Жінка плакала, витираючи сльози кінчиком хустки. Її чоловік мовчки дивився перед себе суворими очима. А фашисти реготали, дивлячись, як Юра качається по підлозі з хворою ногою і стогне.
— Давай ти робить акробат! — старший німець ткнув Янчука пальцем у великий живіт.
Янчук сторопів, повів навколо себе розгубленими очима.
— Ти… Ти… — вимахував автоматом фашист. — Ду унд кнабен… хлопшик!
Переляканий Янчук втупився в німців благальними очима:
— Я не вмію. Так би мовити, комплекція… вік… — губи йому скривилися в болісну посмішку. — Я не акробат, я є керівник групи наїзників…
— Пан Яншук буде сьогодні акробат! — твердо промовив німець, переставши реготати. — Я хочу бачити пана Яншука акробатом. Ну, швидше! — крикнув він точнісінько так, як хвилину тому Янчук кричав на хлопців.
Владислав Янчук, тремтячи всім своїм опасистим тілом, став на коліна, потім на руки і підставив свою широку гладку спину Петі:
— Роби стойки… Роби що-небудь у мене на спині.
Петя зробив через Янчука півсальто, потім — сальто, потім постояв у нього на спині на руках.
Фашисти знову реготали, аж заходились.
— Пан Яншук хорош акробат… Сам, сам давай!
Янчук перекинувся через голову і сів, важко дихаючи та дивлячись на німців з тією ж самою благальною, болісною посмішкою.
Це було знущання. Це була тяжка наруга над людиною. Але Янчук зараз думав тільки про те, як би догодити сп'янілим від горілки і нероздільної влади прийдам.
Та цієї розваги їм виявилось замало. Водячи автоматами туди й сюди, німці вже в один голос ревіли:
— Всі робіть акробат! Всі! І ти… І ти… — показували вони на господаря та господиню. — Ну, швидко, швидко!
Господар навіть не поворухнувся. Він тільки підняв очі і рівним голосом промовив:
— Пане офіцер. Я — не штукар. Я — стрілочник на залізниці і — вже старий чоловік. Глумитися над собою не дам.
— Що він говорить? — заверещав німець до Янчука.
— Він говорить, що старий уже, пане офіцер, — пояснив Янчук, — і що він не буде цього робити.
— Не хоче бути акробат?
Німець, хитнувшись, ступив до господаря і різко штовхнув його дулом автомата у груди.
— Робить акробат!
Чоловік поточився назад, притулився спиною до стіни, у нього засмикалась права щока.
— Пане офіцер, — сказав він, — я людина стара і хвора. Навіщо ви наді мною знущаєтесь?..
— На коліна, свиня!.. — заревів німець, загрозливо ворушачи білками очей.
— Я ще ні перед ким не ставав на коліна… — почав було чоловік, але в цю мить пролунала коротка автоматна черга і він, повільно сунучись спиною по стіні, важко опустився на підлогу. Жінка скрикнула несамовито, впала поряд з своїм уже мертвим чоловіком.
Янчук невідомо для чого поповз рачки до столу, за яким сидів другий німець. Юра і Петя стояли мов неживі.
Фашисти пішли до порога. Старший сказав:
— Пан Яншук буде хазяїн циркова група.
— Слухаю, пане офіцер, — белькотів дерев'яним язиком Янчук, сидячи на підлозі. — Слухаю. Все буде, як накажете.
Здавалось, з переляку він зовсім втратив розум.
Фашисти пішли з села так само несподівано й швидко, як і увійшли до нього. Залишили після себе кількох забитих і поранених та комендатуру з комендантом і поліцаями.
Пішли вони далі на схід, в глиб нашої країни.
І тих двох німців, що знущалися над Юрою та Петею, теж не стало. Призначивши Владислава Янчука хазяїном неіснуючої циркової групи, вони зникли, як примара, разом з іншими.
Янчук не чекав, поки в цьому селі його застукає комендант, забрав Юру та Петю і втік.
Ого, останні події навчили його дечому!
Тепер він уже нізащо не лишиться сам, без хлопців. Сам він хто? Підозріла особа, яку можна затримати на кожному кроці і якій можна «пришити» і партизана, і що завгодно. А всі троє — вони артисти цирку, які добровільно залишились на окупованій території і, окрім арени, нічого й знати не хочуть.
Радянські війська відкочуються на схід, отже, втрачають силу з кожним днем і скоро будуть розбиті. А закута в броню німецька армія наступає. То чого ж йому, Янчукові, повертатися на схід? Навпаки, йому треба йти на захід. Все на захід і на захід. Може, навіть, у саму Німеччину. А там він уже влаштує своє життя міцно і назавжди.
І, нарешті, останнє. Хай ті два німці і поглумилися з нього (що візьмеш з п'яних!), та зате вони дали йому добру пораду — стати хазяїном циркової групи! І він, Владислав Янчук, стане ним, обов'язково стане! Поки що у нього в руках лише ці два хлопчиська. Але й це добре для початку. А далі… Та що й казати, тепер він не залежатиме від якоїсь там профспілки, від дирекції, від громадської думки. Ні, тепер він буде сам собі хазяїн. Тут діє приватна ініціатива, і він виявить її на повну силу!
Так тішив себе Владислав Янчук райдужними думками і надіями. Йшов і вів хлопців далі на захід. Дорогою він, де тільки міг, збирав німецькі газети, читав хлопцям, що гітлерівські війська вже захопили Дніпропетровськ і Харків, показував хвалькуваті німецькі фотографії.
Стояла немилосердна спека. Сонце застряло в зеніті високого і ніби вицвілого неба. Дорога під ногами лежала курна й гаряча. Трава поникла, мов нежива. Не ворушилося жодне стебельце.
Всім трьом страшенно хотілося їсти. Вони так і втекли з села, не кинувши в рот і крихти хліба. А ще дужче їх катувала спрага. Хоч би ковточок води! Та де її візьмеш у цьому випаленому сонцем і пожежами війни степу?.. А села попереду не видно. Тільки марево гойдається і тане на видноколі. Мертва, пустельна лежить земля…
Нарешті щось забовваніло вдалині. Ще трохи зусиль, і стало видно, що то — дерева. А серед них і хати забіліли. Хлопці підбадьорились, пішли швидше. Не може ж бути, щоб тут вони не напилися досхочу та не дістали чогось поїсти!