Цього разу на Майдані залишилося значно більше людей, ніж уночі з 29 на 30 листопада. Та й самі «майданівці» приготувалися до спротиву.
Силовики розгорнули наступ о першій годині ночі: атакували мітингувальників із боку вулиці Інститутської та Європейської площі. Здіймаючи тривогу, закалатали дзвони Михайлівського собору. Наступ транслювали через Інтернет; на сцені Майдану звучали заклики до киян прийти на допомогу — виступали співачка Руслана Лижичко, Віталій Кличко, лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук, унаслідок чого тисячі піднятих по тривозі киян приїхали чи прийшли пішки. «Беркут» і внутрішні війська дотиснули мітингувальників до Майдану Незалежності, але далі просунутися не змогли. До ранку Євромайдан відстояли, а об 11:00 нападники покинули Хрещатик, повернувшись на вихідні позиції.
11 грудня 2013-го Віктор Янукович збагнув, що без застосування вогнепальної зброї придушити масові протести на Євромайдані йому не вдасться.
Влада не бажала йти на поступки, продовжуючи ігнорувати основні вимоги Майдану.
29 грудня 2013-го активісти Євромайдану організували мирний автопробіг до представників влади з метою нагадати їм про вимоги, висунуті опозицією. Першим, до кого завітали мітингувальники, був Віктор Янукович. В автопробігу взяла участь величезна кількість автомобілістів, велосипедистів і навіть людей без транспортних засобів, яких брали до себе власники автомобілів, — автоколона, що вирушила до президентської резиденції в Межигір’ї, розтягнулась на кілька кілометрів. Серед пікетувальників знаходилися лідери опозиції — Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.
Доїхати до дачі президента активістам не вдалося. За 300 метрів перед будинком Януковича дорогу перегородили стіною з автобусів і солдатів внутрішніх військ. Проте мітингувальники агресії не виявляли: акція пройшла мирно.
Після завершення акції під Межигір’ям автомобілісти організовано рушили до будинку Віктора Медведчука. Учасники автопробігу назвали Медведчука «ляльководом» через переконання, що саме він — призвідник кривавих подій на Євромайдані 30 листопада, 1 та 11 грудня, а також жорстокого побиття журналістки Тетяни Чорновол. Люди вишикувалися вздовж паркану, стукали по ньому, а також написали фарбою гасло «Палаци — дітям!».
Віктор Медведчук до активістів не вийшов, зате пізніше в інтерв’ю заявив: «Ані залякати, ані зупинити мене не вийде… Я і рух „Український вибір“ будемо активно, всіма законними способами боротися за наші православно-слов’янські цінності, за дружбу й економічне співробітництво з Росією». Після того додав: «Їм (опозиційним лідерам) хочеться воювати? Я воювати вмію. У нас достатньо сил і можливостей, щоб відстояти наші погляди і переконання».
Слова Медведчука поширили всі українські ЗМІ, проте на той момент мало хто усвідомлював, що вони насправді означають. По-справжньому їх зрозуміли лише в січні 2014-го, коли режим Януковича розгорнув проти Євромайдану повномасштабний терор.
Нову хвилю ескалації конфлікту невдовзі після Нового року, 16 січня 2014-го, зумовило ухвалення Верховною Радою України так званих «законів про диктатуру».
Поза тим, що самі по собі закони не можна визнати правовим явищем, вони набували чинності із кричущим порушенням регламенту Верховної Ради. Голосування проходило без будь-якого попереднього обговорення. Пакет із десяти «диктаторських законів» — фактично удар влади у відповідь на заходи та дії активістів Євромайдану — «підсунули» депутатам у день голосування за бюджет України на 2014 рік. Якщо ухвалення бюджету було заплановано заздалегідь, то про зміни до Кримінального процесуального кодексу та закону про судоустрій нічого не знала не лише опозиція, але й більшість рядових депутатів із Партії регіонів. Повністю тексти внесених до законів змін оприлюднили лише після того, як депутати за них проголосували.
Голосування відбувалося шляхом підняття рук, без використання електронної системи «Рада», а голова лічильної комісії Володимир Олійник — відомий депутат-«тушка», символ брехливості та продажності «регіоналів» — навіть не намагався створити видимість підрахунку. Перший заступник голови Верховної Ради, народний депутат із фракції Комуністичної партії України Ігор Калєтнік по черзі оголошував номер і назву законопроекту та закликав депутатів голосувати, відразу після чого Олійник викрикував кількість депутатів, що нібито проголосували «за», — 239 (щоразу одну й ту саму цифру, попри те, що за ухвалення окремих із «підкинутих» законів було піднято не більш як сотню рук).
Насамкінець спікер парламенту Володимир Рибак порушив регламент Верховної Ради в тому, що підписав ухвалені закони ввечері того ж дня, 16 січня, ігноруючи чинне законодавство, де сказано, що голова парламенту повинен затвердити поданий на підпис закон «не раніше двох і не пізніше п’яти днів з дня його подання».
17 січня 2014-го, на тлі бурхливої критики, Віктор Янукович поставив підпис під проголосованими із порушенням законами. Незважаючи на суспільне незадоволення, що спричинило сплеск насильства на Майдані, та переговори з опозицією, 21 січня тексти законів було опубліковано в газетах «Голос України» й «Урядовий кур’єр», після чого 22 січня 2014 року вони набули чинності.
На думку більшості експертів, протиснуті «регіоналами» законодавчі акти поставили під сумнів демократичну сутність Української держави та відкрили панівній партії шлях до масових репресій проти її громадян. Нові закони надавали правоохоронним органам більшу свободу дій, установлювали безглузді обмеження свободи слова та мирних зібрань, різко посилювали покарання за участь в акціях протесту та спротив чинній владі, чим, по суті, криміналізували опозицію та людей, що відстоювали свої права на Майдані. Зміст законодавчих актів розкриємо у нижченаведених положеннях.
Передбачено штраф у розмірі 850 грн або позбавлення права керувати автомобілем на термін до двох років із можливим вилученням автомобіля за рух у колонах, утворених більш ніж із п’яти автомобілів. Де-факто, ця норма ставила поза законом похоронні процесії та весільні кортежі.
Регламентовано, що штрафуванню за порушення правил дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі (камерою), підлягає не водій, а особа, за якою зареєстровано транспортний засіб (захід спрямований проти учасників автопробігів).
Заборонено діяльність інформаційних агентств без державної реєстрації. За продовження мовлення без згоди із державою прописано сплату штрафу в розмірі 17 000 грн із конфіскацією «виготовленої продукції та знарядь виробництва».
Збільшено майже в 10 разів штраф (3400 грн) за порушення порядку під час проведення мітингів, вуличних походів і демонстрацій, зокрема біля органів влади, установ і приватного житла.
Заборонено участь у мітингах у шоломах (після 30 листопада більшість активістів Євромайдану надягала на голову мотоциклетні, велосипедні, будівельні шоломи чи військові каски) та масках чи інших елементах одягу, що унеможливлюють ідентифікацію особи. За порушення норми — штраф у розмірі 4000 грн.
Передбачено за встановлення без дозволу міліції наметів і конструкцій, які може бути використано як сцену, штраф у розмірі 5000 грн або арешт на 15 діб.
Визначено покарання будь-якої особи, яка надала для проведення недозволених протестів приміщення, транспорт, технічні засоби тощо, штрафом у розмірі 10 200 грн.
Установлено зростання втричі розміру штрафу за вияв неповаги до суду — із 1700 до 5100 грн.
Передбачено процедуру обмеження доступу до інтернет-ресурсів, що порушують законодавство, причому основою для такого відімкнення визнано достатнім не судове рішення, а лише експертний висновок. Для надання послуг доступу до Інтернету визначено необхідною наявність спеціальної ліцензії.
Передбачено штраф у розмірі 2500 грн за невиконання вказівок працівників Служби безпеки України і/або створення перешкод для виконання ними своїх обов’язків.
Запроваджено покарання за екстремістську діяльність і наклеп, зокрема й через Інтернет (аналогічна норма чинна в Росії; до 16 січня 2014 в українському законодавстві не оперували поняттям екстремістської діяльності та, відповідно, не прописували покарання за неї). За виготовлення та розповсюдження екстремістських матеріалів у ЗМІ чи Інтернеті передбачено штраф у розмірі 14 000 грн або ув’язнення на строк до трьох років.
Уведено нову норму про блокування доступу до житла. Покарання — до шести років за ґратами.
Запроваджено новий вид покарання за блокування споруд, що забезпечують діяльність органів місцевого самоврядування. Покарання — обмеження волі або ув’язнення на строк до п’яти років.
Посилено обмеження на збирання та поширення інформації про працівників правоохоронних органів та їхніх родичів.
До податкового кодексу введено поняття громадських об’єднань, які виконують функції іноземних агентів. Регламентовано обов’язковим сплачування останніми податку на прибуток (аналогічна норма чинна в Росії: до 16 січня 2014 р. в українському законодавстві не оперували поняттям іноземний агент).
Передбачено можливість придбання телекомунікаційних SIM-карток лише за наявності паспорта (аналогічна норма чинна в Росії).
Також було схвалено поправки до закону про регламент Верховної Ради України, які передбачають спрощення процедури позбавлення народного депутата недоторканності. Згідно з цим законом подання прокуратури про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності чи арешт народного депутата вносять до порядку денного сесії Верховної Ради позачергово без голосування та без висновку профільного комітету, як це було раніше.
Порівняння нових регулятивних норм, ухвалених Верховною Радою 16 січня 2014-го, з відповідними російськими законами викриває їхню разючу та невипадкову подібність. Більше того, окремі з описаних норм відчутно жорсткіші за російські аналоги. Після їхнього ухвалення британська газета «Financial Times» написала, що нові українські закони унеможливлюють будь-які протести в Україні. Американська «The Washington Post» зазначала, що ухвалені Партією регіонів нормативні акти аж ніяк не є доказом налаштованості Януковича на поглиблення співпраці із ЄС. Затверджуючи «диктаторські закони», Віктор Янукович, фактично, спроектував на Україну російську авторитарну управлінську модель. От тільки він не врахував, що Україна — це не Росія.
17 січня 2014-го понад сто громадських організацій оголосили про повну мобілізацію на Майдані Незалежності. 19 січня мирна акція поступово набула вимірів жорсткого протистояння із силовиками. Здебільшого сутички відбувалися біля входу на стадіон «Динамо» імені Валерія Лобановського (навпроти якого «беркутівці» перегородили дорогу до урядового кварталу) — із застосування кийків, гумових куль, гранат із сльозогінним газом і, попри скажений мороз, водометів із боку правоохоронців — та бруківки, кийків і «коктейлів Молотова» з боку протестувальників.
Сутички, то вщухаючи, то наростаючи, тривали протягом трьох днів. За цей час було поранено кількасот мітингувальників (точну цифру встановити важко, оскільки більшість із активістів, побоюючись переслідування, просто не зверталася по допомогу до медиків). 22 січня із вогнепальної зброї «беркутівці» застрелили двох активістів Євромайдану — Сергія Нігояна та громадянина Білорусі Михайла Жизневського. Сергій Нігоян — двадцятирічний українець вірменського походження, який проживав у Дніпропетровській області. Перебував на Майдані з 8 грудня 2013-го. Його підстрелили на одній із передніх барикад близько шостої години ранку 22 січня — час перемир’я між мітингувальниками та силовиками. Сергій помер на місці від трьох вогнепальних поранень картеччю — в голову, шию та груди. Білорус Михайло Жизневський виїхав до України через політичні переслідування білоруської влади і тривалий час мешкав у Києві. В Україні вступив до націоналістичної організації «УНА-УНСО». Його вбив «беркутівець»-снайпер на одній із барикад на вулиці Грушевського пострілом точно в серце.
Після перших смертей шляху назад не було: проти режиму Януковича піднялася вся Україна. Із 22 січня люди брали штурмом обласні держадміністрації, регіональні управління Міністерства внутрішніх справ, будівлі СБУ та прокуратури — спочатку на заході, а згодом на всій території країни, — відмовляючись підкорятися центральній владі.
Після загострення протистояння на київському Майдані влада розпочала терор проти всіх його учасників. Представники правоохоронних органів викрадали (часто просто із лікарень), катували й убивали людей, що так чи так мали стосунок до Євромайдану. У Києві, Харкові, Одесі й інших містах України лютували банди «тітушок», підпалюючи машини, нападаючи на журналістів, проукраїнських активістів і звичайних людей. Тими днями людину в Києві могли забити мало не на смерть просто через жовто-блакитну стрічку, прив’язану до одягу.
Ось лише кілька прикладів.
23 січня в Інтернеті з’явився відеоролик, на котрому видно, як бійці спецпідрозділу «Беркут» і внутрішніх військ знущаються із затриманого «євромайданівця» Михайла Гаврилюка, добровольця із Четвертої сотні самооборони. Його спіймали під час чергового набігу на мітингувальників, схопивши в той момент, коли чоловік намагався відтягнути в безпечне місце контуженого світлошумовою гранатою побратима. Михайла Гаврилюка роздягли на морозі та жорстоко побили, після чого, не даючи вдягнутися, заштовхали до автобуса. Дорогою до відділку чоловік кілька разів втрачав свідомість, через що з відділку його доправили до лікарні, звідкіля згодом «витягнули» колишні воїни-афганці.
«Вони повалили мене на землю, ставили ноги на голову і так фотографувалися, — розказував про перебування в полоні „беркутівців“ Гаврилюк. — Це в них була така розвага. Били всі по черзі. А потім хтось запропонував відрізати мені чуба. Вони тримали мою голову і по частинах відрізали чуба ножем… Вони створили коридор і вимагали, щоб я крізь нього пройшов, але я не виконав їхніх наказів».
Із 20–21 січня «беркутівці» — переважно у формі, але на машинах без номерних знаків — почали чатувати біля лікарень, куди доправляли поранених мітингувальників, викрадаючи та вивозячи безпорадних активістів у невідомому напрямку. Таким чином із Олександрівської лікарні міста Києві було викрадено активіста Ігоря Луценка та львівського сейсмолога, кандидата фізико-математичних наук Юрія Вербицького. Ігор привіз Юрія Вербицького з Майдану до лікарні для надання медичної допомоги, після чого їх обох схопили з десяток чоловіків у цивільному, вкинули до автомобіля та вивезли до лісу. Луценка пізніше випустили. Активіст розповів, що: «…нас спочатку разом допитували з елементами насилля, а потім розтягнули по різних кінцях лісу і обробляли окремо. Я лише чув, що дуже сильно пресують цього Юрія. Чому його, а не мене? Бо він виявився зі Львова, а для цих людей, за їхніми ж словами, це особлива каста ворогів. Тому за нього взялися, так би мовити, найбільш охочі люди. Мною, порівняно з ним, практично не займалися». За словами Ігоря Луценка, викрадачі били їх зі знанням справи, що, на його думку, вказує на належність до правоохоронних органів.
Юрію Вербицькому пощастило менше. Його тіло знайшли 22 січня на околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області. Чоловікові перебили обидві ноги, поламали ребра (так, що кістки стирчали крізь шкіру), вщент понівечили обличчя та спину. Вербицького закатували до смерті просто тому, що він львів’янин і розмовляв українською…
З огляду на наростання протестних настроїв в усіх регіонах України 28 січня 2014 року на позачерговій сесії Верховна Рада ухвалила закон № 732-VII «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України», яким скасувала дев’ять із десяти законів, ухвалених 16 січня (крім закону про Держбюджет). «За» скасування проголосував 361 народний депутат. 31 січня Віктор Янукович підписав закон № 732-VII, а 1 лютого 2014 року його текст було опубліковано в газеті «Голос України».
Таких кроків влади виявилося недостатньо — деескалації не відбулося. Більшість облдержадміністрацій у західній, центральній і північній частинах країни залишалася під контролем протестувальників (правоохоронцям вдалося відбити лише одну — Черкаську). В усіх без винятку регіонах не припинялися багатотисячні мітинги з вимогами до Януковича покарати винних за вбивства та тортури мирних демонстрантів, призначити перевибори парламенту, а самому піти у відставку. Спроби штурму державних адміністрацій зреалізували також і на півдні та сході України, за винятком Криму та Донецької області. Та найгірше — по всій країні тривали переслідування активістів Євромайдану. «Тітушки» та переодягнені правоохоронці продовжували викрадати й катувати людей.