а. Не винесу, бо пiдете на вольну, а опiсля що вiд матерi достанеться. Хiба не знаєте?
п. Оттак! усе на вольну.
о. Та винеси йому шапку, послухай; бач, як його кортить. Хоч би i на вольну пiшов, так тобi що за дiло? — Не хто ж велить, батько, хоч i поганенький, мо, ликами шитий, а усе-таки батько. Не послухала б ти мого? Вiн би тебе скрутив, що до нових вiникiв пам’ятовала б. Чи так i мужика не будеш слухати? Ну, ну! В мене гляди!
а. Не буду тебе слухати, бо не буду твоєю жiнкою.
о. Побачу, як то не будеш! Ану, старий! як скажеш: чи вона буде, чи не буде моєю жiнкою?
п. Хм!.. Я б тобi щось сказав, та тутечка не можна. Ось ходiмо зо мною прогуляймося, аж ген туди, на Лису гору.
о. Якого я там чорта забув? Не хочу.
( ) А що, чи є в тебе грошi?
о. Та ось повна кишеня; батько дав на сватання.
й. Пробiгайся ж з ним на вольну та постав йому четвертину, то вiн до тебе буде добрий i дочку присилує.
ДУЭТ
Обнявшись и приплясывая, уходят.
а. Буде ж менi тепер вiд матерi, зачiм батька не встерегла. Побiг би ти, Олексiєчку, та вернув їх.
й. Не руш його, Уляно; нехай iде, нехай Стецько заведе його на вольну та й сам зайде хоч до завтрього, так з ким старости прийдуть i як у вас без батька буде?
а. Нехай як собi знають, а я не винувата; я таки шапки не дала. Що, Олексiєчку, ось i вечiр близенько; що нам робити?
й. Хто його зна, моя рибонько! Щось i дядько не туди став гнути, усе за багатим тягне. Що-то якби я паном був, тодi б своя воля: украв би тебе по-панськи та й оженився б.
а. А опiсля i покинув би мене, як пани роблять?
й. Не говори так, моя кришечко! Хоч би я над панами пан був, хоч би ахвицером був, а все б тебе так любив, як i тепер. I хоч би менi одежi на увесь год давали, або пару волiв, або отаманом настановляли, то я б нiчого не захотiв, опрiч тебе одну.
а. Спасибi тобi, мiй соколику, що так мене любиш, та й я ж не меньш тебе. Нехай би за мене сватався не то що Стецько, та хоч би i сам хватальний, та давав би менi скiльки разкiв намиста з дукатами, та справив би баєву юпку та каламайкову спiдницю з шовковою запаскою, то от же то Богу, плюнула б йому межи очi, а пiшла б за тебе… От же й лихо! Мати iде, ще буде мене лаяти, зачiм з тобою стою.
й. Нехай iде; ще буду її ласкою прохати, чи не змилосердиться хоч трохи.
Те же и а.
а. Чи се ж тобi, дiвко, звичайно середу дня з парубком на вулицi стояти? Чи се тобi хiба вечiр? Не вмiла б де у куточку постояти, щоб нiхто i не бачив, а то i маяче усiм у вiчi, як та верства! Що люди скажуть?.. Та й тобi, Олексiю, чого тут ханьки м’яти? Вже вона мов просватана; вiдрiзана скибка. Шукай собi другу, а її вже не обдурюй.
й. Нi, паньматко, нiколи я нiкого не обдурював; не моя се натура, її ж я полюбив, от вiд макотруса буде другий год; та, правду тобi скажу, так її полюбив, що коли не вiддасте за мене, то не знаю, як i на свiтi проживу. Одарiє! Не знаю, як вас по батюшцi, паньматко! Згляньтесь на Бога, не занапастiть моєй душi; кажу вам, що вмру або у салдати пiду, коли її рiшусь. Пожалiйте мене, сироту: батька у мене нема, мати при старостi, одна, нiкому її, бiдної, буде доглянути. Я буду тут-здесь на заробiтках, а Уляна i господарюватиметь i стару матiр доглядатиметь. Захочете i ви до нас перебратись? — найдемо куток, буде i хлiба шматок. Буду на вас заробляти, буду вас почитати i послухати як матiр рiднесеньку. Худого слова вiд мене не почуєте. Буде вам гарно в мене жити. Коли i було яке лихо, то усе позабуваєте, тiльки вiддайте за мене Уляну.
а. Олексiєчку, мiй голубчику! Послухай же й мене, що й я тобi скажу. Я й сама тебе люблю, мов рiднесенького сина. Парень ти протiв мене звичайний, слухняний; що озьму у руки ту чаплiю, що ти менi сковав, то зараз тебе i згадаю. Та як же за тебе вiддати? Ти собi на лихо крепак! Та й за Кандзюбенка як не вiддати? Хоч дурний — мiри нема, так багатий, не узяв його чорт i з батьком. Сама собi господиня, свекрухи нема; у хорошi походить i у волi поживе. Нi, Олексiйку, не вiддам з волi та у неволю.
й. Та яка се неволя? То ви не буваєте по селам та й не знаєте, як тепер добре за панами жити! I казеннi дiвчата, аж вибрикуючи, iдуть у села за панських; одна одну попережа.
а. Та воно, Олексiйку, i правда твоя; чула i я дечогось про се багацько: iдуть i нашi городяни за селян, та ще й за панських; та менi ось що: Кандзюбина худоба, а її до бiса! Жалко, як достанеться кому другому, а не моїй дитинi. Нехай вже, Олексiю, так буде, як воно є. Ти з Уляною розiйдись та приходь на весiлля, буцiмто нiчого i не було.
() Ой паньматко, паньматко! Ти мене такими рiчами мов гарячою шиною у серце шпигаєш! Щоб я на весiлля прийшов? Не хочу, не хочу!.. Не можу iз собою зовладати, бо любов, як сон: нi заїси, нi зап’єш, коли кого нападе. Коли ж нема у вас жалю, пiду прямо до свого барина, упаду у ноги i проситиму, щоб вiддали у салдати, та й пiду на край свiта, у Туреччину, де дядько був.
() Тогдi, мамо, тiльки ти мене i бачила!
ДУЭТ
Обнимаются. Одарка в стороне плачет.
( ) Годi ж, Улясю, годi, моя доненько! Не розривай мого, серця! Iди у хату та вбирайся; вечiр близенько, скоро старости прийдуть.
й. Тривай, паньматко! Поки ще Уляна не заручилась, поки ще менi не грiх назвати її своєю, нехай ми попрощаємось, як довг велить. ( .)Улясю! серденько, рибонько! Бачить Бог, як тяжко менi на душi!.. Не можу тобi розказати, як надривається моє серце!.. Прощай… Улясю! ( .)Прощай, моя зiрочко!.. Нехай… тобi Бог помога!.. Казав би я тобi — не забувай мене, так закон не велить; ти довжна любить i шанувать, кого тобi Бог дасть. А об менi… i не спом’яни!.. Знаю; як ти мене любила, та знатиму, яково буде твоєму серцю жити з нелюбом. Не горюй, Уляно, та не вбивайся!.. Нехай я один за нас за двох буду горе пити!.. Нехай я один буду страждати!.. Коли ж почуєш, що була вiйна, то й знай, що мене перша куля зведе з свiту… Заплач нишком, та й… як собi хочеш. ( .)
() Олексiечку! мiй лебедику, мiй соколику! На кого ж ти мене покидаєш?.. Чи так же я тебе любила, щоб пережила розлучення з тобою?.. Ще ти не далеко зайдеш вiд Харкова, а мене приньме сира земля! Дойде сяя вiсточка до тебе, мiй Олексiєчку! — не журись, поплач трошки, вiдпоминай ту, що тебе щиро до смертi любила, та i надiйсь, що Бог нас зведе на тiм свiтi докупоньки. Прощай, Олексiєчку, прощай!.. була твоя i буду твоєю! ( .)Ходiм, мамо; робiть зо мною, що хочете; уже я не тутешня!.. (.)
() Свiта не бачу за горючими слiзоньками!.. Я ж кажу: коли б менi не Кандзюбова худоба, то я б i не подумала за того стидкого та бридкого Стецька вiддати таке золото, як моя Уляна; та ба! (.)
() Усе то грошi, усе то грошi! Таки куди не подивись, усе вони на свiтi орудують! З грiшми, що не задумай, так усе i уродиться! З грiшми, хоч лежiнь, кажуть трудящий; з грiшми дурня, невiгласа, i почитують i шанують лучче, чим доброго, розумного i роботящого. З грiшми можна i бездiльничать i других обдирать, та ще замiсть щоб такого у Сибiр, так такому ще i кланяються. Та чого тут далеко ходити? З грiшми от і Стецько шанується, мов чоловiк; а вiн, по правдi сказавши… що вiн? — Стецько!
ио.
() Га! Чого? Ось-ось де я! ( .)Ге! ге!.. ге!.. Бодай тебе заво… ге! заводила лихоманка, як вiн мене за… ге!.. завiв! Одно те, що насилу дiйшов, а тут ще i не потрапив, замiсть Харкова та учистив аж у Григорiвку. Було б тобi сватання! З якого б чорта рушники давати, якби я не прийшов? Ще ж i додому швандяти не близько!
()I ще з сим дурнем нiчого i не зробиш! Заслав було його, так-таки вернувся. (.)Чого ж ти вернувся? Де ти дiв свого тестя?
о. А щоб вiн злиз! Знаєш: як пiшли ми, та усе iдемо, усе iдемо… а вiн поспiша, аж сопе, та усе поспiша; а далi став тюпати пiдбiгцем; а там вже — даром що старий — став i пiдплигувати, неначе панський пристяжний; а я за ним тюпаю, усе тюпаю… та не дожену. От як бачу, що не дожену, гукнув, щоб вернувсь та узяв грошi, бо за що вiн питиме? Кинув йому зо жменю, та як потяг назад, та й не потрапив, та аж у Григорiвку просунувся, а вiдтiля вже сюди; та так утомивсь, що неначе у хрещика гравсь. — А ти чого так посупивсь, мов той кiт, що мишу упустив? Але не слуха, що йому i кажеш…
( ) Пiду тепер до дядька-салдата. Не хочу нiякої поради. Нехай вчить муштри; iду охотою у салдати… (.)
() Ану, Стецько, чи вже спочив? Ходiм, голубчику, ще до батька; може, вiн досi сердиться, що я не йду. Прийду та обую шкаповi чобети з пiдковами, одягну нову свиту… та й мудра ж! Ходiм!.. Та не близько ж iти! Аж ген-ген! I не видно вiдсiля!.. (.)
()
Внутренность крестьянской избы; на правой стороне длинный стол, покрытый ковром и сверху скатертью, на ней большой ржаной хлеб. По обеим сторонам стола длинные скамейки; на левой стороне сцены три маленькие скамейки. В углу, но на виду, печь.
лежит на скамейке за столом и спит.