— 27 лютого 2014-го, це був четвер, я перевівся із Полтави до Донецька, де очолив Донецький зональний відділ (раніше — комендатура), а в суботу — бойова готовність повна, бойова тривога, кримські події і таке інше. Уже від початку захоплення державних установ я, як начальник штабу, і четверо моїх підлеглих залишилися на території військової частини, а решта, попередньо знищивши всю техніку, яку не забирали із собою, перебазувалася під аеропорт (Донецька). На початку квітня чоловік із п’ятдесят зі стріляниною та криками увірвались на територію частини. Вони захопили міський воєнкомат і наш зональний відділ у районі Шахтарської площі Донецька. Зібрали всіх полонених, випитували, хто старший. Я назвався, пояснив, що я — командир. До нас вийшов Здрилюк, більше відомий як Абвер, і взявся переконувати, мовляв, думайте, у Краматорську зараз війна, карателі вбивають мирних жителів.
— Хотів, щоб ви перейшли на їхній бік?
— Так. Харизматичний чоловік, україномовний. Він не наполягав і не тиснув, казав: розумію, що ви не за власним бажанням в українській армії, те-се…
— Абвер україномовний? — здивувався я.
— Він україномовний, так. Із Вінницької області, жив у Криму. Я домовився, щоб хлопців відпустили, а мене, відповідно, залишили під вартою. Приставили вартового із позивним Монах. Через якийсь час після захоплення з’їхалася купа техніки, спеціалісти, почали перегороджувати дорогу, чіпляти ліхтарі — словом, готуватися до оборони. Це прибув перший підрозділ батальйону «Кальміус».
— На вашу думку, хто були ці люди: місцеві проросійськи налаштовані сепаратисти чи росіяни?
— «Русская православная армия». Скільки серед них етнічних росіян, точно не знаю, але принаймні мій вартовий, той, що Монах, розговорившись, розповів, що сам він із Ростовської області, звичайний дільничний — майор міліції із вислугою 22 роки, до війни з Україною служив у повітрянодесантних військах. «Русская православная армия» — на шевронах чітко написано. Хоча частина людей, безперечно, місцеві. Поки мене тримали під вартою, чув, як кілька з них обмовилися про те, що їхні особові справи лежать у місцевому військкоматі й таке інше. Для мене насправді не важливо — місцевий чи росіянин. У Ростовській області є табори, де проходять підготовку всі місцеві жителі. Багато людей через них пройшли. Навіть якщо ти з Донецька, тебе все одно озброювала і готувала Росія. Готують артилеристів, кулеметників, інших спеціалістів.
— Наскільки велика частка тих, хто рветься до таких таборів, щоби потім піти воювати за ДНР?
— Насправді невелика, відсотків п’ятнадцять. Мої враження: на визволених територіях 15 % — люто за ДНР, ховають очі, але видно, що підтримують сепаратистів, 15 % — свідомо за Україну, решті — начхати. Пенсія, зарплата, аби не голодувати.
— Як вам вдалося вирватися з полону?
— Пощастило втекти того ж дня. Монаха по рації покликали показати, де вивантажити якісь блоки. Мене залишили без нагляду, і в тому рейваху спромігся загубитися та вислизнути.
— І далі до своїх? До аеропорту?
— Спочатку додому, до Донецька. Бо там документи. А наступного ранку я вже був під аеропортом. Близько сотні військовослужбовців ЗСУ, які не зрадили присяги, закріпилися на території зенітно-ракетного полку, що на вулиці Стратонавтів, на північній околиці Донецька, просто навпроти Донецького міжнародного аеропорту. У травні як таких бойових дій не було. Усе почалося 26 травня, коли з’явилися чеченці. 26 травня о 5-й ранку кількадесят «кадирівців» захопили новий термінал. О 13:00 прилетів наш штурмовик, Су-25, здається, і відпрацював НУРСами — при цьому нас ніхто не попереджував, абсолютна секретність, повідомили про наліт за 3 хвилини до початку, — і ще 7 чи 8 вертольотів зайшли. От 26-го якраз і почалось активне протистояння. Цього ж дня до лісу, що біля зенітно-ракетного полку, де ми стояли, з аеропорту набігло дуже багато чеченців. Відтоді із «зеленки» нас постійно накривали з мінометів, гранатометів, пострілювали снайпери.
— Аеропорт захоплювали чеченці?
— Однозначно. На виході з лісу, що біля аеропорту, ми часто ловили «зеків». ДНРівці засилали до аеропорту людей, переважно зеків, тобто раніше засуджених — принаймні нам такі траплялися, — завданням яких було закопувати трупи просто в лісі. І збирати зброю. На всіх відібраних у «зеків» зразках стрілецької зброї магазини перемотано зеленою клейкою стрічкою. Ізоляційна стрічка зеленого кольору на магазинах — це характерна ознака чеченських найманців, «кадирівців». Закопано їх там дуже багато — не менше ніж сотня. Може, більше. Може, набагато більше. За місяць, 29 червня, ми виходили через аеропорт на Авдіївку, і я пригадую, наскільки сильний стояв трупний сморід у новому терміналі. Мене тоді надзвичайно вразила фантасмагорична картина: дванадцята ночі, наполовину розбитий новий термінал — сучасна будівля зі скла та бетону — підсвічений із усіх боків, переливається у вогнях. І все це під канонаду мінометних і гарматних залпів, приправлену запахом трупних газів.
— За вашими підрахунками, скільки чеченських найманців було знищено під час першого бою за Донецький аеропорт?
— Трупи вивозили «камазами». Наші дозволяли вивозити, не перешкоджали.
— Чому їх не зупиняють подібні втрати? Невже «кадирівців» спонукає воювати з українцями винятково бажання заробити гроші?
— Гроші. Лише гроші. Їдуть за скаженими грошима. І місцеві також: на сьогодні, мабуть, чи не єдиний спосіб заробити гроші в ДНР чи ЛНР — це стати ополченцем і піти на війну.
Незважаючи на перші невдачі, зрадництво серед вищих військових чинів і співробітників СБУ, підступні напади із засідок і появу в бойовиків значної кількості сучасної бронетехніки та реактивних систем залпового вогню «Град», українські війська поступово відтісняли терористів. 13 червня 2014-го від терористів звільнено місто Маріуполь. 5 липня російсько-терористичні війська покинули Слов’янськ і Краматорськ, а 6 липня — місто Артемівськ. 18 липня сили АТО взяли під контроль південно-східну частину міста Луганськ. 21 липня відчутно звужено кільце навколо Горлівки та Донецька. 23 липня від бойовиків очищено населені пункти Карлівка, Нетайлове та Первомайськ. 26 липня повністю звільнено Лисичанськ, українські війська вступили до Горлівки. 29 липня український прапор замайорів над містом Дебальцеве. 4 серпня під контроль українських силовиків перейшов населений пункт Ясинувата. 19 серпня бійці батальйонів «Дніпро», «Донбас» та «Азов» у результаті штурму зайняли частину міста Іловайськ. Ситуація для бойовиків із терористичного угруповання ДНР склалася критична. За кілька днів сили АТО могли повністю витіснити бойовиків із Іловайська та замкнути кільце оточення навколо Донецька, відрізавши сепаратистів від Росії та, відповідно, від необмежених запасів зброї, техніки та боєприпасів. Російська Федерація відчайдушно намагалася врятувати становище, перекидаючи через кордон величезні колони бронетехніки. Командувач АТО в Луганській області Ігор Воронченко стверджував, що одного лише 19 серпня до Луганська з боку РФ прорвалося декілька десятків одиниць важкої бронетехніки. Утім, ніщо не допомагало. Врятувати скупчення терористів у Донецьку могло лише вторгнення регулярних військ РФ.
Розповідає полковник ЗСУ, учасник антитерористичної операції на сході України:
— Свого часу, аби не Росія, ми б сьогодні сиділи й розмовляли з тобою у звільненому Донецьку. Ще до безпосереднього вторгнення РФ не лише постачала озброєння, але й забезпечувала бойовиків вогневою підтримкою. Усі позиції вздовж кордону — все, до чого діставали «Гради», — постійно накривали вогнем із російської території. Мені в тих окопах, що біля кордону, побувати не довелося, але із розповідей колег на нарадах я чудово знаю, як там було. Росіяни безперервно лупили, лупили, лупили «Градами», поки наші не відходили. Примушували відходити.
Поодинокі обстріли сил АТО на території Донецької та Луганської областей із території Росії, факт яких РФ уперто заперечувала, траплялися протягом червня 2014-го. Після 13 липня 2014-го обстріли українських військ росіянами стали постійними і більше не приховуваними. Причина — інцидент у місті Донецьк Ростовської області, розташованому відразу під кордоном із Луганською областю України. За повідомленнями російських ЗМІ, вранці 13 липня українські війська навмисне обстріляли територію Росії; кілька снарядів потрапили в житлові будинки російського Донецька, внаслідок чого загинув мирний житель — 46-річний громадянин РФ Андрій Шулятьєв. Ще двоє жителів міста дістали поранення осколками. По всіх каналах показали картинки із розбомбленими будинками.
Із цього приводу МЗС РФ опублікувало на своєму сайті офіційну заяву із неприхованою погрозою ввести війська до України:
«Заява МЗС Росії з приводу агресивних дій України стосовно Російської Федерації.
Зранку в неділю 13 липня українською армією було обстріляно фугасними снарядами місто Донецьк Ростовської області. У результаті влучення снаряда в житловий будинок один громадянин Російської Федерації загинув, двоє дістали серйозні поранення.
Того ж дня запрошеному до МЗС Росії повіреному у справах України в Російській Федерації було висловлено рішучий протест російської сторони. У переданій дипломату ноті відзначено, що російська сторона розглядає таку провокацію як черговий агресивний акт української сторони щодо суверенної російської території та громадян Російської Федерації. Підкреслено, що вказаний інцидент є підтвердженням вкрай небезпечної ескалації напруження в районі російсько-українського кордону, що може мати незворотні наслідки, відповідальною за які буде українська сторона (курсив мій — М. К.).
Російська сторона черговий раз наполягає на негайному вживанні українською стороною рішучих заходів для припинення подібних провокацій.
13 липня 2014 року».
А тепер поверніться по тексту назад і перечитайте уривки з ноти протесту, врученої народним комісаріатом зовнішніх справ СРСР фінському послу після «обурливого та зухвалого» обстрілу радянських прикордонників біля Майніли в листопаді 1939-го. Небагато змін, правда? Кілька снарядів, запущених невідомо ким, які прилетіли невідомо звідки, кілька невинних смертей, оскаженілий вереск у пресі — й у російської сторони розв’язано руки. Речник Ради національної безпеки та оборони Андрій Лисенко заявив, що українські військові, чудово усвідомлюючи, чим це загрожує, не ведуть і не вели вогню по території Росії. Радше навпаки: протягом літа РНБО неодноразово фіксувала обстріл проросійськими бойовиками території РФ з метою покласти провину за жертви на українських військових. За версією російських журналістів, обстріл Донецька Ростовської області могла вести лише українська армія, оскільки «київській хунті» нібито вигідно спровокувати РФ на відкритий конфлікт. Якщо вірити російським журналістам, то протягом минулих ста років усі суміжні із СРСР/Росією країни — Фінляндія, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Грузія, Молдова, Україна — тільки й мріють про те, щоб обстріляти кілька прикордонних поселень із росіянами та почати війну з найбільшою країною на континенті.
Як доповнення до заяви МЗС голова російського уряду Дмитро Медведєв підкреслив, що Росія реагуватиме на схожі провокації так, як реагують усі цивілізовані держави — вогнем у відповідь знищуючи точки, з яких здійснено обстріл. З того часу артилерійські та ракетні обстріли прикордонних регіонів України з боку Росії стали безперервними. Якщо переглянути інтерв’ю з учасниками АТО за липень-серпень 2014-го, то в кожному чути нарікання військових на те, що з липня силам антитерористичної операції доводиться воювати із бойовиками під безперервним вогнем із території РФ. Вогнем, на який вони не мають права відповісти.
Утім, наприкінці серпня ні вогнева, ні потужна матеріальна підтримка Росії вже не могла врятувати ДНР: українські війська дотискали сепаратистів. У такій ситуації Путін пішов ва-банк, зважившись на введення російських регулярних військ.
— 24 серпня, в День незалежності України, російські регулярні частини вторглися до нашої держави, — продовжив розповідати полковник ЗСУ, — проникли вздовж узбережжя та зайняли кілька сіл перед Новоазовськом: Хомутове, Клинкине, Рози Люксембург. Поза всяким сумнівом, то були російські регулярні війська. По-перше, зайшли на танках Т-72, а таких танків немає на озброєнні української армії. По-друге, знаю точно, що такої кількості боєприпасів, які використано під час наступу на Новоазовськ і замикання Іловайського котла, на Донбасі ніколи не було. Росіяни стверджують: «Боевики это захватили». Не могли вони захопити такої кількості. Такої кількості просто не було. Та й узагалі — про це мало хто знає — на Донбасі перед початком конфлікту не залишилося боєздатних військових частин. Усе зроблено для того, щоб прийти туди маршем і захопити практично без бою.
— Коли зникли ці частини? Хто їх розформував?
— Янукович. Під час правління Януковича. Наприклад, в Артемівську колись стояла дивізія, зараз — лише база зберігання. З усіх військових частин на території Донецької та Луганської областей залишилися лише військові комісаріати, комендатури та склади стрілецької зброї. — Військовослужбовець виклав на стіл пластикову течку та витягнув із неї два аркуші А4 із роздрукованими на них таблицями. Підсунув до мене. — Ось список усіх військових частин Донецької та Луганської областей перед конфліктом із Росією, — я роздивився шапку таблиці: в першому стовпчику — номер військової частини, далі — її короткий опис, за ним — адреса розташування, прізвища командирів тощо. — Тут близько двадцяти частин, але більшість із них є лише на папері. Дивись, — водячи пальцем по першій таблиці, полковник узявся характеризувати частини. — Ось це — Донецький військовий комісаріат, із ним усе зрозуміло. Далі — Військова комендатура залізничних сполучень, три людини максимум. Наступна — радіолокаційна частина, гадаю, не варто пояснювати, скільки там людей. Ось це — база зберігання стрілецької зброї, десять осіб охорони, не більше. За нею — військове представництво в Маріуполі, пафосна назва, за якою лише невеликий кабінет і двоє осіб, що формують замовлення для армії. Ось тут — зенітно-ракетний полк на околиці Донецька, який ми утримували, поки не відійшли на Авдіївку, але ти сам розумієш, що ЗРП — це частина, призначена для протиповітряної оборони.
Після зайняття плацдарму перед Новоазовськом із території РФ у напрямку Іловайська вирушила величезна колона танків і бронемашин. За повідомленням прес-центру АТО, йшлося про сотні одиниць техніки.
— Дуже недобре, що оточення Донецька збіглося із Днем незалежності, — злегка насуплячись, пояснив мій співрозмовник. — Людей висмикували на парад у Києві, давали відпустки. 23 серпня все гарно виходило. Уся ділянка вздовж кордону на півдні Донецької області наша. Українські силовики й армія підтискали бойовиків із боку Іловайська та з боку Горлівки. Готувалися замкнути кільце навколо Донецька. Окремі командири вищого рангу, щоб відзвітувати про успішне завершення оточення до Дня незалежності, кинули все, що в них було, на Іловайський напрямок. У Торезі сепаратисти мали потужний укріплений район, але це інша історія. Якби наприкінці серпня вдалося замкнути оточення, донецьке угруповання сепаратистів не протрималося б і трьох діб: вичерпано запаси снарядів для «Градів», немає артилерії, а далі — звичайне зачищення. У цей час, щоб врятувати бойовиків, у гру вступає Росія. Російська армія переходить кордон, заходить на південь (Донецької) області та займає плацдарм перед Новоазовськом. Українських військ у тій частині не було, південь області залишався нашим тилом, і це наш великий прорахунок. Наступного дня дві бригадні тактичні групи росіян — декілька тисяч осіб із бронетехнікою — зайшли на Старобешеве та Кутейникове, ще одне угруповання виступило в напрямку Тельманове, таким чином «перебивши» всі шляхи відступу для українських військ в Іловайську. Так утворили котел.
Українські війська залишалися в Іловайському котлі до 29 серпня, після чого українське керівництво розпочало переговори із сепаратистами та Путіним про надання коридору для виходу українських частин із оточення. Уночі з 29 на 30 серпня домовленості було досягнуто, однак під час відходу українських солдатів завчасу обговореним шляхом російські війська відкрили по них вогонь з усіх видів зброї. Пізніше Путін пояснив це тим, що українські війська скористалися наданим коридором для того, щоб перегрупуватися і прорватися з оточення з боєм.
До цього часу про точну кількість загиблих українських вояків у Іловайському котлі невідомо. Дані засекречено. За найбільш оптимістичними оцінками, під час відходу з Іловайська росіяни знищили не менше ніж двісті українських військових.
— На мій погляд, забагато істерії довкола цього котла, — висловив свою думку полковник ЗСУ. — Не потрібно було відступати. Були б «двохсоті», були б «трьохсоті», але можна було вкопатися в землю та стояти. На жаль, в оточенні опинилися генерали, що готувалися відрапортувати про відсікання Донецька. Крім того, на той час уздовж річки Кальміус, перед Маріуполем, стояла одна «нитка» солдатів, яку росіяни могли легко прорвати. Довелося відходити. У котлі перебували кількадесят полонених і поранених російських військових — із тієї частини, солдати якої напередодні «заблукали» та нібито випадково потрапили на територію України. Українські офіцери з оточення домовилися про відхід, пообіцявши залишити полонених і поранених російських десантників у наперед узгодженому місці. Все марно: під час відступу російські війська розмолотили наших разом зі своїми. Я тоді перебував під Волновахою. І на власні очі бачив вантажівку, завалену трупами українських солдатів… Треба було воювати. Підтягнули б якісь резерви, а так… Із того часу росіян там дуже багато. ДНР у військовому сенсі для нас не супротивники. Все, на чому тримаються невизнані республіки, — це російські регулярні війська.
— Що було б, якби наші війська залишилися в Іловайську?
— Гірше не було б. Потужне угруповання, достатньо зброї, в місті легко тримати оборону. Якби швидко зорієнтувалося керівництво, то, ймовірно, ми повернулися б на попередні позиції та врешті замкнули кільце навколо Донецька. Нормально все було б.
5 вересня 2014 року в Мінську представники України, Росії, ОБСЄ та терористів підписали угоду про тимчасове припинення вогню. У переговорах брали участь представник ОБСЄ Гайді Тальявіні, другий президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов, а також представники самопроголошених республік на сході України Олександр Захарченко й Ігор Плотницький. Остаточний текст підписаної угоди не передбачає визнання Донецької та Луганської народних республік, натомість закріплює за підконтрольними бойовикам територіями українських областей «особливий статус» у складі України.
Під час «перемир’я» й надалі тривали обстріли з боку бойовиків, а також спроби штурму ними Донецького аеропорту. За даними Управління верховного комісара ООН з прав людини, упродовж двох місяців від моменту підписання Мінського перемир’я — із 6 вересня до середини листопада 2014-го — внаслідок діяльності незаконних військових формувань на сході України загинули 957 осіб: 838 чоловіків і 119 жінок.