— Це чапля тут упала, — пояснив Онисько. — Ти ба яка, ще й сигнали подає.
— А ви що тут робите? — поцікавилися прибульці.
— Та оце думаємо, як нам з болота вибратися.
— З радістю вам допоможемо, — сказав фіолетовий, — наш літальний млинець до ваших послуг.
— Я бачу, у вас новий зореліт, із соняшниками.
— Так, дев’ятого покоління, — гордо сказав салатовий. — А все завдяки тобі і твоєму соняшникові. Як виявилось, наші макуци багато в чому поступаються йому. Коли зійшли перші соняшники з твого насіння, ми помітили, що вони завжди повертають голови за сонцем. Наші вчені дослідили це явище і відкрили: земні макуци так вловлюють сонячну енергію. Зробивши чимало дослідів, учені винайшли новий літальний млинець на сонячних макуцах. Тепер на даху таких апаратів саджають два-три соняшники, і рослини ловлять сонячну енергію прямо у польоті. На ній і працює млинець дев’ятого покоління, навіть олією заправляти не обов’язково.
— Здорово, — сказав Онисько.
У цей час його друзі стояли й дивилися на прибульців і на їхній незвичайний зореліт широко відкритими очима. З цієї балачки вони ні про соняшники, ні про макуци нічогісінько второпати не могли.
— До речі, — щось пригадав фіолетовий, — ти отримав нашого листа?
— Отримав, — кивнув Онисько. — Ви коли залітали до мене, не бачили, як там мій соняшник?
— Зажди, — стомилася слухати незрозумілі речі Евридіка, — який соняшник? Ми ж його спиляли…
— Пам’ятаєш, як відпливати, я відлучався на хвильку? То я згадав, що маю декілька насінинок і бігав їх садити на місці старого соняшника.
— Зійшов твій соняшник, росте, — відповів прибулець.
— Ми його спеціальними добривами полили, — сказав салатовий, — коли повернешся додому — він вищий за повітку буде. А тепер пора летіти, бо в нас обмаль часу. Заходьте, будь ласка, на борт.
— На чаплі літав, сам по собі літав, — бурмотів Джек, — а на млинцях ще не літав… Ех, де наше не пропадало..
Усі з деяким острахом увійшли до зорельота. Але що їм було робити — не пропадати ж на острові з голоду. За мить літальний млинець перелетів через болото і висадив своїх пасажирів на трав’янисті луки.
— Де ж ти роздобувся на таких дивних знайомих? — спитав Кузя, коли зореліт розчинився в небі. — І що воно за макуци? Ми нічого не второпали.
— Ну, гаразд, — сказав Онисько. — Однаково вже вечір скоро — лаштуватимемо нічліг, розповім вам про знайомство з прибульцями.
Коли Онисько закінчив оповідати свою надзвичайну історію про подорож у далекий космос, у небі вже замерехтіли яскраві травневі зорі.
Рано-вранці Онисько та компанія продовжили подорож до бабусі. Вони прямували луками у густій траві до лісу, що темною смугою виднівся вдалині і єднав землю з небокраєм.
Сонце ще не встигло піднятися високо і висушити росу, що рясно обсіла кожну травинку. Тож друзі, подолавши лише декілька метрів зеленого лучного килима, вже були мокрі як хлющі.
— Казав же, — роздратовано бурчав Джек, — давайте трохи зачекаємо. Ні, їм на місці не сидиться… Я не здивуюсь, як ми завтра всі повмираємо від нежитю.
— Ти, Джеку, полюбляєш перебільшувати, — дошкулив жукові Онисько. — Від роси ще ніхто не помирав. Ну, намокли трохи, то й що? Зараз он сонечко припече — підсохнемо.
— Якщо ти боїшся застудитися, — заспокоювала товариша Одарочка, — напийся гарячого чаю з термоса. Він корисний — з медом.
— А мед з картопляних квітів? — спитав Джек.
— Ні, з липових. З картопляних не буває.
— З картопляних усе буває, — похнюпився Джек. — Дякую, не хочу я чаю.
— Му-у-гу-гу-у-у… му-у-гу-гу-у-у!.. — раптом почули друзі поперед себе.
— Що за дивні звуки? — насторожився Кузя. — Невже хтось грає на тромбоні?..
На тромбоні ніхто не грав. Корови не вміють грати на тромбонах. Які корови? Та ніякі не вміють. Зокрема й такі, як та, що несподівано постала перед подорожніми. Звичайна корова: велика, з рогами, хвостом і… Та ви ж знаєте, які бувають корови.
Ні на тромбоні, ні на будь-чому іншому корова не грала. Вона плакала. Так-так, ридала отакенними сльозами, раз по раз схлипуючи так жалібно, що Онисько з друзями просто не могли пройти мимо.
— Ми можемо чимось допомогти? — делікатно запитала в корови Одарочка.
Корова подивилася на дрібноту своїми великими заплаканими і до зойку печальними очима і сказала:
— Мені… му-у-гу-гу-у… вже… вже ніхто не може допомогти… м-у-у-гу-гу-у-у…
— Ти все-таки спробуй розповісти нам про свою біду, — наполіг Онисько.
— Не плач, серденько, — додала Евридіка, — розкажи нам, що сталося.
Корова трохи заспокоїлася і почала розповідь. А позаяк вона час від часу, точніше — після кожного слова, схлипувала, то оповідь була довгою. Щоб не псувати марно паперу й не розчулювати жалісливих читачів, ми передаємо почуту історію без усіх отих схлипувань і зітхань.
— Мене звуть Черешнею, — почала корова. — Хоча це вже не має жодного значення. Чому? Бо завтра мене відвезуть до зоопарку. А там не питають, як звати. Повісять на загорожу табличку з написом «Корова звичайна, рогата» та й усе.
А я цього року, знаєте, хотіла завести телятко. Таке брикливе, мале… Про бичечка мріяла… Я й теличок люблю, але бичечок, знаєте, є бичечок. Але ж… не судилося.
На завтра господар мій уже й машину персональну замовив за маршрутом хлів — зоопарк, без зупинок. Добрий у мене хазяїн. Але ж, знаєте, кому потрібна така корова? Каже:
«І люблю я тебе, Черешенько, та що ж тебе марно годувати, коли ти молоко перестала давати?.. Ех…»
— То дай ти йому того молока! — не витримав Джек.
— Справді, — погодилася Одарочка. — І буде в тебе бичечок.
— Я б із радістю, та не можу, — зітхнула корова. — Я вим’я застудила, а хазяїн, знаєте, не здогадується та й не лікує мене.