Вибрані твори в двох томах. Том II - Ткач Дмитро 6 стр.


Їм послали на підлозі ряднинку та дали на всіх одну ковдру, щоб укрились. Хлопчики спершу тихо перешіптувались, а потім втома таки зборола їх, і вони поснули.

Чи думав Петя ще вранці того дня, що йому доведеться спати ось так, на чужій підлозі, в чужій незнайомій хаті, поруч з ненависним Кротом!.. Чи думав ще вранці того дня Юра, що увечері загубить своїх батьків і так само, як і Петя, потрапить під опіку Владислава Янчука!..

А Янчук перевертався з боку на бік всім своїм важким тілом, тихо виходив у сіни покурити, знову лягав і знову перевертався.

Юра прокинувся раптово від густої безладної стрілянини.

Злякано скочив на ноги. На мить примарилось, що ночі й не було зовсім, і що він не спав, і що це триває той кривавий вечір з вибухами бомб, свистом куль і зойками поранених.

Разом з ним схопилися Петя і Владислав Янчук.

В кімнаті стояв присмерк, вікна були запнуті.

Господар тремтячою рукою відхилив запону. І те, що Юра побачив, злякало його не менше, ніж учорашній наліт ворожих бомбардувальників. Вулицею мчали німецькі мотоциклісти і стріляли з автоматів. По кому стріляли, навіщо? Важко було зрозуміти.

Господиня заголосила:

— Матінко моя-я, пресвятая богородице-е, що ж це тепер бу-у-де?..

Стара, зморшкувата і сива, вона підняла суху маленьку руку до лоба і почала хреститися у куток, хоч ікон там і не було.

Чоловік цитьнув на неї, і вона принишкла, затиснула губи рукою, зігнулась, зіщулилась і стала маленькою, як дитина.

Янчука судомило. Він витяг з кишені хусточку і витер з лоба та щік холодний піт.

— Отже, таки відрізали нас… — хрипко промовив він. Нижні повіки нервово тремтіли.

Стрілянина хутко вщухла. А потім стало чути тільки рокіт моторів та невиразну голосну розмову.

— Матінко моя, сюди ідуть! — сплеснула руками жінка. Обличчя в неї стало сіре, як земля.

— Ат!.. Тепер уже все одно: скигли не скигли, а німці у дворі, — розпачливо махнув рукою чоловік. Він зірвав з усіх вікон запони і пішов відчиняти двері.

Двоє німців увійшли в хату з гуркотом і криками. Вони були в касках, у жовто-зелених мундирах з блискучими ґудзиками, в темних штанях, заправлених у коричневі чоботи з коротенькими халявками. Обоє тримали автомати перед собою.

— Вер зінд зі?.. Хто ти?.. — звернувся один з них не до господаря хати, а до Янчука, може, тому, що той був молодший.

І тут Юра та Петя, як не були налякані появою німців, аж закам'яніли від подиву. Янчук заговорив по-німецьки!..

— Хо! — засміялися фашисти задоволено. — Пан знає німецьку мову!

— Знаю… знаю… — догідливо й принизливо белькотів Янчук. — Вивчав, спеціально вивчав… Я є артист цирку, Янчук. Я політикою не цікавився… Ці два хлопчики — теж артисти. Маленькі артисти… Ми є наїзники, акробати…

— Хо!.. Пан Яншук є акробат!.. Хлопшик акробат!.. Покажи акробат!..

— Зроби сальто, швидко, — повернувся Владислав Янчук до Юри. — Пан офіцер наказує…

Юра позадкував у куток і звідти, мов зацьковане звірятко, зиркав то на німців, то на Янчука великими очима.

— Роби, пацюго! — уже крикнув Янчук, боячись, що ось зараз за неслухняність кара впаде і на Юру, і на нього самого.

— Він не може робити сальто, — озвався Петя, — у нього розбите коліно. Ось гляньте…

Петя сам підкотив Юрину холошу і показав садно, що засохло кров'ю.

— Ти роби! — заревів Петі в обличчя Янчук, вишкіривши великі передні зуби.

Діватися було нікуди. Петя підійшов до стіни, щоб більше було вільного місця, зробив півсальто і ляскач. Вийшла коротенька, але ефектна спортивна комбінація.

— Го-го-го!.. — заіржали фашисти від задоволення. — Корош акробат!.. Іще акробат!..

— Роби ще, дикобразе! — наказував Янчук.

Петя виконував не дуже складні номери, боячись, щоб німці не почали стріляти: фашисти були добре-таки напідпитку.

— Цвай хлопшик робить акробат!.. Обидва… цвай! — наказав п'яніший і, мабуть, старший чином.

— Робіть обидва, — повторив Владислав Янчук. — Коліно? Хіба тобі ніколи не доводилось працювати з розбитим коліном?.. Ану, швидко, крокодили!.. Давай, давай! — Він витяг Юру з кутка і, як цуценя, кинув посеред хати.

Юра заплакав. З тої хвилини, як у цирку оголосили, що почалась війна, він ніяк не міг прийти до тями, хоч би до якоїсь рівноваги. Йому здавалось, що все те, що відбувається, — якийсь страшний, химерний сон, і коли він, Юра, прокинеться, то все буде, як і раніше. Він опиниться біля татка і мами, які так його люблять, і всі разом вони знову тренуватимуться, виступатимуть у красивому цирку перед вдячними глядачами, а вран ці він радісно бігтиме в школу…

Але ж ні, це — не сон. Ось незнайомі озброєні люди змушують його з хворою ногою робити акробатичні вправи. А ось з ними за одне й Владислав Янчук, який чомусь одержав право знущатись над іншими і робити що завгодно.

— Давай! Давай! — аж пінився Янчук. — Бо я навчу тебе, як слухати!.. Витри сльози, чуєш? Алей! Ап!..

— Навіщо ви дитя мучите? — тихо озвалась господиня. Досі вона мовчки стояла біля печі і скорботними очима стежила за тим, що відбувається в її хаті.

— Хлопці мої! — огризнувся Янчук. — Моя над ними влада, і вони повинні мене слухати!..

— А може, спробуємо, Юро? — шепнув Петя. — Давай спробуємо, бо ти ж бачиш.

Наче теплим легеньким вітерцем повіяло на Юру від тих співчутливих слів. Зараз він збере всі свої сили, зробить що-небудь. Аби тільки не накликати біду на Петю і на себе.

— Спробуємо, — хитнув Юра головою.

Але, зробивши перший же курбет, хлопчик скрикнув від нестерпного болю і покотився по підлозі, тримаючись за ногу.

Назад Дальше