Уперше Крим приєднали до Росії 1783 року, коли імператриця Катерина ІІ захопила Кримське ханство та спеціальним маніфестом проголосила його частиною Таврійської області. Через гноблення та жорстоке ставлення окупантів більшість татар, що населяли півострів на той час, залишила батьківщину та переселилася до Османської імперії. Царський уряд запровадив пільги для переселенців, заохочуючи росіян із півночі заселяти півострів, але навіть за сто років після першої анексії росіяни не стали більшістю в Криму. Станом на 1897 рік більшість усе одно становили кримські татари: останні — приблизно 36 %, росіяни — лише 33 %. Частка українців у населенні півострова — 12 %, німців — 6 %, євреїв — 4 %, греків — 3 %.
Із розпадом Російської імперії на території півострова постала Кримська Народна Республіка, яку в січні 1918 року окупували більшовики. У квітні 1918-го до Криму ввійшли війська армії УНР. Попри те, що Німеччина поважала суверенітет Української Народної Республіки, визнавати владу УНР над Кримом відмовилася, внаслідок чого останній опинився під владою німецького командування. Після відступу німецьких військ 1919-го півострів знову наводнили більшовики, яких 1920-го вибила армія Денікіна, проте з 1921 року Крим остаточно перейшов до більшовиків, ставши частиною Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки.
У складі Російської імперії Крим залишався 134 роки.
Що відбувалося далі? Яким чином Крим набув статусу частини УРСР? Згідно з офіційною версією, яку активно популяризує російська пропаганда, Крим за власною примхою, химерною забаганкою 1954 року передав Україні перший секретар ЦК КПРС із 1953 до 1964 року, Герой Радянського Союзу Микита Сергійович Хрущов. Формально так і сталося, але чому ніхто з росіян, які так запекло обстоюють думку про те, що рішення про відхід Криму до України необґрунтоване та безпричинне, не поставлять собі простого запитання: з якого дива Хрущову за рік після смерті Сталіна, практично через десятиліття після закінчення Другої світової війни, коли формування адміністративних кордонів у межах СРСР давно завершено, відривати Крим від повністю радянської Російської Федерації і передавати його повністю радянській Україні?
Рішення Микити Хрущова та причини, що спонукали передати Крим Україні, задовго до березневих подій у Криму описав у своїй книзі «Диявольська гра» український публіцист і журналіст Юрій Краснощок. У 1944–1945 роках радянська влада організувала чергову депортацію кримських татар із півострова. Після виселення більшості корінного населення до Сибіру Сталін не знав, що робити з Кримом: знелюднений півострів слід було кимось заселяти. У лютому 1944 року із пропозицією до вождя народів звернувся Єврейський комітет на чолі з головою Радінформбюро Соломоном Лозовським і дружиною народного комісара зовнішніх справ СРСР В’ячеслава Молотова Поліною Жемчужиною. Лозовський і Жемчужина підготували лист із пропозицією для Сталіна віддати Кримський півострів євреям для заснування там Єврейської автономної республіки. Сталін, прочитавши подану пропозицію, відповів: «Мені ще бракувало, щоб навколо Севастополя та Чорноморського військового флоту створити мережу американських розвідувальних центрів».
Починалася холодна війна. Протистояння між США і СРСР наростало. Сталіну повсюди ввижалися іноземні агенти, що стало причиною нового витка «війни проти своїх». Із 1947 до 1950 року з Вірменської РСР виселили понад 100 000 азербайджанців. 1949-го до Сибіру відправили понад 20 000 естонців, 42 000 латишів, 32 000 литовців. За одну ніч — із 6 на 7 червня 1949-го — із Молдавії вивезли 35 050 людей. Наприкінці 40-х репресії поступово набули антисемітського характеру. У січні 1948-го за особистим наказом Сталіна співробітники МДБ СРСР убили всесвітньо відомого театрального режисера Соломона Міхоелса. Того ж року заарештували кількох відомих євреїв-лікарів за звинуваченням у створенні терористичної групи та змові проти партійного керівництва (так звана «справа лікарів»). 1949-го у цій фанатичній боротьбі з іноземними розвідками Соломона Лозовського та ще кількох чоловік із ініціативного комітету щодо створення єврейської автономії заарештували (1952-го після розгляду в суді справи Єврейського антифашистського комітету їх розстріляли як ворогів народу). Того ж 1949-го Поліну Жемчужину заслали на Колиму, до Кустанайської області, навіть Молотов не зміг допомогти дружині. І тоді Сталін наказав заселити Крим росіянами. До Криму рушили переселенці з Тамбовщини, Вологодщини, інших регіонів Росії. Росіяни передусім заселили покинуті татарами житла. Сіяти хліб і вирощувати виноград вони, на жаль, не вміли — суха кримська земля стала для переселенців непосильним тягарем. 1947 рік узагалі видався неврожайним: в Україні панував голод, тож Крим голодував. Через нестачу води для зрошення на голодному пайку опинився навіть Чорноморський флот. Проблеми із продовольством у Криму тривали до 1953 року — смерті Сталіна.
1954-го в СРСР святкували 300-річчя «возз’єднання» Росії з Україною, на честь чого наступник Йосипа Сталіна Микита Сергійович Хрущов, чудово розуміючи територіальну й економічну відірваність Криму від Російської Федерації, ухвалив рішення про перехід Криму до України. Рішення легітимізували Верховні Ради РРФСР та УРСР.
А тепер найважливіше: такий перехід не був безвідплатним.
За Кримську область Російська Федерація зажадала від України відповідної компенсації і землею, і людськими ресурсами. Унаслідок переговорів Україна віддала Росії частини територій Сумської, Харківської та Луганської областей, сумарна площа яких приблизно дорівнювала території Криму. Віддала разом із українськими жителями. На відібраних в України землях у Російській Федерації постала нова — Білгородська — область, якої до війни не існувало.
Обмін вийшов украй нерівноцінним. Крим — станом на 1954 рік аж ніяк не російський — сидів без хліба та води, його поступово заселяли росіяни. Щоб освоїти кримську землю та зробити її придатною для сільського господарства, Україні довелося побудувати Кримський канал від Дніпра, через кримські степи, до Сімферополя, Севастополя та курортних міст на південному березі півострова. Далі в Криму (як і на решті території України) більшовики зініціювали насильницьку русифікацію. І навіть це ще не все — Міністерство оборони СРСР відвело Крим під поселення морських офіцерів усіх флотів Радянського Союзу, що виходили на пенсію. За три-п’ять років до виходу на пенсію на Чорноморський флот переводили всіх бажаючих офіцерів, які після завершення служби осідали в Криму незалежно від того, в якій частині Радянського Союзу починали військову кар’єру. Зрештою Крим російським не став, хоча росіян у ньому відчутно побільшало.
Цікаво, що в аналогічний спосіб радянське керівництво намагалося приєднати Калінінградську область до Литовської РСР. Після закінчення війни й аж до 1980-х таких спроб було декілька. Однак на відміну від Верховної Ради УРСР, яка без нарікань прийняла «подарунок» Російської Федерації та навіть закріпила належність Криму та міста Севастополь у Конституції УРСР 1978 року, литовське керівництво вперто відмовлялося приєднувати до своєї країни заселену росіянами область. Далекоглядності литовців можна тільки позаздрити. Уявіть, що було б, якби Росії все ж удалося заштовхати Калінінградську область до складу Литовської РСР. Сучасна Литва мала б у своєму складі масивний баласт у вигляді щонайменше мільйона російськомовних громадян, які будь-якої миті могли взятися за зброю через те, що їм перехотілося чути поряд себе литовську мову або раптом закортіло до Росії.
Після розвалу СРСР до Криму почали активно повертатися його корінні жителі — татари, — виселені радянською владою у 1920–1940 роках. На Всеукраїнському референдумі 1991 року 54,19 % громадян, що проживали на території півострова, підтримали Акт проголошення незалежності України. У місті Севастополь частка тих, хто проголосував за незалежність, була ще більшою — 57,07 %. Попри це, відразу після здобуття Україною незалежності в Криму стали очевидними перші проросійські сепаратистські настрої. 5 травня 1992 року кримська влада зробила першу спробу відділитися від України шляхом ухвалення документа за назвою «Акт про проголошення державної незалежності Республіки Крим». 13 травня 1992 року цей акт було визнано Верховною Радою України як такий, що суперечить законам України, а 21 травня його скасовано й Верховною Радою Криму. Вдруге кримчани спробували відділитись 1994 року, в самісінький розпал боротьби за Чорноморських флот. Парламент Криму ухвалив постанову «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим», що повертала в дію Конституцію Криму в редакції від 6 травня 1992 року, згідно з якою «республіка Крим входить у державу Україна та визначає з нею свої відносини на основі Договору й угод», а також «самостійно вступає у відносини з іншими державами й організаціями». Цю постанову Верховна Рада України скасувала 18 травня 1995 року.
Після перемоги Євромайдану відбувся новий вибух сепаратистських настроїв у Криму. 23 лютого 2014 року в Севастополі пройшов двадцятитисячний мітинг, на якому не було жодного українського прапора, лише російські триколори, Андріївські знамена та символіка Комуністичної партії України. Демонстранти тримали гасла «Путин — наш президент», «Россия, мы брошены, возьми нас обратно!» тощо. Учасники мітингу ухвалили рішення не перераховувати до Києва податків, а міським головою — без виборів, навіть без імітації голосування — проголосити громадянина Росії Олексія Чалого. Чалий відмовився визнавати нову владу в Києві. Пізніше він стане одним із тих, хто в Москві підпише договір про приєднання Криму та Севастополя до Російської Федерації.
Того ж дня РФ відкликала свого посла Михайла Зурабова з України «для консультацій».
25 лютого сепаратистські акції організували перед Кримським парламентом, після чого, власне, й розпочали вторгнення. Уночі проти 27 лютого 2014-го будівлі парламенту й уряду Автономної Республіки Крим захопили «невідомі» бойовики, вивісивши на дахах прапор РФ. Далі почалася «демократія по-російськи». Пізніше, виправдовуючись перед світовою спільнотою через анексію Кримського півострова, російське МЗС не раз наголошувало, що Росія не мала жодного стосунку до подій у Криму, що референдум, відділення від України та подальше приєднання Криму до РФ — це результат складних внутрішньополітичних, але цілком демократичних процесів, рушійною силою яких є так званий кримський народ. «Волевиявлення» кримського народу сталося якраз тоді — вночі з 26 на 27 лютого 2014-го. Удень 27 лютого в захопленій озброєними автоматичною зброєю та найновішими російськими гранатометами бойовиками будівлі Верховної Ради Криму, з піднятим над будинком прапором Росії, без посилання на жоден чинний нормативний акт України, без жодного документального чи візуального свідчення проведеного «голосування» було ухвалено рішення про референдум щодо статусу Криму, а також проголошено нового прем’єр-міністра республіки — Сергія Аксьонова. До лютого 2014-го Сергій Аксьонов (нар. 1972, молдаванин за походженням) — це маловідомий український політик, знаний вкрай обмеженою групкою людей у Криму, причому винятково через його українофобські заяви та кримінальне минуле. 22 грудня 2009-го, задовго до Євромайдану та початку російської агресії, на прес-конференції у Сімферополі тогочасний заступник голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим Михайло Бахарєв оприлюднив інформацію про причетність у 1990-ті роки Сергія Аксьонова до організованого злочинного угруповання «Сейлем», у якому той фігурував під прізвиськом «Гоблін». Із 2008 року Аксьонов — член громадських організацій «Російська громада Криму» та «Громадянський актив Криму». 2009-го очолив Всекримський суспільно-політичний рух «Російська єдність». Попри те, що голосування за обрання Аксьонова головою уряду автономії проходило під дулами автоматів, Російські ЗМІ величали його «народним прем’єром». Це, як на мене, трохи дивно та надміру патетично, оскільки геть не збігається із результатами попередніх виборів до парламенту Криму (того самого парламенту, який «проголосував» за «народного прем’єра»), на яких партія Аксьонова «Російська єдність» набрала аж 4,02 % голосів, отримавши всього три депутатські крісла. Погодьтеся: 4,02 % — замало, щоб претендувати на звання «народного».
27 лютого невідомими у військовій формі без розпізнавальних знаків було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, а також зупинено поромну переправу в Керчі.
1 березня 2014-го «народний прем’єр» Криму Сергій Аксьонов звернувся до Володимира Путіна з проханням «посприяти в забезпеченні миру та спокою» на території Автономної Республіки Крим. Того ж дня російський президент відправив до Ради Федерації запит на дозвіл ввести до Криму російські війська. Про те, як проходило голосування сенаторів, я написав у 5-му параграфі 2-го розділу.
Відразу після отримання дозволу від Ради Федерації російські війська розпочали неприховане блокування українських військових частин, транспортних магістралей та інших стратегічних об’єктів на території Криму. Частину завдань виконували переодягнені у форму українського загону спеціального призначення «Беркут» російські десантники 31-ї окремої десантно-штурмової бригади. Решта військових діяла у формі без розпізнавальних знаків, через що й дістала назву «зелені чоловічки».
Із величезним запізненням, аж через чотири місяці, 2 липня 2014-го, Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ) визнає очевидне, визначивши «неспровоковані та засновані на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах» дії Росії «військовою агресією на догоду власним інтересам».
Спочатку напхана озброєними людьми Верховна Рада Криму призначила проведення «референдуму» щодо визначення статусу Криму на 25 травня 2014 року. На момент «голосування» (27 лютого) центральна київська влада де-факто була неспроможна скасувати незаконне рішення: у лютому-березні 2014-го Київ просто не мав для цього засобів — бійці загонів спецпризначення МВС були деморалізовані після перемоги Майдану, подекуди відкрито переходили на бік сепаратистів, а більшість заклякла в невизначеності, не знаючи, чиїм наказам підкорятися. Кращого часу для початку анексії годі вигадати. Втім, українська влада почала приходити до тями — поволі, та все ж швидше, ніж на це розраховували ініціатори псевдореферендуму, — через що голосування перенесли спочатку на 30 березня, а згодом — на 16 березня. Крім того, Сергій Аксьонов наполіг на зміні винесеного на референдум питання. Спершу в бюлетені планували ввести одне запитання: «Автономна Республіка Крим має державну самостійність і входить до складу України на основі договорів і угод — так чи ні?» Тобто: ви бачите Крим незалежним чи у складі України? Однак 6 березня стало відомо, що на референдум винесено два запитання: «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?» та «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?», біля одного з яких виборець повинен поставити позначку. По суті, кримчанам пропонували передати Крим до РФ без оголошення незалежності.
За результатами опитувань, організованих компанією «International Republican Institute» у листопаді 2011-го та травні 2013-го, за приєднання півострова до складу РФ виступали 23–33 % мешканців Криму, за збереження статусу автономії у складі України — 49–53 %. За даними соцопитування, проведеного із 8 до 18 лютого 2014 (в час найбільш жорстокого протистояння на Майдані) Київським міжнародним інститутом соціології, 41 % жителів Криму бажали входження автономії до складу Росії.
За даними організаторів референдуму, за входження Криму до складу РФ як суб’єкта федерації проголосувало 96,77 % виборців, за збереження Криму в складі України — 2,51 %, 0,73 % бюлетенів визнано зіпсованими. Щоправда, на початку травня 2014 року на веб-сайті Ради при президентові Росії з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини з’явилася стаття, де йшлося, що, за попередніми підрахунками, на березневий референдум у Криму прийшло не більш ніж 30–50 % громадян і лише половина з них проголосувала за приєднання до Росії. Іншими словами, долю українського Криму визначила проросійська меншість — від 15 % до 30 % населення. Після оприлюднення в пресі новину зі сторінки швидко прибрали.
Суперечки про те, які з названих цифр достовірні, я вважаю недоречними, оскільки голосування відбувалося без участі міжнародних спостерігачів: ні ОБСЄ, ні ЄС, ні СНД своїх представників не надсилали. Натомість спостерігачами на «референдумі» виступили представники малочисленних праворадикальних і нацистських європейських партій, зокрема Енріке Равельйо (Enrique Ravello) з Каталонії, Бела Ковач (Béla Kovács) з Угорщини, Люк Мішель (Luc Michel) з Бельгії й інші — всі як один відомі через свої неонацистські та ксенофобські погляди.
Результат кримського «референдуму» не визнала жодна цивілізована держава світу. Рада Безпеки ООН оголосила його нелегітимним. Парламентська асамблея ОБСЄ назвала голосування «незаконним актом, результати якого не мають жодної юридичної сили». Визнавати «волевиявлення» під дулами автоматів відмовилися США, Канада, Європейський Союз і Туреччина. 27 березня 2014 року шляхом відкритого голосування на 80-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН було ухвалено резолюцію про підтримку територіальної єдності України та визнання незаконним приєднання Криму до Росії. За цілісність України виступили 100 держав. Проти проголосували лише 11 країн — напрочуд показова добірка, згадана в 1-му розділі: Вірменія, Білорусь, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Судан, Сирія, Зімбабве та Венесуела. Навіть Казахстан, який попервах поставився із розумінням до «волевиявлення» кримського народу, під час фінального голосування на пленарному засіданні Генеральної Асамблеї утримався.
Та все це не мало значення для Володимира Путіна. Ще 28 лютого депутат російської Держдуми Сергій Миронов вніс на розгляд законопроект про спрощення процедури прийняття нових суб’єктів до складу Російської Федерації. До цього згідно із чинним російським законодавством прийняття нового суб’єкта ставало можливим зі згоди і Росії, і держави, у складі якої знаходиться територія, яку планують приєднати до РФ; причому ініціатива повинна належати саме державі, від якої територію відторгають. Депутати Держдуми швидко «підтасували» процедуру під «кримську ситуацію». Тепер, за новим російським законодавством, для приєднання нового регіону до Росії достатньо лише звернення його органів влади та результатів місцевого референдуму, однак зовсім не потрібно згоди держави, частиною якої є цей регіон.
Через два дні після «референдуму», 18 березня 2014 року, у Георгіївській залі Великого кремлівського палацу Володимир Путін підписав договір про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації й утворення в ній нових суб’єктів. З боку так званої Республіки Крим угоду підписали Сергій Аксьонов, Олексій Чалий і Володимир Константинов (кримський олігарх, голова Верховної Ради Криму, офіційно — найбагатша людина Автономної Республіки Крим).
Ще одна об’єктивна та дуже неприємна особливість гібридної війни: агресор ні з ким ні про що не домовляється та ставить світову спільноту перед уже звершеним фактом. Попри всі резолюції, попри заклики одуматися та заяви про «стурбованість ситуацією», анексія Криму відбулася. Росія, скориставшись правом сильного, прикрившись фіговим листочком сміховинних вигадок про кровожерливих «бандерівців» і загрозу життю російських громадян у Криму, демонстративно проігнорувавши і думку світових лідерів, і бажання значної частини жителів півострова, загарбала Автономну Республіку Крим для царювання там Володимира Путіна.
Захопленням Криму Путін втілив у життя мрію всіх авторитарних правителів — провів «маленьку переможну війну», що підняло його рейтинг у Росії до захмарних висот. На цьому все могло й скінчитися. Олег Назаров, мій колишній товариш із Москви, в якого я гостював протягом літа 2013-го та який у травні 2014-го, наслухавшись побрехеньок російського телебачення про звірства українських військових на Донбасі, писатиме про українців, що «убивать вас всех было бы проще», в перші дні після захоплення Криму заспокоював мене, запевняючи, що Росія далі не полізе: «Заспокойся, чувак, Крим „відтиснули“ — це все, що було треба. Нікому не потрібен ваш Донбас».
Утім, зупинятися Путін не мав наміру. Наступний етап російської інтервенції — повноцінна війна на сході України.
До продовження агресії Путіна підштовхнуло не лише бажання відірвати якнайбільший шматок від України та притаманні середньовічному світогляду мрії про розширення імперії, але й кричуща необхідність.
По-перше, Росії після підписання договору про введення Республіки Крим до складу федерації потрібно було терміново відвернути увагу світової спільноти від анексії, зробити щось таке, що примусило б лідерів країн розвинутого світу забути (або вдати, що забули) про проведений під дулами автоматів «референдум» і про кримінальника, який, сидячи поруч із Путіним у Георгіївській залі в Кремлі, підписав договір про входження Криму до РФ. Єдиний реальний спосіб — розпочати війну. Справжню війну — з трупами, біженцями, розбомбленими містами, а не які-небудь стихійні демонстрації із розмахуванням прапорами, скиглінням про утиски російської мови та закликами до повернення в СРСР. Війну на самісінькому кордоні з Європою.
Мушу визнати: Росії це вдалося. Європа та США покірно прийняли нав’язну Росією гру, швидко «забувши» про силове відторгнення Кримської автономії. 17 квітня 2014-го в Женеві відбулася чотиристороння зустріч у форматі «Україна — ЄС — США — Росія». Після її завершення голова російського МЗС Сергій Лавров хіба що не стрибав від щастя. Зовсім не через те, про що поговорили під час зустрічі (жоден пункт Женевських домовленостей так і не було виконано, очевидно, Путін і не думав їх дотримуватися), а радше через те, про що не поговорили. У документі, оприлюдненому за результатами перемовин, ішлося лише про шляхи врегулювання кризи на Донбасі та навіть не було згадки про анексію Криму чи невиконання Росією Будапештських домовленостей.
Певною мірою така ситуація вигідна Заходу. Вторгненням до України Кремль поставив провідні держави світу перед непростим і дуже неприємним вибором — вибором між війною та безчестям. Щось подібне вчинив Гітлер, удершись до Чехословаччини. Сьогоднішня ситуація ускладнена тим, що ініціатором агресії є держава із найбільшим арсеналом ядерної зброї, котра впродовж 70 років витрачала немислимі кошти на підготовку до війни за панування у світі. Зрозуміло, що ні Америка, ні Британія не починатимуть Третьої світової та не встряватимуть у конфлікт із ядерною державою, чий лідер демонстративно нехтує статутом ООН, Гельсінським заключним актом 1975 року про непорушність кордонів у Європі та безліччю інших міжнародних документів, на яких засновані сучасні міжнародні відносини. Утім, Будапештського меморандуму ніхто не скасовував. Це очевидно так само, як і те, що Росія напала на країну, яку, роззброюючи, пообіцяла захищати. Відтак, надавши Америці та Британії можливість делікатно самоусунутися, Російська Федерація зіграла на руку Заходу. США та ЄС беруть участь у переговорах, докладають зусиль до врегулювання проблеми, нібито тиснуть на Росію, але про Крим більше ніхто не говорить. Проблеми Криму вже наче й не існує.
По-друге, захоплення Кримського півострова — це обмежена тактична перемога, яка в стратегічному сенсі (крім спокою стосовно того, що Чорноморський флот РФ матиме де зимувати після 2017-го) не передбачає жодних переваг. Захопити Крим із Севастополем і безповоротно втратити контроль над рештою України — це не влаштовувало Путіна. Продовжувати інтервенцію російського правителя мотивувала необхідність пошуку інструменту тиску на українську владу зсередини. Загалом Путіну потрібен регіон, на 100 % керований із Кремля, належний до складу України, але такий, що перешкоджатиме дрейфуванню Києва на Захід, поступовому інтегруванню в ЄС чи НАТО. Мало хто знає, що на початку ХХІ століття Москва вже намагалась за подібним сценарієм покремсати одну з колишніх радянських республік. 2003 року на сході Молдови вкотре збунтувалися проросійські сепаратисти, і Кремль узявся активно нав’язувати молдовському керівництву так званий меморандум Козака (названий за іменем колишнього заступника керівника адміністрації президента РФ Дмитра Козака). В останній момент молдовани відмовилися підписувати документ. У положеннях меморандуму йшлося про зміну статусу Молдови на федерацію, сформовану з трьох, по суті, незалежних суб’єктів: Придністров’я, Гагаузії та власне Молдови. Кожен із суб’єктів мав право блокувати підписання міжнародних угод, що унеможливлювало вступ молдовської федерації до ЄС чи НАТО, але дозволяло підписання власних договорів з іншими країнами та міжнародними організаціями. Серед інших умов вступу до федерації — наявність у кожного суб’єкта власного бюджету, податкової, судової систем і навіть державної символіки, однак заборона зміни статусу суб’єктів федерації без їхньої згоди. Фактично, із набуттям чинності меморандуму Козака молдовська державність поставала таким собі городнім пугалом. Якби Кишинів 2003-го погодився на підписання меморандуму, Придністров’я стало б інструментом російського тиску на молдовську центральну владу.
Путін розуміє, що не здатен захопити та силоміць утримати всю Україну. Він також чудово усвідомлює, що після анексії Криму та тривалої антиукраїнської пропаганди не зможе безпосередньо контролювати українську політику, покладаючись на проросійську політичну силу так, як покладався на Партію регіонів та Януковича. Недобитки із ПР сформували напередодні виборів 2014 року «Опозиційний блок», але його підтримка в Україні незначна. Сумнівно, що впродовж найближчих кільканадцяти років в Україні з’явиться проросійська політична сила, яка матиме хоч якийсь вплив у Верховній Раді чи уряді. Єдиний спосіб втримання України на кремлівській орбіті — це федералізація за «молдовським» зразком, тобто перетворення Донбасу на українське «Придністров’я».
По-третє, у Путіна не було вибору. Навіть якщо відкинути хворобливе бажання президента РФ помститися українцям за Євромайдан, об’єктивно він не міг не розпочати вторгнення на схід України. Окупації Криму передувала масована антиукраїнська пропаганда, а сам процес відторгнення автономії проходив під гаслом: «Мы своих не бросаем!» Якби після анексії Криму Путін раптом відмовився допомагати проросійським сепаратистам у Донецьку, Луганську чи Харкові, його не зрозумів би власний народ. Захопивши Крим, Путін став на слизьку похилу площину, з якої вже неспроможний зістрибнути та якою може рухатися лише вниз. Російський лідер сам себе загнав у глухий кут, тобто створив ситуацію, в якій змушений обирати менше із двох лих: з одного боку — сприяння нечисленним донбаським сепаратистам, продовження постачання зброї та найманців призведе до нових економічних санкцій і виллється у міжнародну ізоляцію Росії; з іншого — відмова від підтримки невизнаних ДНР і ЛНР викличе різкий осуд серед більшості росіян, що в перспективі може зумовити передчасну втрату Путіним президентського крісла.
Війну на сході України було розпочато 6 квітня 2014 року, коли озброєні проросійські сепаратисти захопили приміщення Донецької облдержадміністрації та зірвали із флагштока український прапор. Наступного дня в захопленій будівлі терористи проголосили «декларацію про суверенітет Донецької народної республіки» та попросили Путіна ввести війська. На відміну від подій у Верховній Раді Криму, донецькі сепаратисти навіть не намагалися створити видимість голосування: кількадесят озброєних «зелених чоловічків» просто зайняли адміністрацію та заявили, що відтепер у межах Донецької області буде ДНР.
Опам’ятавшись, 10 квітня сепаратисти призначили регіональний «референдум» — для визначення жителями області долі регіону та легітимізації керівництва ДНР. «Референдум» було проведено 11 травня 2014-го — без підготовки, без будь-яких спостерігачів, із роздрукованими на чорно-білому принтері бюлетенях. За даними «виборчої комісії» ДНР, за проголошення Донецької народної республіки проголосувало 89,07 % виборців. За даними українських ЗМІ, у голосуванні взяло участь не більше ніж 15 % донеччан.
12 квітня 2014 року під керівництвом офіцера Головного розвідувального управління (ГРУ) РФ Ігоря Стрєлкова (Гіркіна) у місто Слов’янськ Донецької області ввійшли «зелені чоловічки». О 9-й ранку невідомі в камуфляжній формі зі зброєю захопили міське управління Міністерства внутрішніх справ та інші адміністративні будівлі. Того ж дня обрали «народного мера» Слов’янська — В’ячеслава Пономарьова. Протягом кількох наступних днів інспіровані Кремлем групи озброєних злочинців захопили міста Краматорськ, Артемівськ, Красний Лиман, Єнакієве, Дружківка, Харцизьк. 27 квітня група осіб, яка захопила будівлю управління СБУ в Луганську, проголосила так звану Луганську народну республіку. Російська пропаганда наголошувала на тому, що захоплення адмінбудівель на сході України є дзеркальною відповіддю на події Революції гідності, під час якої активісти Євромайдану захоплювали обласні адміністрації в усіх регіонах України (за винятком Донецької області й Автономної Республіки Крим). Однак таке порівняння видається безпідставним і невмотивованим. По-перше, люди, що захоплювали будівлі органів влади в січні-лютому 2014-го, не мали зброї. По-друге, метою таких захоплень було задоволення однієї вимоги — відставка Януковича, а тому ніхто не вивішував над адміністраціями прапори іноземних держав, не проголошував незалежних «республік» і не закликав лідерів країн Євросоюзу ввести до України війська. По-третє, активісти Євромайдану не перетворювали захоплені будівлі на катівні, куди стягували всіх, хто думає не так, як вони, чи розмовляє іншою мовою.
Ситуація, напевне, і далі розгорталася б за «кримським сценарієм», якби українська влада, отямившись, не почала вживати заходів. 13 квітня призначений Верховною Радою виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов заявив про початок широкомасштабної антитерористичної операції на сході України. Наступного дня відбулися перші зіткнення між українськими силовиками та сепаратистами на підступах до Слов’янська. Несподівано виявилось, що бойовики, яких Росія назвала ополченцями, що стали на захист власних домівок, озброєні чи не краще за сили антитерористичної операції: вони мали сучасні міномети, гранатомети, великокаліберні кулемети, переносні зенітно-ракетні комплекси та чудово вміли всім цим користуватися. По суті, перший етап АТО потрібно визнати цілковито провальним, переважно тому, що українські спецпризначенці просто відмовлялися вступати в підконтрольні ДНР і ЛНР міста без прикриття бронетехніки.
Протягом квітня 2014-го сутички спорадично спалахували в різних містах Донецької та Луганської областей. Повноцінними бойовими діями варто вважати взяття силами АТО сепаратистів у кільце для відсікання їх від Росії, що відбулося в другій половині травня.
Про активну фазу протистояння я вирішив поговорити з кадровим військовим, полковником ЗСУ, комендантом одного із секторів оборони на півдні Донецької області, який із лютого 2014-го й до цього часу є безпосереднім учасником війни на сході України. Офіцер зі зрозумілих причин попросив мене не згадувати його ім’я у книзі.
Ми домовилися про інтерв’ю у Полтаві, куди військовослужбовець приїхав напередодні нового 2015-го року, щоб побачитися з ріднею.
Мене зустрів кремезний чоловік середнього зросту з міцними руками і не по-військовому добрими очима. Наша розмова тривала з невеликими перервами від 9-ї ранку до 11-ї вечора. Я вирішив зав’язати спілкування із запитання про те, що для полковника було точкою відліку протистояння із проросійськими силами на Донбасі.