Через тиждень, 27 квітня, у Верховній Раді відбулася ратифікація харківських угод. Голосування супроводжувалося бійками депутатів, використанням димових шашок і киданням яєць у спікера Верховної Ради Володимира Литвина. Попри все, домовленості було схвалено: Партія регіонів до того часу шляхом підкупу та залякувань змогла сформувати пропрезидентську/проросійську більшість і назбирати достатню кількість голосів. За ратифікацію проголосували 236 народних депутатів за необхідних 226 голосів.
В історичній перспективі харківські угоди виявились пустушкою, не вартими паперу, на котрому їх надруковано, а весь галас довкола договору — безглуздим, оскільки, як на мене, 2010 року Путін уже мав на столі план захоплення Криму та вторгнення на схід України. Проте тоді, 2010-го, чимало громадян України ратифікацію харківських домовленостей сприйняли як болісний провал у зовнішній політиці, надзвичайний стратегічний прорахунок. Народ обурився, проте до масових виступів не дійшло. Серед українців розчарування Помаранчевою революцією було настільки сильним, що до грудня 2013-го мало хто вірив, що коли-небудь люди вдруге вийдуть на Майдан, щоб відстояти власні права та спробувати поборотися за кращу Україну.
На початку 1990-х після краху соціалістичної системи в країнах так званого «соцтабору» та колишнього СРСР бурхливо розгорталася приватизація. В Україні після розвалу Радянського Союзу державі належало 85,4 % підприємств усіх галузей економіки.
На відміну від країн «соцтабору», де реалізація політики «шокової терапії» призвела до швидкого оздоровлення економіки (на сьогодні Польщу вважають взірцем застосування політики «шокової терапії»: швидко проведені приватизація й енергійні реформи забезпечили підвищення ВВП утричі), повернення до приватної власності на руїнах Радянського Союзу відбувалося напрочуд тяжко. Процес роздержавлення в Україні розвивався відособлено, ті, хто його проводив, цілковито нехтували досвідом потужних західних економік. До певної міри така ситуація була зумовлена об’єктивними відмінностями умов приватизації. Скажімо, у Великій Британії, де у 1980-х роках, після приходу до влади Маргарет Тетчер, уряд дозволив продаж низки великих державних корпорацій (серед них — гіганти на кшталт «British Aerospace», «British Airways», «Rolls Royce», «British Petroleum», «Jaguar» та ін.), приватизацію реалізовували в умовах розвиненої ринкової економіки та чітко прописаного й «обкатаного» законодавства. Співвідношення між державним і недержавним секторами залишалося стабільним упродовж багатьох років, несуттєве у відсотковому значенні зменшення частки державних підприємств не впливало на суспільство й економіку. Іншими словами: у Британії йшлося лише про економічні, а не соціальні аспекти приватизації.
В Україні все було інакше. Особливості, масштаби та темпи української приватизації у 1992–1996 роках визначалися соціально-економічними й ідеолого-політичними реаліями періоду. Підґрунтям приватизаційної моделі слугували принципи соціальної справедливості та рівності розподілу державного майна, що означало безоплатне передання більшої частини державного майна населенню, гарантування рівності прав громадян у приватизаційному процесі. А це не завжди видавалося корисним для підприємства, економіки. Помилковим виявився підхід до приватизації великих і середніх підприємств шляхом оренди державного майна трудовим колективом із правом подальшого викупу, бо в умовах відсутності державного контролю та недосконалості системи корпоративного управління багато підприємств опинилось «у користуванні» трудового колективу чи, здебільшого, керівництва підприємства: для першого було типовим «проїдання» прибутків, спрямованих замість модернізації виробництва та розвитку бізнесу на виплату заробітної плати та різноманітні соціальні витрати; для другого — особисте збагачення менеджерів підприємства за рахунок укладання збиткових для підприємства контрактів, продажу та суборенди виробничих площ тощо. В обох випадках на підприємствах не відбулося потрібних реструктуризаційних змін: зберігалася висока енерго-та матеріаломісткість продукції, скорочувалися обсяги капіталовкладень, бракувало кваліфікованого менеджменту.
На відміну від Польщі першим українським реформаторам не вдалося створити реальні конкурсні умови під час роздержавлення економіки. Це сталося здебільшого тому, що фінансова (часто посткримінальна) еліта, яка зародилася на початку 1990-х і швидко перейшла у владні структури, активно протидіяла цьому. Новоспечені українські магнати, котрі ще вчора працювали звичайними пожежниками (Дмитро Фірташ), інженерами (Віктор Пінчук) чи торговцями на ринку (Ринат Ахметов) і які раптово — просто тому, що опинилися у правильний час у правильному місці, — отримали можливість накопичувати капітали, для акумуляції яких у розвинутих європейських країнах знадобилося б не менше двох-трьох поколінь, не були зацікавлені у прозорості приватизаційних схем. Відсутність дієвого державного регулювання зумовило ситуацію, за якої приватного власника обирали не з огляду на його ефективність для підприємства, а завдяки хабарам і наближеності до певних фінансових чи політичних кіл. Очевидна загроза монополізації окремих галузей і видів виробництв зрештою вилилась у створення могутніх олігархічних кланів і, що основне, початок у промислово розвинутих регіонах на сході України форсованої криміналізації економіки.
Фінансово-політичні (олігархічні) клани в Україні формувалися за регіональною ознакою навколо найбільших промислово розвинутих міст: Києва, Дніпропетровська, Донецька та Харкова.
Найперше фінансово-олігархічне угруповання, яке обійняло основні керівні державні посади в середині 90-х років і втримувало владу приблизно до початку нового тисячоліття, — це дніпропетровське.
Цікаво, що так званий дніпропетровський клан виник задовго до розпаду Радянського Союзу та становлення України як незалежної держави. Ця фінансово-політична група функціонувала із 60-х років ХХ століття та мала значний вплив не лише на Україну, але й на весь Радянський Союз. Серед найбільш яскравих представників клану протягом «радянського» періоду — генеральний секретар ЦК КПРС у 1966–1982 роках Леонід Брежнєв і перший секретар ЦК компартії Радянської України Володимир Щербицький.
До другого покоління дніпропетровського клану, котре перебрало на себе керування країною після розвалу СРСР, належать президент Леонід Кучма та прем’єр Павло Лазаренко.
На сьогодні чимало вихідців із Дніпропетровської області залишаються у владних структурах (Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов) або входять до першої десятки найбагатших людей України (Сергій Тігіпко, Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Віктор Пінчук), однак говорити про сформованість дніпропетровського клану недоцільно: і дніпропетровські політики, і дніпропетровські олігархи діють розрізнено, поодинці, не маючи достатньої політичної ваги. Формально дніпропетровський клан припинив функціонування після завершення другого президентського терміну Леоніда Кучми, хоча насправді втратив вплив на глобальні процеси у країні за кілька років до того.
Дніпропетровський олігархічний клан чітких політичних цілей не мав, через що був відтіснений від влади значно могутнішим і агресивнішим угрупованням зі сходу.
Паралельно з приходом до влади дніпропетровського клану на початку 90-х на сході України набирав сили донецький.
Становлення донецького кримінально-олігархічного угруповання нерозривно пов’язане з ім’ям його засновника — татарина Ахатя Брагіна, відомого донецького кримінального авторитета на прізвисько Алік Грек.
У другій половині 1980-х економічні реформи останнього генсека СРСР Михайла Горбачова призвели до появи на території Радянського Союзу приватних кооперативів. У різних частинах країни інтенсивність виникнення кооперативів була різною. Український Донбас став щодо цього одним із найактивніших регіонів: перелік заснованих кооперативів зростав на очах. Цьому сприяла неабияка кількість шахт і заводів, а також значна густота населення регіону: ще із середини ХХ століття на роботу в шахтах Донбасу люди з’їжджалися з усіх куточків СРСР. За роботу платили добре. Якщо наприкінці 80-х колгоспник із заходу України заробляв приблизно 100 карбованців на місяць, то шахтар із Донбасу міг отримувати до 1000 карбованців. При цьому через дефіцит товарів, який у 1988–1989 роках набув просто катастрофічних масштабів, шахтарі могли витрачати гроші лише на розваги. А де обіг коштів і розваги — там завжди криміналітет.
Формування перших злочинних угруповань припадає на час ще до розвалу Радянського Союзу. Практично в кожному місті Донецької та Луганської областей діяла банда, що контролювала місцеві ринки, ігрові та розважальні заклади. Одну із таких банд очолював Ахать Хафізович Брагін.
Брагін починав свій трудовий шлях м’ясником на ринку неподалік шахти «Октябрьская». У дитинстві грав у футбол і займався боксом. Подейкують, що в одному спортклубі із Брагіним боксували також молоді Ринат Ахметов і Віктор Янукович, хоча підтвердити цю інформацію неможливо. У період горбачовської Перебудови Ахать Хафізович став підприємцем, займався операціями на валютному ринку, вкладав гроші у фірми, що возили з-за кордону відеомагнітофони, комп’ютери й іншу техніку, поступово взяв під контроль центральний ринок Донецька, де на той час працював Борис Колесніков. Наприкінці 80-х про сорокарічного татарина говорили як про найбільшого донецького підприємця, «хазяїна» Донецька.
На початку 90-х угруповання Ахатя Брагіна розпочало боротьбу за централізацію бандитської влади. На Донеччині спалахнула справжня війна за базари, кооперативи, металургійні заводи із застосуванням вогнепальної зброї, великокаліберних кулеметів і гранатометів. За словами Сергія Приймачука, начальника міліції міста Слов’янськ Донецької області в 1994–1999 роках, люди впродовж цього періоду зникали десятками. Брагін і поплічники безжально усували всіх конкурентів, спочатку із кримінального, а згодом — із бізнесового середовища. Упродовж 1991 року в одній лише Донецькій області зафіксовано 55 убивств на замовлення. І то був лише початок. 1992-го відбувалося 5–6 убивств на замовлення щотижня. Для порівняння, в усіх західних областях України (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Закарпатська й Івано-Франківська), разом узятих, протягом 1991 року зареєстровано всього 4 убивства на замовлення.
Поступово Брагін охопив контролем увесь Донбас. Колишній м’ясник і картяр заснував фірму «Люкс», придбав футбольний клуб «Шахтар» і став його президентом.
Поруч із Брагіним — завжди молодий Ринат Ахметов, котрий після смерті Аліка Грека успадкує його фінансову імперію і згодом стане найбагатшою людиною України.
15 жовтня 1995 Ахатя Брагіна вбили на стадіоні «Шахтар» під час матчу його команди із сімферопольською «Таврією». Зловмисники підклали під трибуни радіокерований вибуховий пристрій надзвичайної сили. Як вибухову речовину використали п’ять кілограмів пластиту (тротиловий еквівалент — 11,5 кг). У результаті вибуху загинули всі, хто знаходився поруч із Брагіним. Більшість тіл розірвало на шматки. Усе, що лишилося від Ахатя Брагіна, — шматок руки із годинником «Ролекс» на зап’ястку.
За офіційною версією, замах було скоєно кримінальною групою Євгенія Кушніра, яка протистояла Брагіну. Одним із безпосередніх виконавців визнали кілера Вадима Болотських, якого звинуватили також у вбивстві підприємця та народного депутата Євгена Щербаня. Замовника убивства Ахатя Брагіна до цього часу не знайшли. Окремі експерти з обережністю стверджують, що ним міг бути пізніше засуджений за відмивання грошей та інші злочини дніпропетровський олігарх Павло Лазаренко, інші як замовника називають самого Рината Ахметова, оскільки після смерті Брагіна більшість активів останнього перейшли у власність Ахметова, проте жодна з версій не має достатньо доказів.
Після загибелі Брагіна фірма «Люкс» переходить до Ахметова, який швидко стає мільярдером, найвпливовішим промисловцем Донбасу, а згодом — найбагатшою людиною України. Протягом 2000-х чимало видань (німецькомовна швейцарська газета «Neue Zürcher Zeitung», англомовна українська газета «Kyiv Post», російськомовне інтернет-видання «Обозреватель», газета «Le Figaro») намагались пов’язати стрімке зростання Рината Ахметова зі злочинною діяльністю Аліка Грека, натякаючи на зв’язок Ахметова з організованою злочинністю та на кримінальне походження капіталів найбагатшого українця. Юристи Ахметова миттєво подавали до суду, звинувачуючи журналістів у наклепі, і щоразу вигравали справи. Спочатку «Neue Zürcher Zeitung», а за нею «Kyiv Post», «Обозреватель» та «Le Figaro» були змушені публічно просити вибачення й опублікувати спростування із заявами про відсутність юридичних доказів зв’язку Рината Ахметова чи підконтрольних йому структур із кримінальним світом. Незважаючи на те, що існують відеозаписи, на яких видно, що на початку 90-х Ахметов і Брагін завжди з’являлися на публіці разом, попри наявність незаперечних свідчень того, що Ахметов і Брагін разом організовували вечірки у Донецьку, попри те, що Ахметов і Брагін спільно заснували низку компаній (фірма «АРС», пізніше — «Лемтранс», котра нині належить Ахметову та тогочасна назва якої «АРС» складається із перших літер імен Алік, Ринат і Самсон, де Алік — це Брагін, а Ринат — це Ахметов; компанія з реалізації нафтопродуктів «Гефест»; корпорація «Індустріальний союз Донбасу»), формально довести причетність Ахметова до кримінальної діяльності Аліка Грека неможливо.
Утім, після фізичного усунення Ахатя Брагіна вбивства на Донбасі тривали.
У травні 1996-го вбито Олександра Момота, засновника компанії «Данко», одного з акціонерів «Індустріального союзу Донбасу» і власника Єнакіївського металургійного заводу, пізніше введеного до бізнесових структур Рината Ахметова.
3 листопада 1996-го близько 12 години дня просто на території донецького аеропорту впритул розстріляли Євгена Щербаня, народного депутата України 2-го скликання, губернатора Донецької області (з 11 липня 1995 до 18 липня 1996), одного із найбагатших людей тогочасної України. Злочин вражав своєю зухвалістю. Щербаня вбили в режимній зоні аеропорту, коли депутат приватним літаком «Як-40» повернувся із Москви з ювілею геронтодонта російської естради Йосипа Кобзона; свідком розправи став син депутата Руслан Щербань; окрім самого бізнесмена, в хаотичній стрілянині, яку розпочали нападники, відступаючи з аеропорту, загинула дружина Щербаня, бортмеханік, авіатехнік та інспектор аеродромної митниці. У ході слідства встановлено, що вбивство скоїли члени «банди Кушніра» у складі Вадима Болотських (на прізвисько Москвич), Геннадія Зангеліді (на прізвисько Звєрь) та їхніх спільників. 2003-го Болотських засудили на довічне ув’язнення (під час слідства виявилось, що Болотських — виконавець убивства на замовлення Олександра Момота, а також причетний до замаху на Ахатя Брагіна), а Зангеліді на той момент уже не було серед живих.
Убивство Євгена Щербаня — одна із найгучніших і найбільш зухвалих справ в історії незалежної України. Серед імовірних замовників усунення депутата називають донецький клан (Щербань був головним акціонером «Індустріального Союзу Донбасу» й одночасно конкурував із донецьким кланом за владу на Донбасі; після знищення Щербаня більшість його активів перейшли до Ахметова, а політичну владу в регіоні захопила команда Януковича, чого просто не могло відбутися, якби Щербань залишився живим) або — що менш вірогідно — тогочасного лідера дніпропетровського клану Павла Лазаренка. Достеменно встановити замовника до цього часу не вдалося.
У травні 1997 вбито Сергія Романа, власника фірми «Юг». Фірма перейшла у власність товариша Ахметова та Брагіна, торговця із донецького центрального ринку Бориса Колеснікова.
Невдовзі по тому ліквідовано директора «Донецького пивзаводу» Юрія Павленка. Павленка вбивали з особливою жорстокістю — металевими заточками. Коли молодому директору пощастило вирватися та пораненим вистрибнути через вікно, вбивці вийшли на подвір’я та безжально добили його. «Донецький пивзавод» увійшов до бізнес-імперії Рината Ахметова, пізніше його перейменували на завод «Сармат».
На сьогодні Ринат Ахметов зі статками 22,3 млрд доларів (2013, 26-те місце у світі, версія «Bloomberg») — це найбагатша людина України. 2000 року він об’єднав більшість активів, заснувавши компанію «Систем Кепітал Менеджмент (СКМ)», а з 7 квітня 2009 року є її єдиним акціонером. Станом на 2014 рік до основних активів групи «СКМ» належать:
акціонерне товариство «СКМ» (Україна);
«SCM Advisors» (Велика Британія);
«Метінвест Холдинг»;
ДТЕК (енергетика);
банки «Ренесанс Кредит» і ПУМБ (Перший український міжнародний банк);
компанія «АСКА» (страхування);
медіа-група «Україна» (до неї належить телеканал «Україна», який навіть після початку війни із Росією продовжує опосередковано підтримувати сепаратистів);
мобільний оператор «life:)» і телекомунікаційна група «Vega»;
«Corum Group» (нерухомість);
«UMG Limited» (виробництво глин);
«Паралель» (автозаправний бізнес);
«Український ритейл» (роздрібна торгівля);
«Лемтранс» (транспортний бізнес);
«HarvEast Holding» (сільське господарство).