Здоров був, друже Ониську. Пролітали повз твій город. Залетіли в гості. Якийсь крилатий волохань сказав, що ти «одерж-жав листа і вирішив ж-жавітати в гості до бабусі». Шкода, що не застали тебе вдома. Ми хотіли поділитися насінням з нашого першого врожаю твоєї макуци. Маємо надію побачитися з тобою, як повертатимемося.
— Які прибульці? Яка макуца? — нічого не міг второпати Джек.
Та й решта друзів стояли ні в сих ні в тих і здивовано дивилися на свого капітана.
— Та, було діло. Колись розповім, — недбало кинув Онисько і поринув у спогади…
Вечоріло. Команда «Грому» стояла на кормі свого вітрильника і милувалася заходом сонця. Воно висіло над самим небосхилом — велике та яскраве. Наче гігантський помаранч, що поволі котився небом, щоб ось-ось пірнути за край землі. Над річкою скидалися верховодки, виблискуючи між хвильок сріблястими боками.
— Яка краса! — зачудовано вигукнула Одарочка.
— Наше сонечко… — задумливо додала Евридіка. — Так би стояла й дивилась усе життя…
Раптом пліт об щось ударився — друзі аж поточилися від струсу — і зупинився. Всі кинулися на ніс корабля, щоб подивитися, що ж трапилося. Виявилося, що «Грім» пристав до якоїсь червоної палі, яка стирчала з води недалечко від берега.
— От і добре, — сказав Онисько, — не треба тепер шукати, де зупинитися на ночівлю. Припнемо наш корабель до цієї палі.
— А що воно таке? — спитав Кузя.
— Мабуть, якийсь самотній комиш, — пояснив Джек.
— Ніколи не бачила червоних комишів, — засумнівалась Евридіка.
— Червоний, бо ж небо он яке помаранчево-червоне. Тому й це стебло комиша здається таким на колір, — здогадався Онисько.
Кузя тут-таки склав пісеньку:
Евридіка тим часом прив’язала кінець швартового каната до несподіваної перепони, а Джек сказав:
— Зараз вилізу на цю комишину і зламаю з неї котика — буде нам сувенір на згадку про подорож.
Він обхопив комиша лапками і завзято подерся вгору.
— Ой! Тут щось м’якеньке й пухнасте, — гукнув жук, чималенько піднявшись по стеблу.
Раптом упало з неба і встрягло у воду ще одне, точнісінько таке червоне стебло.
— Ой-ой-ой! — зойкнула Одарочка.
Стебла враз зігнулися, відштовхнулися від дна річки, а над головами мандрівників залопотіли велетенські могутні крила!
— Це чапля! — щосили заволала Евридіка.
— Віддати швартові! — голосно скомандував Онисько…
Одначе було вже пізно. Канат натягся струною, вітрильник умить став вертикально, а потім рвучко відірвався від водяної поверхні.
— Тримайтеся! — загукав згори Джек.
Усі міцно схопилися, хто за що бачив. Онисько обвився довкруг щогли, Евридіка прикипіла до штурвала, Одарочка трималася за Евридіку, а Кузя забився в шпаринку між шматками колишнього соняшника. Джек щосили, наче рідну, обійняв ногу чаплі, замружився і белькотів, як заведений:
— От тобі й червоний комиш… От тобі й котик на згадку…
Як ви вже здогадалися, червоних комишів не буває. Евридіка пришвартувала «Грім» до ноги чаплі. Та спокійно дрімала собі на мілководді, стоячи на одній нозі, як це зазвичай роблять усі чаплі.
Коли ж Джек почав дряпатися по її нозі, а потім ще й став мацати пір’я на її животі — чаплі зробилося лоскотно. От вона й шугонула в небо. Відчувши, що до неї щось причепилося та ще й хтось там, унизу, галасує, чапля сама не на жарт перелякалась. Тому летіла все вище й вище, вирячивши від натуги нажахані очі й щосили працюючи крильми.
На перехнябленій палубі «Грому» його команді теж було не солодко. Перелякані члени екіпажу трималися з останніх сил, щоб не попадати із запаморочливої висоти.
— Зробіть щось, бо мене зараз знудить! — у відчаї гукав Кузя. — Я ж терпіти не можу висоти! Я ж навіть на атракціоні «Чортове колесо» через це завжди відмовлявся кататися!
У Ониська сяйнула рятівна думка.
— Боцмане Джеку! — загукав вуж. — Ти мене чуєш?!
— Чую! — відповів Джек. — От тобі й червоний комиш… От тобі й котик на згадку…
— Слухай мою команду! Спробуй дістатися до голови чаплі й затулити їй очі!
— От тобі й котик на згадку… — бурмотів боцман. — Навіщо?!
— Щоб вона не бачила, куди летіти!
— А навіщо?!.. От тобі й червоний комиш…
— Може, тоді вона сяде на землю! — пояснив Онисько.
— От тобі й котик на згадку… Спробую! — крикнув Джек і подерся вище.
Коли жук виліз на спину птахи, його ледь не здуло вітром, що несамовито свистів Джекові в обличчя. Чіпко хапаючись за пір’я, боцман поліз далі.
Найважче було дряпатися по чаплиній шиї — довгій та ще й вигнутій чудернацьким зиґзаґом. Щосекунди Джек міг зірватися додолу. А падати ой як не хотілося!
Нарешті жук опинився на голові пташки. Він стягнув із себе свого ковбойського капелюха і накрив ним чаплині очі.
Відколи бідолашна вилупилася з яйця, вона ще не відчувала такого жаху. Мало того, що до її ноги щось причепилося і весь час репетувало різними голосами, то те щось ще й видряпалося їй на голову і осліпило.