Юра і Петя саме несли ящик із своїм реквізитом, коли почули ледве вловиме гудіння. Воно наростало, густішало. Хлопці поставили ящик на землю й задерли голови.
І раптом сталося таке, чого їм ще ніколи в житті не доводилося бачити. В небі спалахнули яскраво-білі вогні і зависли, гойдаючись, як маятники, на маленьких білих парашутиках. Ї тут же завила бомба.
Її не було видно, але здавалось, що вона вгвинчується у повітря, у твоє серце, у твій мозок…
Ще якась мить — і наче тисячі громів і блискавиць одразу вдарили в землю. Хлопці впали як підкошені, інстинктивно прикрили голови руками.
— Біжімо! — закричав Юра, отямившись. — Біжімо до вагонів, до наших!..
Але не встиг він докінчити фразу, як новий потужний вибух придавив друзів до землі. І хтось зовсім близько закричав надриваючись:
— Далі, далі, від станції!
Підняті з землі цим наказом, хлопці помчали що було сили геть. Упали в густому житі, заплутавшись ногами, і звідти, з ненадійної схованки, розширеними від жаху очима стежили за тим, що діється навколо.
А діялось таке, що і вві сні не наснилося б.
Одна бомба влучила прямо в приміщення станції. В повітря з оглушливим диким свистом і виттям полетіло каміння, завертілись, спалахнувши вогнем, дерев'яні балки. Підскочило підтяте під самий корінь величезне дерево, мов живе, застрибало на одній своїй нозі-стовбурі і впало на землю, придавивши кількох людей, що саме пробігали мимо.
Юра згнітився в маленьку грудочку, заплющив очі. А коли знову розкрив їх, то побачив Юпітера. Кінь несамовито гарцював, шарахався туди й сюди, мов сліпий, і раптом упав, відкинувши голову на ноги.
— Юпітера вбило! — закричав Петя. Але зараз же увагу хлопців привернуло зовсім інше, значно вразливіше: — Стріляють! Літаки стріляють!..
Справді, тоді як два фашистських коршаки ще кидали бомби, інші два почали поливати землю трасуючими кулями. Траси були червоні, зелені, жовті, білі. Вони несли на землю каліцтво і смерть.
І знову — бомби… І знову — кулі…
Земля і повітря кипіли вогнем, здригались од вибухів, стогнали і вили, неначе все довкола корчилося від жахливого болю. Неможливо підвести голову, неможливо дивитись очима.
А потім літаки подалися кудись на захід і настала дивовижна, досі ніколи не чувана тиша. Це, власне, й не тиша, а якийсь одноманітний металевий вереск, що, немов гострими тоненькими свердельцями, в'їдається в барабанні перетинки.
Та ось у цю тишу увірвалися крики й зойки поранених, і дуже знайомий Юрі та Петі голос істерично вигукував:
— Нас відрізано!.. Німці висадили повітряний десант!..
— Юро, та це ж — Кріт! — аж підскочив Петя і почав смикати свого друга за одяг. Той ніяк не міг прийти до тями від баченого й пережитого.
— Еге ж, це він, він… — бурмотів Юра.
— Біжімо швидше до нього. Це ж, мабуть, там усі наші…
Але бігти було важко. Хлопці раз у раз то потрапляли в глибокі конусоподібні ями, вириті бомбами, то натикалися на безладні купи каміння і дерев, то зупинялися перед хаотично покрученими залізничними рейками: навіть не вірилось, що є на світі така сила, яка може отак, як тонкий дріт, поскручувати в дуги і петлі товсті сталеві рейки!
Несподівано в темряві Юра налетів на камінь, перечепився через нього і покотився у воронку майже сторч головою. Петя, не втримавшись, посунувся за ним. Йому обійшлося щасливо.
А Юра дуже розбив коліно. Він ледве звівся на ноги. Але тут же знову сів, застогнав від болю і заплакав.
Розгублений Петя підхопив його під руки, почав підіймати та вмовляти теж крізь сльози:
— Ну, хоч як-небудь… Хоч помаленьку, Юро… Там же нас ждуть, шукають… Клади руку на плече, тримайся за мене…
Але тільки-но хлопці вилізли з ями, як просто біля них ніби з землі виріс Владислав Янчук. Чуб у нього розкуйовджений. Сорочка розхристана, в темних плямах. Вона висмикнулася з штанів і висіла спереду на великому круглому животі, як фартух.
— Це справді ви?.. — не повірив Янчук своїм очам, і в його голосі була непідробна радість. — Як ви тут опинилися?.. Чому не в ешелоні?..
— Ми тікали від бомб і куль, — пояснив Петя. — В житі лежали.
— Що ж мені тепер з вами робити, ховрашки? — сам себе запитав Янчук.
— Ходімо до поїзда, там татко і мама, — все ще схлипуючи і тримаючись рукою за розбите коліно, промовив Юра.
Владислав Янчук подивився на хлопців довгим поглядом примружених очей, помовчав трохи, щось обдумуючи, і раптом ошелешив їх повідомленням:
— А поїзда на станції давно немає. Пішов. Я вже був там, бачив. Який ешелон встиг вискочити з-під бомб, той втік. А який не встиг — тільки тріски залишились… Нашого ешелону немає. Значить, утік…
— А може ж, він ще повернеться? — з надією в голосі запитав Юра. — Там же татко і мама…
Йому знову на очі навернулися сльози. Він ще навіть не міг собі уявити, як можна залишитись без татка й без мами і як вони будуть без нього?
Янчук криво посміхнувся:
— Куди повернуться? Сюди?.. Чув же, що ешелон був з важливим вантажем. От його першим і випустили. Та й повертатись нікуди. Глянь, що від станції залишилось…
Юра і Петя глянули разом. Справді, стояли тільки зруйновані стіни від колишніх будівель, зяяли чорними прямокутниками колишні вікна, стирчали обчухрані стовбури дерев, а там, де раніше купчились ешелони, тепер лежали купи брухту.
— То що ж нам робити? — не вгавав Юра.
— Була чутка, що ми — відрізані, якщо так, то… — Янчук не доказав і почав заправляти сорочку в штани. Потім обізвався знову: — Нікуди від мене не дівайтесь, бо загинете до біса. Тепер мене слухайте у всьому… Ходімо в найближче село, попросимося в когось переночувати. А там видно буде…
Хлопці не могли не скоритись. Вкрай налякані і пригнічені жахливими подіями, вони пішли вслід за Янчуком, міцно тримаючись за руки. Юра шкандибав і часто тер розбите коліно.
В селі їх справді пустили в хату, хоч і не одразу. Спершу розпитали: хто, звідки та як залишились?
Янчук охоче відповідав і все показував на хлопців:
— Не ради себе, ради дітей прошусь. Куди я з ними в глупу ніч?.. Та тепер же й ходити страшно…