7 квітня 1992 року президент Російської Федерації Борис Єльцин видав указ «Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту».
Уночі проти 8 квітня з причини складання присяги на вірність Україні офіцерами штабу Кримської бази до Новоозерного ввели бойову техніку 361-го полку 126-ї дивізії берегової оборони Чорноморського флоту. У води озера Донузлав увійшли два ракетні катери та два корвети, заблокувавши кораблі, особовий склад яких склав присягу на вірність Україні.
Напруження наростало. 23 червня в Дагомисі пройшла зустріч Бориса Єльцина та Леоніда Кравчука, мета якої — покласти край «війні указів». Сторони домовилися про подальший розвиток міждержавних відносин з урахуванням необхідності продовження переговорного процесу зі створення ВМФ Росії та ВМС України на базі Чорноморського флоту СРСР. Насправді жодних змін не відбулося. Попри підписані домовленості, за місяць після переговорів ситуація заледве не набула форми відкритого збройного конфлікту. Спочатку 9 липня 1992 року склав присягу на вірність Україні особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону, після чого росіяни підняли по тривозі 810 бригаду морської піхоти, штурмова група якої захопила та надалі утримувала комендатуру. А потім, 21 липня 1992 року, сторожовий корабель СКР-112, під українським прапором, залишив Кримську базу (Донузлав) і вирушив у напрямку Одеси. Протягом 8-годинного переходу корабель переслідували скеровані з російського командного пункту кораблі. З боку Одеси на підтримку СКР-112 надійшли українські винищувачі та прикордонні катери. З огляду на загрозу бойового зіткнення російські моряки не виконали наказу зупинити корабель «у будь-який спосіб».
1993-го російська військова розвідка взялась за підготовку операції з відокремлення півострова Крим від України за схемою, вже апробованою у Придністров’ї. Серед першочергових заходів — видання консульством РФ російських паспортів громадянам України, які працювали на об’єктах Чорноморського флоту. Розвідка флоту фактично діяла як штаб із координації зусиль сепаратистських сил у Криму. До ініціатив останньої належало створення незаконних збройних формувань, поява російських козаків і функціонування організації на кшталт «Русского движения Крыма». Одночасно керівництво проросійської частини Чорноморського флоту виношувало «задум застосування сил і засобів у разі збройного конфлікту з Україною». Для забезпечення реалізації такого проросійське командування розпочало підготовку до реальних бойових дій. Зокрема, збільшило чисельність 810-ї бригади морської піхоти до штатів воєнного часу, тобто від 800 до 2500 осіб, і з огляду на перспективу вуличних боїв оснастило її батальйоном танків Т-64 і ручними вогнеметами. Розвідка ЧФ також сформувала прообраз «кримської армії» (загін «Скорпіон» у Сімферополі), розробляла плани захоплення ключових об’єктів військ ППО України в Севастополі. Загалом тривала підготовка до справжньої війни: невідомі копали ями, щоб закладати фугаси, перерізали телефонні дроти…
Зрештою ситуацію на півострові стабілізувало введення у Крим майже 60 тисяч бійців прикордонних військ України й української Національної гвардії. 15 квітня 1994 року в Москві президенти Росії та України підписали договір про поетапне врегулювання проблеми Чорноморського флоту, в межах якого йшлося про окреме базування ВМС України та ВМФ Росії. Згідно з угодою Україні переходило приблизно 20 % кораблів Чорноморського флоту. Згодом через провальний штурм Грозного кремлівські геополітики вгамувалися. 7–8 лютого 1995 року в Києві укладено домовленості про базування Чорноморського флоту Росії в місті Севастополь на території Кримського півострова.
31 травня 1997 року в Києві було підписано великий україно-російський договір про дружбу, співробітництво та партнерство, яким охоплено підсумкові міжурядові домовленості стосовно статусу та розташування Чорноморського флоту Росії на території України, параметрів поділу флоту та взаєморозрахунків, пов’язаних із цим поділом і розміщенням російських кораблів у Криму. Відповідно до договору російський Чорноморський флот мав би базуватися у Севастополі протягом 20 років, тобто до 2017-го. За 20-річну оренду бази ВМФ у Севастополі Росія сплатила Україні всього 2,5 млрд доларів.
Один із основних пунктів українсько-російської угоди — це домовленість, що сторони «будуватимуть свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску».
Нову міжурядову газову угоду між Україною та Росією було підписано восени 2001 року. Період чинності договору — до 2013-го. В угоді чітко зафіксували ціну на російський газ — 80 доларів за одну тисячу кубометрів.
У цей час нове політичне керівництво РФ (наприкінці 1999-го до влади в Росії прийшов Володимир Путін, колишній «хлопчик на побігеньках» у санкт-петербурзького мера Анатолія Собчака) заявляє про бажання взяти під контроль українську газотранспортну систему. Причина — борг за спожитий Україною газ, який на початок 2001-го становив 1,4 млрд доларів. У червні 2002-го Леонід Кучма та Володимир Путін домовились про створення консорціуму із розвитку української газотранспортної системи, проте далі розмов справа не зайшла: у Москві цей консорціум хотіли бачити двостороннім, «на паритетних засадах», тоді як Київ наполягав на тристоронньому форматі із залученням європейських споживачів і з обов’язковим збереженням контрольного пакета акцій за Україною.
У серпні 2004 року до газової угоди 2001 року було внесено зміни, згідно з якими Росія погоджувалася на зниження ціни на газ до 50 доларів за одну тисячу кубометрів. Аналітики пов’язували неочікувану поступку зі сподіванням російського керівництва на те, що після перемоги на президентських виборах 2004 року проросійського кандидата Віктора Януковича Україна погодиться на передання власної газотранспортної системи під контроль «Газпрому».
Не склалося.
Відповідно до Закону України «Про вибори Президента України» кандидату для перемоги потрібно набрати абсолютну більшість голосів від кількості тих, хто взяв участь у голосуванні, тобто щонайменше 50 % плюс один голос. У тому разі, якщо жоден кандидат під час голосування не набирає такої кількості голосів, передбачено другий тур, у якому беруть участь двоє кандидатів, що зібрали найбільше голосів під час першого туру.
Фальшування розпочали задовго до першого туру президентських виборів 2004 року. За повідомленнями Комітету виборців України та Моніторингового Комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), українська влада активно втручалася у передвиборчий процес шляхом незаконного використання адміністративних ресурсів для реклами провладного кандидата — чинного прем’єр-міністра, почесного голови Партії регіонів Віктора Януковича — й очорнення інших кандидатів. Спостерігачі висловлювали стурбованість щодо тиску на пресу та громадські організації, кричущою нерівномірністю висвітлення діяльності кандидатів і місцевими, і загальнонаціональними ЗМІ.
За два місяці до початку виборів, імовірно, провладними силами було отруєно Віктора Ющенка, основного претендента на посаду президента від опозиції. 10 вересня 2004-го, після кількаденного перебування під спостереженням українських фахівців, Ющенка в тяжкому стані доправити до віденської клініки «Рудольфінерхауз». Одночасно в Україні Генеральна прокуратура, а згодом і Служба безпеки України розпочали «розслідування» обставин отруєння кандидата у президенти. 25 жовтня, за тиждень до голосування, прокуратура закрила справу, мотивуючи таке рішення висновками «експертів», котрі заявили, що погіршення стану здоров’я та зміни у зовнішньому вигляді Віктора Ющенка зумовлені «активізацією латентної вірусної герпетичної інфекції».
Перший тур виборів відбувся у неділю 31 жовтня 2004 року. За півтора тижня Центрвиборчком України оприлюднив офіційні результати: Віктор Ющенко, набравши 39,87 % голосів, посів перше місце. Провладний кандидат Віктор Янукович із невеликим відставанням — 39,32 % — посів друге. До першої п’ятірки також увійшли лідер соціалістів Олександр Мороз (5,81 %), лідер українських комуністів Петро Симоненко (4,97 %) та прогресивна соціалістка Наталія Вітренко (1,53 %).
Оскільки жоден із кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів, Центральна виборча комісія оголосила про проведення другого туру. Голосування відбулось 21 листопада. Наступного дня Київський міжнародний інститут соціології, Центр Разумкова та Фонд «Демократичні ініціативи», котрі в день виборів спільно провели національний екзит-пол, оприлюднили його результати. Згідно з даними останнього, перемогу у виборах здобув Віктор Ющенко із результатом 54 % голосів, а Віктор Янукович набрав лише 43 %.
22 листопада — за два дні до офіційного оголошення результатів виборів — президент Росії Володимир Путін привітав Віктора Януковича з перемогою.
24 листопада 2014-го Центральна виборча комісія опублікувала офіційні підсумки голосування в другому турі: Віктор Ющенко — 46,69 %, Віктор Янукович — 49,42 %. Іноземні спостерігачі з Європи та США одноголосно ствердили, що вибори пройшли із численними порушеннями, а також зазначили, що такі розбіжності з екзит-полом є результатом підтасування на користь провладного кандидата. Слідом за Канадою та США більшість країн Європейського Союзу також не визнала оприлюднені Центрвиборчкомом результати.
11 грудня лікарі австрійської клініки «Рудольфінерхауз» офіційно заявили, що Віктора Ющенка отруїли діоксином. Того ж дня Генеральна прокуратура України похапцем скасувала власну постанову про закриття кримінальної справи щодо отруєння лідера опозиції.
Нічим не прикриті, зухвалі та безцеремонні порушення на виборах сколихнули суспільство, зачепили навіть тих українців, які раніше дистанціювалися від політики. За добу до оголошення попередніх результатів на Майдані Незалежності у центрі Києва прихильники Ющенка почали встановлювати намети та трибуни для виступів опозиції — зароджувалися події, котрі набудуть всесвітнього розголосу як Помаранчева революція.
Масові мітинги на Майдані тривали до початку грудня 2004-го. Спроби влади втягти опозиціонерів у переговорний процес не увінчалися успіхом, позаяк Ющенко не погоджувався на інший результат переговорів, окрім як проголошення його президентом. Зрештою 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав наявність численних порушень на виборах на користь Віктора Януковича, тим самим оголосивши результати другого туру недійсними. Після тривалих консультацій судді Верховного Суду призначили повторний другий тур президентських виборів (не передбачений законодавством). У результаті переголосування, яке відбулося 26 грудня 2004 року, зі значним відривом переміг кандидат від опозиції (51,99 % проти 44,20 %).
23 січня 2005 року Віктор Ющенко склав присягу як третій президент незалежної України.
Як наслідок приходу до влади «помаранчевої команди» на чолі із президентом Ющенком відбулося різке погіршення газових відносин між Україною та РФ. 31 грудня 2005 року — дата закінчення терміну дії міждержавного договору стосовно постачання газу із Туркменістану. Останнє пов’язане із припиненням дії угод із росіянами щодо транзиту туркменського газу до кордону України. Укладати нові російська сторона не поспішала. Отже, з 1 січня 2006 року єдиним можливим постачальником газу до України став «Газпром». Наприкінці 2005-го російський газовий монополіст назвав нову ціну за газ для непокірної «братньої» республіки: 230 доларів за одну тисячу кубометрів. Тогочасна українська економіка більше ніж чотирикратного підвищення ціни на блакитне паливо витримати не могла. «Газпром», апелюючи до договору про постачання газу, в якому прописано щорічне визначення ціни, уночі проти 1 січня 2006-го зупинив подання газу, що започаткувало першу українсько-російську газову війну.
Українцям довелося піти на поступки. 4 січня 2006 року міністр енергетики Іван Плачков і голова НАК «Нафтогаз» Олексій Івченко привезли із Москви нову газову угоду, згідно з якою Україна імпортуватиме із Росії «коктейль» із дорожчого російського (230 USD за одну тисячу кубометрів) і дешевшого середньоазійського (44 USD за одну тисячу кубометрів) газу, середня ціна якого — в межах 95 доларів за одну тисячу кубів. Сторони домовилися, що постачатиме цей газ компанія «РосУкрЕнерго», остаточні бенефіціари якої залишаються невідомими до сьогодні. Із 2006 року (за уряду Януковича) компанія «РосУкрЕнерго» мала статус основного посередника на газовому ринку України.
Узимку 2008–2009 років спалахнула друга газова війна. До 1 січня 2009 року Україні та Росії знову не вдалося підписати річного контракту на постачання газу. Причиною цього разу слугувала внутрішньоукраїнська політична криза, підґрунтя якої — жорсткий міжособистісний конфлікт між президентом Віктором Ющенком і прем’єром Юлією Тимошенко, котрий до 2009 року набув масштабів неподоланного інституційного протистояння між президентом і прем’єром. 31 грудня 2008 року через непоступливість української делегації на переговорах (ішлося про ціну 205–235 доларів за одну тисячу кубометрів) тогочасний президент Росії Дмитро Медведєв, який на чотири роки змінив на посту президента РФ Володимира Путіна, виступив із заявою про те, що з наступного року ціна за газ для України становитиме 450 доларів. О 9:00 1 січня «Газпром» у повному обсязі припинив постачання газу до України. Момент закриття вентилів на трубопроводах, якими подають газ, транслювали замість новорічних програм по всіх російських телеканалах. 7 січня 2009 року, звинувативши Україну в несанкціонованому відборі газу, «Газпром» перервав постачання також і транзитного, тобто технологічно необхідного для прокачування блакитного палива європейським споживачам, газу. Не отримуючи з Росії власного газу, Україна за рахунок накопичених у підземних сховищах запасів продовжувала постачати газ до Європи. Попри це, із 1 до 18 січня відбулося істотне скорочення постачання газу до країн центральної та східної Європи, а тому представники Європейського Союзу заявили: якщо потік газу не буде відновлено негайно й у повному обсязі, репутація України та Росії як надійних партнерів ЄС зазнає непоправної шкоди.
19 січня 2009 року український і російський прем’єри Юлія Тимошенко і Володимир Путін у присутності керівників НАК «Нафтогаз» і «Газпрому» підписали нові газові угоди. Як стверджував згодом президент Віктор Ющенко, ані він, ані більшість членів уряду та РНБО не бачили остаточного тексту угоди до її підписання.
Відповідно до нового контракту базова ціна на російський природний газ для України становила, як і обіцяв Медведєв, 450 доларів США за одну тисячу кубічних метрів. Серед досягнутих домовленостей — перехід до прямого постачання, ліквідація посередника «РосУкрЕнерго», а також жорсткі умови «бери або плати», з огляду на які Україна щороку була змушена закуповувати в Росії не менше ніж 41,6 млрд кубометрів газу.
Через три роки після Помаранчевої революції суспільство цілковито зневірилося в лідерах та ідеалах Майдану.
Об’єктивними причинами такого порівняно швидкого розчарування можна вважати розкол у середовищі проєвропейських сил, що постав очевидним майже відразу після обрання Віктора Ющенка президентом України; особистий конфлікт між Ющенком та Юлією Тимошенко, які почали поводитися так, наче забули, через що зібрався перший Майдан; а також загострення відносин із Росією, результат чого — перша газова війна та подальше зростання вартості блакитного палива для України із 50 USD до 95 USD за одну тисячу кубометрів, що негативно відбилося на її економіці. Після п’ятиліття бодай і малопомітного для пересічних українців, але все ж стабільного зростання, економіка пішла на спад.
Суб’єктивними причинами вищезгаданої зневіри потрібно визнати причини, пов’язані із власне українцями, з особливостями менталітету молодої, несформованої нації, котра шукає своє місце у світі. Як на мене, саме останні видаються основними, визначальними.
П’ятнадцяти років, що минули від часу здобуття незалежності, вистачило, щоб українці осягнули переваги західної моделі розвитку суспільства. На початку 2000-х Україна в цивілізаційному сенсі залишалася зменшеною копією корумпованої та бюрократичної Російської Федерації, де державні інституції слугували лише для імітації демократії, а за фіктивною багатопартійністю й ілюзією незалежних ЗМІ крився авторитаризм, який мало чим відрізнявся від радянського. У ті роки єдина управлінська відмінність між двома країнами полягала у ступені впливу олігархів на державну владу: в Україні початку 2000-х олігархію практично можна було ототожнювати із владою, тоді як у Росії, особливо після приходу до влади Володимира Путіна, вплив магнатів та олігархів на політичні процеси у країні зазнав відчутного послаблення. Водночас, з іншого боку, на заході кордон України підпирали Польща й Угорщина, недалеко за ними — Чехія, тобто країни, які за лічені роки спромоглися подолати постсоціалістичну руїну, запровадити реформи та побудувати потужну економіку, а невдовзі після того — успішно інтегруватися в ЄС. Півтора десятка років ми, українці, спостерігали, як поляки з року в рік живуть краще, а самі стовбичили на місці, балансуючи на межі бідності. За період президентства Леоніда Кучми українці зрозуміли, що хочуть свободи, хочуть жити у відкритому та справедливому суспільстві, не усвідомлюючи, однак, що в їхніх головах не відбулося ніяких змін, що вони ще не позбулися прищепленого у період радянщини однобічного способу мислення.
Ідеться про те, що в Європі та США пріоритет для людини впродовж її життя від самого народження — це особиста незалежність. В Азії, Африці, на Близькому Сході людину виховують інакше: східні культури більшою мірою орієнтовані на колективне. Скажімо, у консервативному арабському чи індійському суспільстві доля людини визначається умовами її народження, тобто роль індивіда, громадянина відома наперед, а його становище в суспільстві залежить від ефективності її виконання. Аналогічна ситуація властива сучасному Китаю, В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі. Так само було в СРСР: неважливо, які ти маєш здібності, вольові якості, креативність і бажання творити, основне — це виконання догм системи, яка забезпечить усім необхідним. Кожна з окреслених моделей відзначається низкою переваг і недоліків. Західна модель уможливлює більшу індивідуальну свободу, відсутність догм і обмежень сприяє всебічному розвиткові особистості, вільній творчості, креативності, проте припускає, що людина, яка потрапляє в скруту, часто залишається покинутою напризволяще. У східній моделі громадянину/підданому певною мірою легше: не потрібно ні про що думати та турбуватися, бо система (відповідно до своїх можливостей) про все подбає, однак за таких умов про який-небудь особистісний розвиток не варто й думати: людина перетворюється на бездушний ґвинтик у складному та повільному (а отже, корумпованому) механізмі.
Зараз цікаво інше: розмежуйте на карті два описані регіони та побачите, що уявна лінія розподілу проходить просто Україною. 2004-го, під час Помаранчевої революції, громадяни України заявили всьому світові про своє прагнення стати вільними, людьми, які можуть самостійно розвиватися і мають право висловлювати власну думку, ні на кого не озираючись, — як люди на Заході. Мало хто усвідомлював, що ще не всі зі співгромадян витравили колективне із підсвідомості.
Якими є вияви цього?
Після приходу Ющенка до влади народ очікував миттєвого покращення життя, вбачаючи у Вікторові Андрійовичу заледве не месію. Люди свято вірили, що держава повинна їх усім забезпечити. Що прийде добрий правитель (чи президент — називайте, як хочете), який дасть усім роботу, гідну зарплатню, подбає про те, щоб у квартирах було тепло, з кранів ішла гаряча вода, а морозиво знову коштувало, як у СРСР, 15 копійок. Реально, зважаючи на міжусобні чвари та здорожчання російського газу, збільшення доходів населення не відбулося. Відтак обожнювання змінилося розчаруванням і гнівом, надалі — звинуваченням нового президента в усіх гріхах. Я не заперечую, що Ющенко виявився ситуативним, недалекоглядним лідером, занадто ліберальним для тодішньої України. Однак вважаю, що він не зобов’язаний був відповідати за фінансове становище кожного громадянина. Не можна бути вільним і одночасно стояти перед правителем із простягнутою рукою. Зменшивши податки, знищивши цензуру, до певного ступеня пригальмувавши свавілля наглядових органів, Ющенко створив умови для нормальної праці — умови, щоб заробляти, а не випрохувати подачки.
Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, розглянемо реальний приклад.
Після розвалу Радянського Союзу ринок пасажирських авіаперевезень у колишніх радянських республіках зазнав краху. Через затяжну економічну кризу люди припинили літати. Повсюди — від Прибалтики до Владивостока — продовжувалося руйнування регіональних аеропортів, виходили з ладу, зношувалися авіапарки, авіакомпанії не мали коштів на закупівлю нових літаків, відбувалося неухильне зменшення кількості рейсів, у порт-фоліо компаній можна було знайти тільки найважливіші маршрути — між великими містами, перспективні щодо можливості набору достатньої для окупності перельоту кількості пасажирів. Аналогічну долю мало авіабудування. Колись могутні авіабудівні заводи потерпали від постійних збитків. Наприклад, у лютому 2009-го керівництво російського підприємства ВАСО було змушене звільнити тисячу працівників, а чистий збиток підприємства протягом 2010 року сягнув 2,4 млрд рублів. Ще одне авіабудівне підприємство — Казанське авіаційне виробниче об’єднання (КАВО) ім. С. П. Горбунова, що спеціалізувалося на випуску бомбардувальників «Ту-160» і низки пасажирських лайнерів, розроблених у конструкторському бюро ім. Туполєва, — впродовж 2011 року мало чистий збиток у розмірі 1,75 млрд рублів. Вдумайтесь: КАВО за рік випускає аж 3 літаки «Ту-214». У 2000-х роках для того, щоб хоч якось утриматися на плаву, інженери КАВО ім. С. П. Горбунова взялися за… модернізацію та ремонт тролейбусів марки «ЗиУ-682В». І ВАСО, і КАВО збиткові не один рік. Зважаючи на те, що російські авіабудівні підприємства не мають широкого виходу на міжнародний ринок, зважаючи на те, що навіть російські авіаперевізники («Аерофлот», «Трансаеро» тощо) надають перевагу лайнерам «Airbus» і «Boeing», не схоже, що незабаром ВАСО чи КАВО стануть прибутковими. Однак питання про їхнє закриття чи продаж не стоїть. Грубо кажучи, «Газпром» мусить щороку викачувати з надр Сибіру нафти на чотири з лишком мільярди російських рублів лише для того, щоб заплатити працівникам двох авіабудівних підприємств, літаки яких ніхто не купує.
Розглянемо тепер ситуацію на заході. Пригадайте історію про корпорацію «Boeing» та розроблення першого у світі широкофюзеляжного літака «Boeing 747», описану в першому розділі. Ви думаєте, що американський уряд рятував би авіабудівний гігант за рахунок, скажімо, автомобільної галузі, якби «747-й» «провалився» на ринку, якби замість десятків літаків щороку йшлося про продаж не більш ніж три і «Boeing» став банкрутом? Про це можна подискутувати, однак є приклади двох інших авіабудівних компаній, котрі пішли з авіабудівного бізнесу, переоцінивши можливості світового ринку. Ідеться про корпорації «McDonnell Douglas» і «Lockheed Martin». У 70-х роках, спостерігаючи успіх широкофюзеляжного далекомагістрального «Boeing 747», кожна з них, поспішаючи ухопити шматок пирога, розробила власний гігантський лайнер — «McDonnell Douglas DC10» і «Lockheed L1011 Tristar» відповідно. От тільки трьох літаків-гігантів було справді забагато для світового ринку. Як наслідок, «L1011» «провалився» цілком і повністю, що змусило компанію «Lockheed Martin» назавжди залишити ринок пасажирських авіаперевезень. Лайнер «DC10» став трохи більш успішним, що, втім, не вберегло «McDonnell Douglas» від банкрутства. У середині 90-х, рятуючи себе, компанія погодилася на злиття з корпорацією «Boeing».
Хтось може заперечити, що «Boeing», «McDonnell Douglas» і «Lockheed Martin» — це приватні компанії, тож уряд США не мав зобов’язань їх рятувати. І частково матиме рацію. Проте лише частково. Щоб довести логіку своїх міркувань, наведу ще один, дещо інший приклад, який не стосуватиметься приватного капіталу, а саме — опишу банкрутство міста Детройт, штат Мічиган, США, найбільше муніципальне банкрутство впродовж історії Америки.
На початку 1950-х місто Детройт — серце американського автомобілебудування — із населенням 1,8 млн мешканців перебувало в переліку найбільших і найбагатших в Америці. У середині 1950-х, із огляду на активізацію відтоку населення до передмістя, представники середнього класу — інженери, кваліфіковані робітники тощо — продавали житло та виїжджали за межі міста. Оскільки найбільш платоспроможне населення роз’їжджалось, місто стикнулося із фінансовими проблемами. Слідом за середнім класом до передмістя перебиралися лікарі, юристи, власники магазинів, салонів і ресторанів, банки. У місті залишалися лише безробітні та малоосвічений, низькокваліфікований люд, переважно афроамериканці. Різке ускладнення ситуації 1973 року пов’язане з тим, що нафтова криза болюче вдарила по американському автопрому (офіси трьох основних автомобілебудівних компаній США розташовувалися саме в Детройті): припинили функціонування заводи, люди втрачали роботу та залишали місто. До початку нового тисячоліття цілі міські квартали стояли пусткою. У двотисячних ситуація стала тільки гіршою. Місто Детройт, населення якого скоротилося до 700 тисяч, 18 липня 2013-го було визнано банкрутом. Заборгованість міста на той момент перевищувала 20 мільярдів доларів.
Я не стверджую, що влада штату Мічиган не намагалася врятувати місто від економічної депресії та банкрутства. Однак ніхто не «витягував» Детройт із фінансової ями за рахунок інших міст чи надходжень з інших галузей промисловості США. Американська модель розвитку була причиною вибухового зростання Детройта в 1940-х, вона ж — причина його деградації наприкінці ХХ століття. Детройт занепав, і ніхто не прагне рятувати місто за будь-яку ціну. Скажете: жорстоко? Так. Але мені здається, це все ж краще, справедливіше, ніж безкінечно «тягнути» гроші з інших галузей, над силу підтримуючи на плаву давно віджиле місто (підприємство чи навіть галузь). Повернімося до прикладу із російськими авіабудівними підприємствами ВАСО та КАВО. Їхні працівники є невільниками: вони ніколи не виступлять проти влади, бо саме влада їх годує.
Наведені міркування окреслюють основоположну відмінність між людьми «східного» та «західного» світоглядів. Якщо в Україні (чи Росії) влада вирішить припинити функціонування збиткової шахти, винною оголосять владу. Ніхто із шахтарів і чути не захоче нічого про те, що вугілля із цієї шахти низькоякісне, остання давно дотаційна та для держави дешевше купувати вугілля у Південній Африці. Шахтарі почнуть страйкувати, вимагаючи роботи та високої зарплатні. Коли закривають завод у Америці, люди знімаються з місця та вирушають на пошуки кращої долі. У вільній країні ніхто не стоїть над тобою з канчуком чи нагайкою, та водночас ніхто не допомагатиме, якщо твій продукт, результат твоєї діяльності раптом стане непотрібним на ринку.
На початку 2000-х Україна зависла поміж двох світів, прагнучи до цінностей західного світогляду, однак не позбувшись особливостей східного. Упродовж п’ятнадцяти років від здобуття незалежності українці зрозуміли, що таке свобода. 2014-го довели, що хочуть жити вільними, проте багато досі не усвідомили, що за свободу потрібно не лише боротися: за свободу необхідно платити, причому навіть після того, як її здобули.
Описані особливості менталітету, а також невдоволення колотнечею у верхніх ешелонах влади, зокрема конфліктом між Ющенком і Тимошенко, безперервним протягом 2005–2010 років, — ось причини повернення 2010 року до влади проросійських політиків: Партії регіонів і комуністів. Остаточна зміна влади відбулась у лютому 2010-го, коли Віктор Янукович — малоосвічений функціонер із Донбасу з кримінальним минулим — із другої спроби став президентом України. За два місяці після свого обрання — 21 квітня 2010 року — Янукович і президент Росії Дмитро Медведєв підписали у Харкові угоду, згідно з якою Україна отримувала 100 доларів знижки на російський газ в обмін на продовження терміну базування Чорноморського флоту Росії у Севастополі до 2042 року. Проєвропейські та націоналістичні сили в парламенті збунтувалися, вважаючи цей договір державною зрадою.