18 лютого 2014 року збройне протистояння між силовиками та мітингувальниками поновилося. На ранок активісти Майдану підготувалися до «Мирного наступу» — походу до Верховної Ради України, де в той час мали розглядати питання про повернення до конституції 2004 року й обмеження повноважень президента. Десятитисячна колона на чолі з Олегом Тягнибоком і депутатами з опозиційних фракцій вирушила до будівлі парламенту на вулиці Грушевського. На розі вулиць Грушевського та Кріпосного валу учасників демонстрації зустріли бійці внутрішніх військ. Зав’язалася сутичка. Силовики застосували світлошумові гранати, відкрили вогонь із помпових рушниць. Окремі спецпризначенці піднялися на дах будинку 17/5 на вулиці Інститутській, звідки вели вогонь по натовпу.
Протягом двох наступних днів у результаті сутичок у центрі Києва загинуло понад 100 осіб, поранено — півтори тисячі, не менш як 100 до цього часу залишаються зниклими безвісти. Більшість із загиблих була підступно розстріляна снайперами на вулиці Інститутській неподалік Майдану Незалежності.
Пізно ввечері 20 лютого 2014-го Верховна Рада України ухвалила постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України» — фактично, сформувала наказ Кабінету Міністрів України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України та підпорядкованим їм військовим і воєнізованим формуванням негайно припинити застосування сили та вивести всі збройні підрозділи із центру столиці. «За» проголосувало 236 депутатів, серед них — 35 депутатів від фракції Партії регіонів. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії.
Наступного дня лідери опозиції — Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок — підписали з Віктором Януковичем угоду про врегулювання кризи в Україні. Домовилися про відновлення дії Конституції України в редакції 2004 року, формування нового уряду та позачергові президентські вибори у грудні 2014 року. Угоду засвідчили глави МЗС Польщі Радослав Сікорський і Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер, а також глава Департаменту континентальної Європи МЗС Франції Ерік Фурньє. Представник від Росії Лукін ставити підпис під угодою відмовився.
Пізніше Володимир Парасюк, один із сотників самооборони Євромайдану, нині — народний депутат України, піднявся на сцену після виступу лідерів опозиції та заявив, що Майдан не терпітиме президента, який розстріляв десятки людей, до кінця 2014 року. Парасюк оголосив Януковичу ультиматум: якщо той не подасть у відставку до 10:00 завтрашнього дня (22 лютого)], то самооборона піде на штурм:
«Ми прийшли сюди сотнею. Ми ні в якій організації, ми звичайний народ України, який приїхав відстоювати права. Ми не з секторів, не самооборон, ми просто бойова сотня. І хочу вам сказати, що ми, прості люди, кажемо до наших політиків, які стоять за моєю спиною: ніякий Янукович — ніякий! — цілий рік не буде президентом. Завтра до десятої години він має піти геть… 77 чоловік поклало голову, а вони домовляються… Кажу від своєї сотні, де є мій батько, який приїхав сюди: якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович ішов у відставку, ми йдемо на штурм зі зброєю!»
Уночі з 21 на 22 лютого Янукович залишив свою резиденцію у Межигір’ї та вирушив до Харкова. Після чого — втік до Росії.
Увечері 22 лютого 328 народних депутатів проголосували за постанову Верховної Ради України про усунення Віктора Януковича з посади президента, визнавши його таким, що «в неконституційний спосіб самоусунувся від виконання обов’язків президента».
Революція перемогла.
24 лютого 2014 року Віктора Януковича та ряд інших посадових осіб України (Пшонку, Захарченка, Клюєва й ін.) було оголошено в розшук у рамках кримінальної справи за масові вбивства мирних громадян в Україні.
26 лютого колишній президент України придбав маєток під Москвою, вартість якого — 52 млн доларів — сума, яка в декілька разів перевищує всі задекларовані ним цінності за весь час перебування на посаді президента.
Прокручуючи в голові життєвий шлях Януковича, не можу не визнати, що він — унікальна людина. Історії цивілізованого людства, крім Януковича, відомий лиш один чоловік, котрий, відсидівши у в’язниці за кримінальні злочини, згодом зміг «вийти в люди» і стати законно обраним президентом своєї країни. Цей «унікум» — Чарльз МакАртур Ганкай Тейлор, президент африканської країни Ліберія у 1997–2003 роках.
Наприкінці 1970-х Чарльз Тейлор навчався у Сполучених Штатах Америки, де потрапив до тюрми тому, що, протестуючи проти політики тодішнього президента Ліберії Вільяма Толберта, спробував захопити консульство рідної країни. Згодом його випустили. Тейлор повернувся до Ліберії, де, після затяжної громадянської війни, став її законним президентом.
На цей момент Чарльз Тейлор відбуває покарання у Гаазькій в’язниці в Голландії. 26 квітня 2012 року Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне визнав його винним у масових убивствах і тортурах мирних жителів сусідньої з Ліберією Сьєрра-Леоне, у захопленні заручників, викраденні людей, використанні дітей як солдатів, зґвалтуванні, приниженні людської гідності та сексуальному рабстві й засудив колишнього президента Ліберії до 50 років ув’язнення. На сьогодні Чарльзу Тейлору 66 років, тож можна небезпідставно припустити, що колишній президент Ліберії сидітиме у голландській в’язниці до смерті.
Я дуже хотів би, щоб Віктор Федорович Янукович теж опинився на лаві підсудних у Гаазькому суді. Але я реаліст і усвідомлюю, що Росія ніколи його не видасть. Янукович сам по собі Росії не потрібен. Росії потрібен живий приклад того, що проросійські політики з України завжди знайдуть прихисток на території РФ — хай там що вони накоїли у власній країні. Російська влада дбатиме, щоб український президент-утікач якнайдовше залишався при доброму здоров’ї, бо Янукович слугуватиме прикладом майбутнім маріонеткам, що лобіюватимуть інтереси Кремля в Україні: робіть, що заманеться, — розкрадайте мільярди, катуйте людей, поставте снайперів розстрілювати неозброєний натовп, — та, попри все, ми завжди будемо раді забезпечити вам надійний тил.
На початку протистояння на Майдані Незалежності в Києві наприкінці 2013 року кремлівські вожді трималися нібито осторонь, обмежуючись удавано незворушними, формальними заявами. 3 грудня 2013-го після зустрічі з президентом Вірменії Сержем Саргсяном президент РФ Путін уперше стримано прокоментував Майдан, підкресливши, що «події в Україні більше нагадують не революцію, а погром». Протягом кривавої зими 2014-го російська влада демонстративно не втручалася в події, що вирували в Україні. Перші по-справжньому різкі заяви з боку російських лідерів залунали наприкінці лютого, коли стало остаточно зрозуміло, що режим Януковича програв і встановити проросійську диктатуру в Україні не вдасться. 20 лютого 2014-го Дмитро Медвєдєв, голова уряду РФ, констатував, що «ми з українськими партнерами продовжимо співпрацю в усіх напрямах, про які домовлялись… у той же час потрібно, щоб самі партнери були в тонусі та щоби влада, яка працює на Україні, була легітимною й ефективною, щоб об цю владу, як об ганчірку, ноги не витирали». У цей же час «влада, об яку, як об ганчірку, витирають ноги», продовжувала розстрілювати беззбройних людей у центрі Києва.
Невтручання Росії було лише зовнішнім, показовим. Насправді ще з першого дня демонстрацій на Майдані російські спецслужби за допомогою цілковито підконтрольних інформагентств, телеканалів і сайтів ініціювали агресивну пропаганду проти України. Спочатку — для зриву підписання угоди про асоціацію України та Європейського Союзу. Пізніше — для розколу країни та створення інформаційного підґрунтя військового вторгнення на територію України.
Якщо бути точним, то латентну пропаганду проти України розпочали за десять років до Євромайдану — відразу після Помаранчевої революції 2004-го року. До виявів такої пропаганди, можливої завдяки поступовому заглушенню опозиційних голосів у самій Росії, належить повільне, але цілеспрямоване посилення тиску Російської Федерації на незалежні ЗМІ, контрольовані приватними особами. Спочатку Бориса Березовського змусили віддати контрольний пакет акцій основного телеканалу Росії — «ОРТ»; згодом за борги передали у власність «Газпрому» телекомпанію «НТВ» олігарха Володимира Гусинського; невдовзі припинив мовлення телеканал «ТБ-6» (ТВС), де після зміни редакційної політики працювала частина незаангажованих журналістів «НТВ». За час першого президентства Володимира Путіна найважливіші телевізійні канали Російської Федерації — «ОРТ» («Перший канал»), «Росія», «НТВ» та ін. — перейшли у власність держави або під абсолютний контроль державних компаній. Окрім того, з’явилася низка телеканалів «нового покоління»: «LifeNews», «RussiaToday», «Росія-24», які від заснування провадили агресивне, відверто антиукраїнське мовлення.
2013-го, після початку Євромайдану, російська пропаганда еволюціонувала у відверто шовіністичну, агресивно-імперську та фашистську, набувши вимірів повноцінної інформаційної війни, пріоритетна мета якої — обґрунтувати в очах пересічних росіян зовнішню агресію проти України. Російська пропагандистська машина не гребувала жодними засобами: відверта брехня, постановочні зйомки, немислиме, іноді безглузде перекручування фактів, використання кадрів із фільмів і фотографій з інших, далеких від України конфліктів, для ілюстрації вигадок про Майдан чи події на сході країни — словом, годилося все. Потік брехні та бруду був настільки щільним, масованим, безапеляційним, що в результаті всього за кілька місяців після початку Євромайдану російські ЗМІ створили в уявленні росіян образ «нової України» — країни, в якій процвітають фашизм, безправ’я, бідність, у якій лютує голод і навісніють націоналісти. Картинка видавалася далекою від реальності, такою ж схожою на реальні події, як сповнені життям джунглі Амазонії на холодну марсіанську пустелю. Одначе це не зупиняло російських «журналістів». Українські блогери, журналісти, політики послідовно спростовували розкручені російською пропагандою вигадки, аргументовано доводили брехливість породжених російським телебаченням історій та образів, але потік брехні не слабшав.
Навіщо це Росії? Або, якщо точніше, навіщо це нинішній російській еліті, що заправляє у Кремлі?
Щоб дати відповідь на це запитання, наведу цитату з книги «Ефект Люцифера: Чому хороші люди перетворюються на лиходіїв» відомого американського соціального психолога Філіпа Зимбардо, автора сумнозвісного Стенфордського тюремного експерименту. В «Ефекті Люцифера» Зимбардо аналізує вплив ситуативних чинників на поведінку особистості, зокрема досліджує, як під дією зовнішніх обставин звичайні люди перетворюються на кровожерливих монстрів. Як приклади автор розглядає передумови жахливих зловживань в утримуваній американцями секретній іракській тюрмі Абу-Грейб 2003 року, винищення євреїв нацистами, геноцидів у Руанді 1994-го, в Судані 2006-го та Іраку за часів диктатора Саддама Хусейна.
Ось що пише Зимбардо:
«Якщо владна еліта (країни) хоче знищити ворожу державу, вона звертається до експертів із пропаганди, які розробляють програму ненависті (курсив мій — М. К.). Що може примусити громадян однієї країни настільки зненавидіти громадян іншої, щоб ізолювати тих, катувати та вбивати? Для цього потрібен „образ ворога“, психологічна конструкція, глибоко вкорінювана в голови громадян країни за допомогою пропаганди, яка трансформує інших людей у „ворогів“. „Образ ворога“ — найсильніший мотив для солдата, він заряджає його зброю набоями ненависті та страху. Образ страшного ворога, який загрожує особистому достатку громадян і національній безпеці країни, примушує матерів і батьків відправляти синів на війну та дає змогу урядам по-новому розставляти пріоритети, замінюючи знаряддя праці знаряддями війни.
Це роблять, оперуючи словами й образами. Перефразовуючи давнє прислів’я: коли слово б’є, то й палка не потрібна, передусім ідеться про створення стереотипних уявлень про „інших“ із дегуманізованого образу „інших“ як усесильних, демонічних, абстрактних монстрів, які становлять тотальну загрозу нашим найдорожчим цінностям і переконанням. В атмосфері всезагального страху, коли ворожа загроза видається неминучою, розумні люди починають поводитися абсурдно, незалежні люди підкоряються безглуздим наказам, мирні люди перетворюються на воїнів. Виразні та зловісні образи ворога на плакатах, по телебаченню, на обкладинках журналів, у кіно чи в Інтернеті фіксують глибини лімбічної системи, структури примітивного мозку, і цей процес супроводжується сильними почуттями страху та ненависті».
Упровадження такої «програми ненависті» дозволяє сформувати (або змінити, якщо ми говоримо про вже сформовану особистість) людей — переважно чоловіків, солдатів, — котрі з любов’ю пеститимуть власну дитину, а наступного дня без жалю та сумнівів катуватимуть і вбиватимуть інших чоловіків, не сприймаючи їх за людей, не задумуючись над тим, що у ворогів, імовірно, також є сім’ї, діти, мрії.
ХХ століття можна сміливо наректи «століттям масових убивств». Із 1915-го в Туреччині було знищено та закатовано 1,5 млн вірмен. У 1930–1940 роках німецькі нацисти в таборах смерті ліквідували не менш ніж 6 млн євреїв, 3 млн українців, 2 млн поляків, а також сотні тисяч представників інших — «нижчих» — націй. Радянська імперія Леніна-Сталіна у першій половині ХХ століття, за найскромнішими підрахунками, винищила не менше ніж 20 млн радянських громадян, серед яких чималу частку становили українці. Політика Мао Цзедуна призвела до смерті 30 млн ні в чому не винних китайців. Підтримуваний Радянським Союзом комуністичний режим Камбоджі знищив щонайменше 1,7 млн громадян країни. Партія «Баас» Саддама Хусейна санкціонувала вбивства сотень тисяч іракців. Перелік можна продовжити. І кожному із перерахованих вище злочинів проти людства передував етап масованої пропаганди, передувало розгортання отої «програми ненависті», основна мета якої — дегуманізувати ворога, викликати агресію до інших, тих, хто по той бік межі, хто розмовляє іншою мовою чи думає інакше, примусити вважати, що ці «інші» є монстрами, нелюдами, вбивати яких почесно.
Часи змінилися. Здавалося, що на початку ХХІ століття жахливий «парад геноцидів» відгримів, назавжди відійшовши в минуле. Але ні. Наприкінці 2013-го російські ЗМІ розгорнули безпрецедентну пропагандистську кампанію проти сусідньої країни, готуючи росіян до війни і тим самим відкидаючи і Росію, і Україну щонайменше на століття назад, в епоху абсурдної взаємної ненависті та безглуздих убивств.
Що вже зовсім погано — пропаганду можна зупинити просто зараз (урешті-решт росіяни колись же мають прозріти), але для того, щоб знівелювати її наслідки, знадобляться роки. Багато-багато років. І я був би наївним оптимістом і мрійником, якби сказав, що йдеться про лічені десятки років…
Цинічні викривлення російські медіа практикували з перших днів Євромайдану. Російські журналісти вдавалися переважно до напрочуд примітивних методів. Ще більше дивно, що майже завжди такі примітивні методи спрацьовували — до цього часу більшість знайомих мені росіян уважають створені путінськими ЗМІ фейки правдою.
Наприклад, 24 листопада 2013-го під час поспіхом зігнаного мітингу на підтримку рішення уряду Азарова про призупинення асоціації з ЄС журналісти російського «24-го каналу» записали одного з учасників збіговиська, який розповідає про те, чому він прийшов на мітинг. В інтерв’ю учасник повідомив, хто і скільки обіцяв заплатити йому за мітинг. А вже 25 листопада на центральному російському телеканалі «Росія-1» у підсумковій програмі «Вести» було показано вправно змонтований і цілковито перекручений сюжет, у якому цього ж мітингувальника журналісти представили як учасника Євромайдану.
Паралельно з ескалацією Майдану в працівників російських медіа зростали труднощі з арифметикою й орієнтуванням у Києві. Ті постійно занижували кількість людей, що збиралися на мітинги (навіть 8 грудня 2013-го, коли на вулиці української столиці вийшло не менше ніж мільйон людей, примудрялися показувати провулки, де майже не було мітингувальників), навмисно плутали назви площ, будівель і вулиць.
Найбільш резонансі фейки російських ЗМІ пов’язані із найтрагічнішою сторінкою Євромайдану — розстрілом мирних мітингувальників на вулиці Інститутській 18–20 лютого 2014-го. «Офіційна» російська версія вражає своїм цинізмом: демонстрантів розстрілювала самооборона Майдану з будинків № 4, № 7 та № 13 на вулиці Інститутській. Мета: вбити якомога більше мирних людей, а вину за розстріли покласти на «нещасного» президента Януковича і таким чином примусити його зректися влади. Погодьтеся: складається враження, наче нічого тупішого вигадати не можна було. У дні розстрілу на Майдані постійно перебувало від кількох тисяч до кількох десятків тисяч людей. Невже ніхто із цих тисяч і тисяч мітингувальників не помітив би, що вогонь ведуть у спини демонстрантів, адже будинки № 4 та № 7 знаходяться безпосередньо в зоні, де розстрілювали людей? Для тих, хто все ж здатен повірити, що «снайпери із самооборони» стріляли в спину власним побратимам, із якими протягом трьох місяців простояли пліч-о-пліч на Майдані, є безліч відео, на яких із того, як падають люди, зрозуміло, що кулі прилітають з боку Адміністрації Президента (або будівель, розташованих неподалік Адміністрації). Попри це, російські ЗМІ одноголосно підхопили запропоновану політтехнологами історію. Маячливу версію в ефірі телеканалу «Росія-1» (в уже відомій нам передачі «Вести») підтвердив колишній голова Служби безпеки України Олександр Якименко. Він заявив, що в мітингувальників стріляли з даху будівлі Національної філармонії, за яку нібито «відповідав» комендант Майдану Андрій Парубій. «Коли перша хвиля відстрілів закінчилася, то багато хто зафіксував вихід із цієї будівлі двадцяти чоловік, гарно так одягнутих… спеціально одягнута форма була… У них були сумки…» Як доказ слів Якименка журналісти каналу «Росія-1» продемонстрували кадри, на яких одягнуті у військову форму представники «Правого сектора» з наплічниками, згорнутими спальниками та карематами виходять з… готелю «Дніпро», що неподалік Європейської площі. Цей готель під час Євромайдану слугував київським штабом організації. Кадри було знято представниками українського «5 каналу» 31 березня 2014 року. За словами диктора програми «Вести», в наплічниках за спинами членів «Правого сектора» — снайперські гвинтівки. Основна неув’язка полягає не в тому, що «снайпери самооборони» виходили з готелю «Дніпро», а не з філармонії, і не в день розстрілу, а майже на два тижні пізніше. Найважливіше те, що будівля Національної філармонії має лише два поверхи і знаходиться аж на Володимирському узвозі. Від місця розстрілу філармонію відділяє не менш як 750 метрів суцільної забудови. З даху Національної філармонії відкрити вогонь по демонстрантах неможливо, оскільки звідти їх просто не видно. Можна, звісно, припустити, що Олександр Якименко помилився і насправді мав на увазі не Національну філармонію, а будівлю консерваторії на Майдані Незалежності, проте з даху консерваторії обстрілу також не могли вести, оскільки її будівлю від місця загибелі «майданівців» затуляє шістнадцятиповерхова громадина готелю «Україна». Консерваторія має лише чотири поверхи.
Усередині квітня «Перший канал» (підкреслю — головний телевізійний канал РФ) виплеснув в інформаційний простір ще один абсурдний фейк. Журналісти програми новин несподівано «виявили», що на місці дерев уздовж Інститутської залишилися самі лише пеньки. Насуплена дикторка розгніваним голосом повідала довірливим російським глядачам, що дерева зрубали за наказом нової української влади — мовляв, за слідами куль на стовбурах слідчі могли б визначити, звідки вели вогонь по демонстрантах. Це, на її думку, слугувало доказом, що «майданівців» на Інститутській розстрілювали в спини снайпери самооборони. Коментувати насправді немає чого. Обурення ведучої прозвучало дуже щиро та переконливо, от тільки… дерева з Інститутської нікуди не зникали. Усі дерева в зоні розстрілу людей височать там, де височіли на момент обстрілу, — будь-хто може вийти на Інститутську і сам це побачити. Ніхто нічого не рубав, не зрізав і не викорчовував. Зайве казати, що спростування відверто брехливої інформації працівниками «Першого каналу» так і не прозвучало.
За місяць до виходу в ефір сюжету про нібито зрізані дерева на Інститутській — 2 березня 2014-го — той самий «Перший канал» повідомив, що громадяни України поспіхом залишають країну, побоюючись «зачисток» і безчинств із боку «фашистів», які захопили владу в Києві, й утікають, зрозуміло, до Росії. Спочатку йшлося про 140 тисяч біженців; наступного дня, 3 березня, журналісти заговорили про 600 і навіть 675 тисяч переселенців, вимушених шукати захисту на території РФ. На підтвердження своїх слів «Перший канал» показав чергу з легкових автомобілів на одному з пунктів пропуску російсько-українського кордону. На кадрах видно навіси та будівлі українського контрольно-пропускного пункту з вишикуваною перед шлагбаумом вервечкою автомобілів, великим тризубом на фасаді та підписом під ним — «ШЕГИНІ». Все гаразд, гарна картинка, от тільки пункт пропуску «Шегині» знаходиться у Мостиському районі Львівської області на українсько-польському кордоні, за одну тисячу кілометрів на захід від Росії. Намагаючись переконати глядачів в утворенні на кордоні України через велику кількість охочих дременути до Росії заторів, журналісти «Першого каналу» пустили в ефір кадри кількарічної давності, на яких зафіксовано жителів суміжних із Польщею районів України, що їдуть на закупи перед Новим роком і Різдвом.
Уже після перемоги Євромайдану російські ЗМІ почали активно послуговуватися словом «хунта» для позначення нової української влади: «київська хунта», «фашистська хунта», «нацистська хунта», цілковито ігноруючи той факт, що тодішню Верховну Раду України було законно й, на відміну від самої Росії, демократично обрано народом України, а всі нові призначення проведено згідно з вимогами та процедурами чинного законодавства і Конституції України. Немає історичних прецедентів, щоб таку владу називали «хунтою» і щоб такі органи влади мали будь-що спільне із фашизмом чи нацизмом. Після позачергових, усенародних і демократичних виборів президента України 25 травня 2014 року й осінніх виборів до Верховної Ради російські ЗМІ продовжують називати українську владу «хунтою», незважаючи на те, що керівництво РФ визнало вибори й органи влади України легітимними.
Серед породжених російською пропагандою фейків один вирізняється винятковою абсурдністю. 12 березня 2014 року в ефірі російського телеканалу «Дождь» відомий і у РФ, і в Україні російський актор Леонід Ярмольник висловив свої думки з приводу ситуації в Україні. Актор говорив, що Західну Україну потрібно віддати Австро-Угорщині (розпалась 1918 року) з огляду на те, що західні українці — «бандерівці» — давно про це мріють. Також він переконував, що Східна Україна прагне возз’єднання з Росією. По тому Ярмольник згадав шкільні роки, «тяжке» дитинство, проведене у Львові: «Я багато разів бився, і один із перших переломів носа також був із цим пов’язаний, там, на Україні, оскільки є… е… москалі, є жиди і є негри. При мені… е… хлопця, який вчився у Політехнічному інституті… чорний, він упадав за місцевою дівчиною, за студенткою, — його порвали на березах на Високому Замку, як у Середні Віки».
Уявіть собі: відомий актор, телеведучий, продюсер, лауреат державної премії РФ у сфері кіномистецтва, не зморгуючи та не відводячи погляду, розповідає в ефірі російського телеканалу про те, як на його очах у центрі Львова порвали на березах негра. Перша думка, що зринула в моїй голові після перегляду запису передачі: звідкіля на Високому Замку берези? У травні 2014-го я приїжджав до Львова та навмисно довго блукав Високим Замком, підіймався на оглядовий майданчик, намагаючись відшукати сумнозвісні дерева, на яких кровожерливі українські націоналісти прикінчили бідолашного чорношкірого студента. Протинявшись парком 4 години, я не знайшов там беріз. Один мій знайомий, корінний львів’янин, усе ж переконував, що обабіч стежки до оглядового майданчика на вершині пагорба росте одна береза, просто я не помітив її. Хай так, але поясніть тоді: як можна порвати негра на гілках однієї берези? Таке можливо хіба що тоді, коли негр ну зовсім маленький — сантиметрів із тридцять заввишки, та й то перед тим, як четвертувати, гадаю, його треба буде трохи понадрізувати.
Розповідь Ярмольника уривчаста й плутана. До пуття незрозуміло, про який період свого життя говорить актор: про дитячі роки, проведені у Львові, чи про якийсь із візитів до Львова у зрілому віці. Навряд чи Леонід Ісаакович мав на увазі, що негра вбили ті ж самі люди, що стояли на Майдані у Києві протягом зими 2013–2014 років. Ні. Швидше за все він переповідав «невигадану історію» зі свого дитинства. В такому разі виникає запитання: яким чином у СРСР, країні, котра жорстоко придушувала найменші вияви вільнодумства та націоналізму, залишилося непоміченим варварське вбивство іноземного громадянина радикальними українськими націоналістами? Чому немає жодного свідка, свідчення чи документа (крім слів Ярмольника) на підтвердження звірячої розправи у Львові? І найважливіше: якщо пан Ярмольник — справді очевидець того, як українські юнаки в центрі одного із найбільших міст Української РСР четвертували чорношкірого студента, то чому стільки років мовчав про цей злочин? Чому розповів про побачене лише тоді, коли Російській Федерації конче знадобилося виправдовуватися перед власними громадянами через вторгнення до сусідньої країни? Чому відразу не заявив про вбивство до міліції та не почав вимагати покарання винних?
Я можу переосмислювати інтерв’ю Ярмольника десятки разів, але до цього часу не здатен осягнути, як таке можливо: сам Леонід Ярмольник знає, що каже неправду, ведуча в студії — я майже переконаний у цьому — також розуміє, що її співрозмовник бреше, але при цьому ніхто нічого не робить, щоб зупинити цей ідіотський фарс.
Подібна історія виглядала б комічною, якби більшість росіян не вірила в розповіді ярмольників.
Із того часу безпідставний і хворобливий потяг росіян до викривлення реальності — коли брехню доведено до абсурду, але більшість, а також сам оповідач, продовжують у неї вірити — я став називати синдромом Ярмольника.
До створення та поширення брехні про Україну долучилися не лише загальнонаціональні російські канали, діячі російської культури, російські науковці та політики, але й одне із найважливіших урядових відомств Росії — Міністерство закордонних справ. Я вже писав на початку цієї книги, що більшість повідомлень російського МЗС щодо Євромайдану (а згодом і подій на сході України) була напрочуд алогічною. На окрему книгу заслуговують спроби МЗС РФ виправдатися через порушення Будапештського меморандуму та пояснити, чому так сталося, що ядерна держава напала на країну, яку два десятиліття тому сама ж зобов’язалася захищати.
Нижче наведено один із прикладів викривлення фактів основним дипломатичним відомством Росії. 24 березня 2014 року МЗС РФ на своєму сайті опублікувало офіційний коментар із приводу нібито пограбування потяга Москва-Кишинів на території України. Наводжу текст повністю мовою оригіналу:
«На Украине, похоже, возрождается анархия начала XX века.