2007-го для консолідації управління активами в різних сферах Фірташ створив компанію «Group DF», прибутковість якої з приходом до влади «Сім’ї» Януковича почала стрімко зростати. Нині під контролем Фірташа — хімічна галузь країни, газове постачання, виробництво й експорт титану. Про опосередкований зв’язок із «Сім’єю» дає підстави стверджувати не лише третє місце в десятці «тендерних чемпіонів» України за 2013 рік, але й те, що протягом 2011 року Дмитро Фірташ установив чи не світовий рекорд зі зростання власної капіталізації — 540 % на рік. Навіть зараз, наприкінці 2014-го, перебуваючи в Австрії в очікуванні екстрадиції до США, де його, ймовірно, судитимуть за давання хабара в особливо великих розмірах індійським чиновникам, Фірташ не полишає спроб впливати на події в Україні.
За оцінками нового керівництва України, Янукович зі своїм оточення вивів на офшорні рахунки близько 70 млрд доларів (третина річного ВВП країни за курсом долара 2013 року), залишивши державну казну порожньою та пограбованою.
Окремі аналітики вважають цю цифру заниженою, стверджуючи, що протягом чотирьох років правління «Сім’я» розікрала та вивезла за кордон не менше ніж 100 млрд доларів.
Переважна більшість західних експертів і журналістів констатує, що основна причина соціального вибуху взимку 2013–2014 років в Україні, відомого як Євромайдан, — це згортання євроінтеграційних процесів тогочасним керівництвом України. Та це не так. Основна причина криється в іншому. 2010-го, після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, донецький клан охопив своїм впливом усю країну. Зосередивши в руках три гілки влади — законодавчу, виконавчу, судову, взявши під контроль правоохоронні органи та податкову інспекцію, «Сім’я» Януковича шляхом податкового тиску, фейкових приватизаційних тендерів, а нерідко шляхом шантажування та залякування загарбувала найбільші підприємства України. Украй несприятливі умови призвели до занепаду малого та частково середнього бізнесу (за даними журналу «Український тиждень», протягом 2011 року внаслідок посилення фіскального тиску понад 56 тисяч підприємців пішли з легального бізнесу). Незручних, одіозних політиків безцеремонно саджали за ґрати. Із 2010-го відбулося різке зростання тиску на вільну пресу, у державних і підконтрольних «Сім’ї» ЗМІ — запровадження жорсткої цензури, якої не було навіть за Кучми. Улітку 2012-го російська мова набула статусу регіональної, а в окремих регіонах — навіть не другої, а першої державної, через що на 23-му році незалежності в столиці держави з назвою Україна я змушений був боротися за право вільно говорити українською (все точно навпаки до того, про що під час Євромайдану та подальшого протистояння з Україною заявляла Російська Федерація!).
Фактично, відмова від угоди з ЄС стала лишень іскрою, що призвела до вибуху, а паливо, яке живило той вибух, підготувала донецька «Сім’я», менше ніж за чотири роки перетворивши Україну з молодої демократичної держави на феодальне князівство із хворобливою залежністю від автократичної Росії.
У другій половині четверга 21 листопада 2013 року — рівно за тиждень до початку 3-го саміту ЄС «Східне партнерство» у Вільнюсі — прес-служба прем’єр-міністра України Миколи Азарова оприлюднила розпорядження про призупинення підготовки до підписання угоди про асоціацію із Європейським Союзом. «Призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським Співтовариством із атомної енергії та їхніми державами — членами, з іншої сторони», — йшлося в документі. Свій наказ голова українського уряду мотивував потребою вжити заходів «щодо забезпечення нацбезпеки, більш детального вивчення й опрацювання комплексу заходів, які необхідно здійснити для відновлення втрачених обсягів виробництва та напрямів торговельно-економічних відносин із Російською Федерацією». У своєму розпорядженні Азаров також доручив Міністерству закордонних справ і Міністерству економічного розвитку запропонувати Європейському Союзу утворити спільно з Росією тристоронню комісію з опрацювання питань української євроінтеграції.
Прес-служба Миколи Азарова оприлюднила розпорядження в той момент, коли президент Янукович розповідав європейським журналістам у Відні про продовження євроінтеграційного курсу та європейські перспективи України.
Відразу після того, як озвучене Азаровим рішення українського уряду з’явилося на офіційній сторінці Кабміну, президент Росії Володимир Путін заявив, що російська сторона готова до переговорів у форматі «Росія — Україна — ЄС», чим дав чітко зрозуміти, що без його втручання не обійшлося.
Увечері того ж дня небайдужі громадяни України почали самоорганізовуватися в соціальних мережах (переважно у Facebook і Twitter): пролунали заклики до акцій непокори, перші ультимативні вимоги щодо відставки уряду та президента. О 22:00 активісти зібралися на мітинг на Майдані Незалежності в Києві. Ближче до півночі на центральній площі столиці зосередилося близько півтори тисячі осіб.
У цей же час на Майдані з’явилася міліція та бійці спецпідрозділу «Беркут».
Протягом усіх наступних днів, що передували Вільнюському форуму, європейська преса вирувала в обговореннях рішення керівництва України згорнути євроінтеграційні процеси. Журналісти цитували слова верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Кетрин Ештон про те, що угода про асоціацію з ЄС була шансом для початку реформування України, обурювалися втручанням Путіна в переговори («наче зараз 1939 рік, і він (Путін) міг би довільно володіти територіями, як колись Гітлер і Сталін»), зазначали, що Україна «втікає від Європи», а також вказували на те, що ситуація у Києві нагадує перші дні Помаранчевої революції. Що там казати — піддатливість українського президента стала сюрпризом не лише для лідерів Євросоюзу, але й для соратників самого Януковича, навіть для найдавніших його союзників в Україні. До моменту офіційно задекларованої зміни зовнішньополітичного курсу та розвороту в напрямку Росії мало хто спромігся б припустити, що Віктор Янукович аж так залежить від Володимира Путіна. Лідери Партії регіонів намагались пом’якшити спричинений відмовою ефект, непереконливо наголошуючи, що в розпорядженні Миколи Азарова йдеться винятково про призупинення, а не про скасування процесу євроінтеграції, та всі подібні заяви були лише намаганням зберегти гарну міну при поганій грі — люди чудово розуміли, що означає «призупинення».
Польське видання «Rezczpospolita» 22 листопада опублікувало нищівну статтю під заголовком «Україна провалила екзамен із незалежності». Безумовно, провалила — сперечатися немає про що. Однак я хотів би зауважити, що реакція європейських ЗМІ та провідних західних політиків (а також Ангели Меркель) на загрозливий за своїми масштабами тиск Москви надійшла занадто пізно та була занадто слабкою. Рішення про відмову від підписання угоди про асоціацію ухвалювали не на саміті у Вільнюсі та не 21 листопада в залі засідань Кабінету Міністрів. Сигнали про те, що Росія не має наміру відпускати Україну і тим самим остаточно прощатися з імперіалістичними амбіціями, надходили задовго до призначеного на 28 листопада підписання угоди з ЄС.
2010-го, після інавгурації, Віктор Янукович підтвердив (або вдав, що підтверджує, — зараз важко сказати, як усе було насправді) незмінність зовнішньополітичного курсу на інтеграцію із ЄС. Свій перший закордонний візит як президента України Янукович провів до Брюсселя, де зустрівся із тодішнім президентом Європейського Союзу Германом Ван Ромпеєм. 4 червня 2010 року Янукович заявив, що Україна не визнає незалежності псевдореспублік Абхазії та Південної Осетії, що стало болючим ляпасом Росії.
12 квітня 2011 року до Києва з офіційним візитом прилітав «тимчасовий» прем’єр-міністр Росії Володимир Путін (із 8 травня 2008-го до 7 травня 2012-го Путін сам себе призначив головою уряду РФ). Першочергова мета приїзду — спроба переконати Україну вступити до Митного союзу, до якого погодилися ввійти Білорусь і Казахстан. Віктор Янукович однозначної відповіді не дав, запропонувавши Путіну пакетну угоду про співпрацю за формулою «3+1». Така позиція українського президента не означала відмову, та все ж увиразнювала пріоритетність для України зближення з ЄС. На кінець травня 2011-го угода про створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом перебувала практично на етапі завершення, у 2012-му відбулося остаточне залагодження всіх юридичних, політичних, економічних і безпекових нюансів щодо угоди про асоціацію. 30 березня 2012 року в Брюсселі голови переговорних делегацій від України та ЄС парафували угоду про асоціацію, а 20 червня 2013-го текст угоди опублікували на офіційному сайті Комітету з євроінтеграції Верховної Ради України.
Реакцію Росії можна було легко передбачити.
Наприкінці липня 2013-го російські митники розпочали безпричинну перевірку всіх транспортних засобів із продукцією українських товаровиробників, що призвело до їх простою на кордоні та псування продуктів. 14 серпня 2013 року митна служба Російської Федерації без жодного офіційного пояснення внесла до переліку «ризикових» усіх без винятку українських імпортерів, заборонивши ввезення до Росії українських цукерок, сирів, кисломолочних продуктів, м’яса. 18 серпня 2013 року радник президента Російської Федерації Сергій Глазьєв ненав’язливо натякнув, що в разі підписання Україною угоди про асоціацію з Європейським Союзом митне адміністрування з боку Росії буде посилено.
19 серпня 2013-го в результаті переговорів між представниками українського Міністерства доходів і зборів і Федеральної митної служби Росії було погоджено, що додаткові процедури митного контролю щодо українських товарів не застосовуватимуться й українські товари перетинають російську митницю в штатному режимі. 21 серпня Микола Азаров заявив про завершення торговельної війни. Мало хто тоді — й в Україні, і на Заході — здогадався запитати: якою ціною?
Попри публічні запевнення керівників митної служби РФ, «додаткові процедури контролю» застосовували до українських товарів ще не раз протягом вересня, жовтня та листопада — доки Україна офіційно не відмовилась від асоціації з ЄС.
Уночі з 21 на 22 листопада до мітингувальників у Києві приєдналися люди з інших регіонів. Нечисленні антиурядові виступи відбулися у Львові, Ужгороді, Донецьку, Івано-Франківську та Луцьку. Із другої половини дня 22 листопада, незважаючи на кепську погоду, на київському Майдані продовжили збиратися активісти. Міська влада наказала звести неподалік Монумента Незалежності різдвяні кіоски (до Нового року залишалося шість тижнів…) і виставила довкола «Беркут» — нібито їх охороняти. Тривалий час правоохоронців було більше, ніж протестувальників, але надвечір, за повідомленнями українського «24 каналу», довкола Монумента Незалежності скупчилося до 5 тисяч людей. О 21:00 зав’язалися перші сутички з міліцією, котра намагалася перешкодити активістам установити на Майдані намети.
У неділю 24 листопада 2013 року центральною вулицею Києва мирною ходою пройшло, за різними оцінками, від 100 до 150 тисяч людей. На її завершення було проведено великий мітинг на Майдані Незалежності. Натовп мітингувальників не зміг розміститися на центральній площі: люди зайняли весь Хрещатик — від перетину центральної вулиці із бульваром Шевченка аж до Європейської площі. Учасники мітингу одноголосно ухвалили «вимоги Євромайдану» до української влади: 1) відправити у відставку уряд Азарова; 2) до 27 листопада (тобто до саміту у Вільнюсі) надати чинності необхідним євроінтеграційним законам, зокрема й закону про звільнення Юлії Тимошенко; 3) скасувати рішення про призупинення підготовки до асоціації та підписати угоду про асоціацію України та Євросоюзу на саміті у Вільнюсі. У разі невиконання озвучених вимог і непідписання угоди мітингувальники домовилися, що вимагатимуть розпуску парламенту й імпічменту Януковича за державну зраду.
О 15:00 розпочалися серйозні зіткнення між міліцією та мітингувальниками. Протест під Кабінетом Міністрів проходив мирно, доки на вулиці Грушевського під будинком уряду хтось із натовпу не приснув сльозогінним газом у правоохоронців. Згодом у лави міліції полетіли петарди. Міліціонери спробували розігнати натовп, зав’язалася бійка, під час якої правоохоронці активно застосовували гумові кийки, сльозогінний газ і світлошумові гранати. Спроба виявити людей, які спровокували зіткнення, ні до чого не призвела. За свідченнями очевидців, петарди у правоохоронців почали кидали проплачені провокатори, яких пізніше міліція організовано завела до будівлі Кабміну через третій під’їзд.
Одночасно з багатолюдним мітингом у Києві відбувалися протесті виступи в інших містах України, причому — росіяни досі не хочуть цьому вірити — на сході України не менш активно, ніж на заході. У центрі Луганська, неподалік пам’ятника Тарасові Шевченку, побилися прихильники євроінтеграції та проросійськи налаштовані «донські козаки». У Харкові більш ніж тисяча жителів міста вийшла до пам’ятника Шевченку висловити незгоду з політикою керівництва країни. Проходив мітинг у Донецьку. Протягом 23–24 листопада «євромайдани» виникли у великих містах Європи: Мюнхені, Берліні, Женеві, Парижі, Лондоні, Стокгольмі, Будапешті, Вільнюсі, Тбілісі й ін.
Із понеділка на Майдані Незалежності в Києві постійно залишались активісти. 28 листопада, незважаючи на активний спротив керівництва, студенти вищих навчальних закладів столиці вийшли на загальний страйк. Студентські колони з КПІ, Києво-Могилянської академії, Національного університету ім. Т. Шевченка, Національного педагогічного, Національного медичного та низки інших університетів об’єдналися в парку Шевченка, після чого вирушили до Майдану Незалежності. Організатори страйку стверджували, що в ході взяло участь не менш ніж 20 тисяч студентів.
Попри все, вже 28 листопада стало зрозуміло, що на саміті «Східне партнерство» у Вільнюсі Янукович нічого не підписуватиме. Зранку 29-го угоди, подібні до тієї, яку готували для України, підписали представники Грузії та Молдови. Українська делегація того дня не підписала жодного документа.
Після фінального фотографування з учасниками саміту Віктор Янукович ганебно втік від журналістів, не з’явившись на запланований брифінг для української преси.
Увечері 29 листопада на Євромайдані пройшов черговий великий мітинг. Лідери опозиції — Арсеній Яценюк, Віталій Кличко й Олег Тягнибок — намагалися виглядати впевненими, але насправді не уявляли, як діяти далі. Саміт у Вільнюсі завершився, угоду про асоціацію, котру готували протягом шести минулих років, не було підписано, й Україна розпочала повільний дрейф на схід — у напрямку Російської Федерації. На мітингу вирішили, що опозиціонери у Верховній Раді домагатимуться перевиборів.
Наприкінці листопада 2013-го добігав кінця промо-тур на підтримку мого трилера «Твердиня», який вийшов друком у вересні того року. Презентуючи книгу, я об’їхав майже тридцять міст України; залишалось провести декілька презентацій, які, незважаючи на події в країні, я не міг скасувати. Того дня — у п’ятницю, 29 листопада 2013-го — я перебував у Рівному, своєму рідному місті. Увечері організатори рівненського Євромайдану запросили мене виступити на місцевому — меншому, ніж у Києві, та все ж достатньо людному — мітингу. Я погодився.
Після виступу я стояв позаду змонтованої посеред площі сцени, оточений місцевими активістами. Ми притупували ногами, щоб зігрітися, похмуро зиркали з-під низько натягнутих шапок і каптурів та ділилися думками, намагаючись спрогнозувати, як розвиватиметься ситуація, разом шукали відповідь на просте запитання: що робити далі? Більшість схилялася до того, що акції протесту доведеться згортати: угоду не підписано; дату наступного саміту з ЄС не призначено; стояти на майданах і вимагати у Януковича негайно змінити своє рішення безглуздо — станом на 29 листопада підписувати не було чого. Двері до Європи формально залишалися відчиненими, та перед тим ми мали навести лад у власній країні. Яким чином це зробити? На той час Партія регіонів узурпувала всі гілки влади та стала копією Комуністичної партії Радянського Союзу: її лідер займав президентське крісло, її депутати становили більшість у Верховній Раді, її члени контролювали силові відомства та судову систему, всі ключові посади в Кабінеті Міністрів обіймали або її представники, або лояльні до «Сім’ї» маріонетки. Безумовно, що до наступних виборів законним шляхом відсторонити Януковича та «Сім’ю» від влади не вдасться. Порадившись, ми вирішили розійтись і чекати президентських виборів 2015 року. Подібне рішення ухвалив координаційний центр київського Євромайдану: акції згортають, опозиція в парламенті добиватиметься відставки уряду, а лідери регіональних і київського Євромайданів узгодять між собою порядок оповіщення, способи зв’язку та мобілізаційні заходи на випадок, якщо доведеться захищати вибір українців 2015 року. Отакий був план… Трохи більше ніж за добу російські ЗМІ захлинатимуться, навперебій обзиваючи українських патріотів фашистами, бандерівцями, нелюдами, що готові проливати кров заради досягнення політичних цілей, але ніхто з тих хлопців, які пізнього вечора 29 листопада стояли навкруг мене на рівненському майдані та частина з яких через три місяці йтиме беззбройною під кулі снайперів у центрі Києва, не прагнув збройного перевороту. Ніхто не хотів кровопролиття.
На жаль, доля розсудила інакше.
За одну жахливу ніч усе перевернулося з ніг на голову.
Приблизно о третій годині ранку 30 листопада на Майдані Незалежності зник мобільний зв’язок, а за кілька хвилин до четвертої активістів, що залишилися, оточили бійці спецпідрозділу «Беркут». Загалом до центру столиці було стягнуто 2000 спецпризначенців із трьох регіонів України — Чернігівської, Луганської (за іншими даними — Донецької та Луганської) областей, а також Автономної Республіки Крим. На той час довкола Монумента Незалежності перебувало не більш як 400 осіб — переважно студенти київських університетів, які, попри рішення політиків згорнути активні протестні акції, не полишили Майдан. Лідерів опозиції з мітингувальниками не було. На щастя, на площі перебували фотограф та оператор агенції «Reuters», які самі постраждали від «беркутівців», але встигли зафільмувати частину безжального побоїща.
За кілька хвилин по четвертій «Беркут» пішов у наступ. Із перших секунд стало зрозуміло, що основна мета спецпризначенців — не просто зачистити площу, а жорстоко побити мирних демонстрантів. Не було створено коридору, яким мітингувальники могли б відступити, на людей напирали з усіх боків. У натовп полетіли шумові гранати, пішов сльозогінний газ. Стомлені, змерзлі та деморалізовані активісти не мали сил чинити опір, стокілограмові «беркутівці», лаючись російською, швидко відтіснили їх під Монумент Незалежності, після чого почали нещадно бити. Били всіх без винятку — і хлопців, і дівчат. Валили на землю, чавили ногами, молотили кийками по руках і головах. На відеозаписі, знятому оператором «Reuters», чути, як хтось із чоловіків, певно, не вірячи в те, що відбувається, безперестану кричав: «За що?! За що?!» Тих, хто виривався з оточення, спецпризначенці наздоганяли, збивали з ніг і добивали кийками. Добивали навіть тих, хто, стікаючи кров’ю, намагався самотужки дістатися до карет швидкої допомоги, які стояли на Хрещатику, — бійці «Беркуту» перехоплювали травмованих демонстрантів на півдорозі та били, по суті, на очах у лікарів. Камери зовнішнього спостереження зосереджених уздовж Хрещатика та суміжних вулиць магазинів зафіксували, як «беркутівці» переслідували активістів за сотні метрів від Майдану Незалежності, причому ловили й били не лише людей, які прагнули сховатись у підземних переходах чи провулках, але й випадкових перехожих.
О 4:30 усе скінчилося. «Беркут» звільнив Майдан Незалежності від активістів Євромайдану та впустив на центральну площу комунальників для встановлення новорічної ялинки, яку відтоді стали називати «кривавою». Ще півгодини — приблизно до п’ятої ранку — тривало зачищення прилеглих територій. Знавіснілі від запаху крові бійці «Беркуту» металися Хрещатиком, погрожуючи кийками та нецензурно лаючи присутніх громадян. Мобільний зв’язок у центрі Києва було відновлено лише о 5:30.
Звірячий розгін Євромайдану — це переломний момент в історії незалежної України. Події на Майдані Незалежності вночі з 29 на 30 листопада втягнули в протестний рух усі верстви населення, вивівши на вулицю навіть тих українців, які до цього часу демонстративно відмежовувалися від політики. Основну масу людей більше не цікавило питання інтеграції з Євросоюзом. Із того моменту, як шоковані кияни вранці 30 листопада виходили на Майдан, отетеріло телющилися на плями засохлої крові на бруківці, після чого мовчки, зціпивши зуби, йшли до Михайлівського собору, перед воротами якого виник стихійний мітинг, завданням номер один стало усунення від влади зграї знахабнілих злодіїв — донецької «Сім’ї», — котрі вперше від часу здобуття незалежності спричинили кровопролиття в мирній Україні.
Якби мене попросили назвати п’ять основних причин збройного протистояння в Україні протягом зими 2013–2014 років і врешті-решт усунення клану Віктора Януковича від влади, я вагався б, чи згадувати відмову Януковича від євроінтеграції.
На початку вересня 2014-го, під час мого візиту до Польщі в рамках прес-туру на підтримку роману «Бот», організатори фестивалю «Polcon-2014» запросили мене на дискусію «Ураган зі Сходу — Польща, Росія й Україна в обіймах „Демократора“». Разом зі мною в обговоренні російської агресії брали участь відомі польські письменники Пьотр Ґочек, Матвій Паровські й Анджей Пилип’юк. Розмова вийшла цікавою, попри те, що я не прихильник таких заходів. Зазвичай під час подібних дискусій письменники вдають із себе напрочуд проникливих і глибокодумних експертів, якими вони, звісно, не є. Та зараз не про це. Нас зібралося послухати не менш ніж сотня людей, і, як це завжди буває, найцікавішою частиною дискусії стали запитання від слухачів. Один чоловік середніх років підвівся та звернувся до мене. Він говорив довго та трохи плутано (запитання вийшло помітно довшим за відповідь), розписуючи, скільки негативу в повсякденне життя пересічного польського громадянина привнесло входження Польщі до Євросоюзу. Зрозумівши, що зміст його чи то доповіді, чи то запитання окреслений спробою з’ясувати мою думку з приводу того, чи не зависоку ціну заплатила Україна за зближення з Європою і чи не думаю я, що це зближення зрештою нічого не дасть, я був змушений його обірвати. «А хто говорить про входження до Євросоюзу?» — запитав я.
Чому всі друзі-європейці, з якими я підтримую спілкування (а таких із часу навчання у Швеції чимало), думають, що основною і єдиною причиною Євромайдану була відмова Януковича підписати угоду про асоціацію з ЄС? Я однозначно «за» євроінтеграцію, бо прагну бачити свою країну частиною європейської спільноти, але бути частиною Європи означає для мене поділяти європейські цінності, при цьому зовсім не обов’язково мати надпис «European Union» на першій сторінці паспорта. На сучасному етапі у відносинах із ЄС для України важливими є два питання: 1) асоціація, тобто створення зони вільної торгівлі, спільного ринку з країнами Євросоюзу, що забезпечить усунення будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили, і 2) безвізовий режим. Питання про входження до ЄС наразі неактуальне і, мабуть, ще дуже довго таким залишатиметься.
Соціальний вибух в Україні на межі 2013–2014 років мав багато причин, і я твердо переконаний, що більшість із них — внутрішні. Оскільки ще від 2010 року тривало постійне зростання протестних настроїв українців, відмова Януковича від угоди про асоціацію та жорстокий розгін мирної демонстрації на Майдані — це лиш останні краплі у прийнятті людьми рішення домагатися правди на вулиці.
Янукович почав випробовувати терпіння власного народу відразу після інавгурації.
Протягом перших семи місяців на посаді президента Віктор Федорович двічі порушив Конституцію України — основний закон, гарантом якого він мав би виступати. Уперше це сталося 9 березня 2010-го, коли Партія регіонів у неконституційний спосіб сформувала коаліцію в парламенті й таким чином отримала можливість формувати Кабінет Міністрів. Неконституційність формування більшості полягала в тому, що згідно з основним законом України парламентську коаліцію могли формувати лише фракції, які перемогли на виборах і сукупно отримали понад 50 % депутатських місць. 2007 року — попри те, що і «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ), і блок «Наша Україна — Народна Самооборона» (НУ-НС) поступилися Партії регіонів, яка набрала 30,71 % голосів, — сумарно БЮТ і НУ-НС зайняли понад половину парламентських місць, що дало їм можливість законно сформувати демократичну проєвропейську коаліцію, до якої пізніше приєднався Блок Литвина. На позачергових виборах до Верховної Ради 2010 року, що стали логічним наслідком політичної кризи та розбрату між БЮТ та НУ-НС, перемогу знову здобули «регіонали», однак для формування більшості їм катастрофічно не вистачало депутатів. ПР потрібно було або залучити до коаліції одну з демократичних сил — чи то БЮТ, чи то НУ-НС, — або йти на перевибори. Проте Янукович і Партія регіонів сформували коаліцію всупереч Конституції: об’єдналися з Компартією і Блоком Литвина, а решту депутатів, яких усе ще не вистачало для більшості, набрали із перебіжчиків — так званих «тушок» — парламентарів, які пройшли до Верховної Ради за списками БЮТ і НУ-НС.
Удруге основний закон було порушено 30 вересня 2010-го, коли підконтрольний Януковичу Конституційний Суд узагалі відмінив Конституцію України в редакції 2004 року, тим самим надавши президенту право формувати уряд та одноосібно призначати чи звільняти керівників інших гілок влади. Але відповідно до українського законодавства Конституційний Суд може лише трактувати Конституцію, але не має права змінювати основний закон, тобто вносити зміни до Конституції вповноважена лише Верховна Рада, при цьому за рішення повинна проголосувати «конституційна більшість» — не менш ніж 300 депутатів. Упродовж 2010–2014 років Януковичу не вдалося зібрати (читай — скупити) потрібну кількість голосів. Таким чином протягом усього часу його президентства Україна жила без легітимної Конституції.
Через два місяці після перемоги на президентських виборах, 21 квітня 2010 року, без попереднього суспільного обговорення Віктор Янукович підписав із президентом Росії Дмитром Медведєвим угоду про подовження терміну розміщення Чорноморського флоту РФ на території України на 25 років — до 2042 року. По суті, йдеться про третє грубе порушення основного закону, оскільки згідно з Конституцією на території України заборонено розташовувати військові бази іноземних держав. База Чорноморського флоту РФ у Севастополі з’явилася в результаті поділу Чорноморського флоту СРСР — на той час Росія просто не мала куди подіти стільки кораблів. Крім того, на момент укладання угоди про тимчасове базування російського Чорноморського флоту в Криму української Конституції ще просто не існувало. Після ухвалення Конституції парламентом 1996 року планували, що російський флот лишатиметься у Севастополі до 2017-го, після чого перебазується на новозбудовану базу в Новоросійську. Результат підписання угоди — багатотисячні мітинги й активний спротив опозиції її ратифікації у парламенті.
Навряд чи у Європі хтось знає, що події на Євромайдані — це далеко не перші масові виступи в Україні за період президентства Віктора Януковича.
22 листопада 2010 року кількадесят тисяч представників малого та середнього бізнесу зібралися на Майдані Незалежності у Києві, протестуючи проти ухваленого напередодні парламентом Податкового кодексу, відомого як «кодекс Азарова-Тігіпка». Протести тривали до 2 грудня 2011-го й дістали назву Податкового майдану. На Майдані Незалежності розгорнули наметове містечко, в якому постійно перебувало кілька сотень осіб, час від часу проходили багатолюдні мітинги. Протести призупинили тим, що парламент частково врахував вимоги демонстрантів і доопрацював Податковий кодекс.