноги поставити?
— Звичайно. І я зроблю це без тебе — будь певен.
— Ні, — похитав Стась головою. — Не вийде. У тебе немає грошей, щоб заплатити за лікування. Пропоную дуже вигідний бартер: одна ніч любові на повноцінне лікування.
— Геть звідси!
— Подумай, Соню, — продовжив Стась, не зважаючи на обурення дівчини. — Дуже вигідна пропозиція. Я б на твоєму місці не поспішав бути такою категоричною. Лише уяви, що я можу прислати до твого старого найкращих лікарів, закупити ліки, оплатити доглядальницю, яка буде з нього вдень і вночі пилинки здмухувати. А можна помістити його в найкращу клініку, де хворих із того світу витягають за кілька днів. І що прошу натомість?.. Майже нічого.