«Дивно, — думав він, — жодного джмеля. І жодного гарбуза. Це ж треба. Може, я заблукав?»
Він хотів був повернути назад, але… В одну мить знявся різкий вітер, картоплиння якось тривожно зашелестіло, і на город упали в’язкі сутінки. Над головою Ониська спочатку щось блиснуло, потім загуркотіло, і на картоплю, на стежки, на мрійника-вужа враз посипалися згори великі краплі дощу!
— Матінко! — вигукнув Онисько. — Я ж без парасольки!
Він кинувся до якоїсь нори, щоб сховатися.
— Упустіть! — кричав Онисько, ухиляючись від важких крапель. — Я скраєчку посиджу! Мені багато місця не треба: я худенький!
Але пикатий хом’як, який, як виявилося, жив у тій норі, був не дуже гостинним господарем. Товстун безцеремонно виштовхав змоклого вужа на вулицю.
— Багато вас таких худеньких тут шастає, а потім зерно мішками пропадає, — буркнув хом’як і затулив отвір нори величезною грудкою.
Та найстрашніше було попереду. Згори замість дощу почали сипатися круглі шматки чогось холодного. Вони аж свистіли, зрізаючи на льоту стебла картоплі та буряну, лупотіли довкруг вужа, і від тих ударів земля гула, неначе литаври. Ониськові ніколи не доводилося бачити град, але він пам’ятав цікаві розповіді бабусі про метеорити, які за її молодості часто падали на землю, тому й подумав, що розпочався метеоритний дощ.
Один такий «метеорит» боляче влучив бідоласі-вужеві по хвосту. Ониськові стало страшно.
— Посіче! Посіче на друзки! — волав він. — Де сховатися?!
Онисько не знав, у якому боці рідна повітка, тому кидався від одного куща картоплі до іншого, ховався то в ямку, то під грудку, то в ямку, то під грудку… Проте жоден сховок не міг урятувати наляканого вужа від дошкульних холодних ударів.
Онисько подумав, що цей жах ніколи не скінчиться, що ніколи не побачить своїх друзів, купи гілля, улюбленого соняха, не скуштує Одароччиних дерунів, не поміряє вишиту Евридікою сорочку… Але тієї миті, коли вуж подумав про сорочку, велика, масивна градина поцілила бідоласі точнісінько в голову.
Онисько знепритомнів…
Одарочка саме закручувала на зиму маринованих водомірок, коли до її хатки прожогом ускочила мишка Евридіка.
— Ой, Одарочко, — забідкалася вона, — я так непокоюся за Ониська, так за нього хвилююся!
— А що трапилося? — спитала жабка, перевертаючи півлітрову баночку водомірок догори дном.
— Як?! Хіба ти не чуєш, який дощ нагорі періщить?
— Так то ж нагорі…
— Ага, — погодилася Евридіка, — а Онисько теж нагорі! Ще зранку як подався кудись — мов у воду впав. Може, й справді десь теє… впав.
— Ой лишенько, — сплеснула лапками Одарочка, — а там же, здається, і град іде!
— Аж земля стугонить — такий град. Що воно буде? Хоч би він десь заховався.
— Ось що, — Одарочка зняла з гвіздочка парасолю, — підемо його шукати.
— Ходімо, сестро, ходімо. Щось мені так неспокійно..
Одарочка з Евридікою вибралися з-під гілля і під розкритою парасолькою пішли поміж картоплею на пошуки Ониська.
Град уже закінчився, проте з неба ще падали доволі великі краплі дощу. Подруги рухалися дуже повільно: земля розкисла, і лапки раз-у-раз вгрузали у багнюку. Згодом дощ став стихати і зрештою зовсім ущух. Та Ониська ніде не було видно, а якихось слідів годі було й шукати: дощ усе змив.
— Треба в когось запитати про Ониська, — запропонувала Одарочка, — може, хто його бачив…
— Це ти гарно придумала, — похвалила її Евридіка. — Я знаю, тут неподалік один хом’як живе. Ходімо до нього, гляди, він нам допоможе.
Хом’як довго не хотів потикати носа з нори, коли жабка з мишкою погукали його знадвору. Він був надзвичайно жадібний, тому нікого не хотів і близько бачити коло своєї нори. Товстун усе боявся, що доведеться кого-небудь пригощати чимось зі своїх запасів. Щоразу, перш, ніж вийти з нори, він ретельно ховав по закутках усі харчі.
Коли скупердяй врешті визирнув до непроханих гостей, він не міг вимовити й слова, адже напхав за щоки зерна більше, ніж там могло вміститися. Якби він відкрив рота, зерно почало би сипатися з нього, як із драного мішка.
— Ти не бачив нашого друга Ониська? — запитала хом’яка Одарочка.
— Так, Ониська, — підхопила Евридіка, — вужа.
«А, це вони мають на увазі того тонкого типа, що хотів захопити моє житло… — думав хом’як. — Та їх тут ціла зграя… треба бути пильним…» — він щосили замотав головою.
— Може, ти чув щось незвичне? — спитала Евридіка.
«Ще б не чув, — в’їдливо подумав хом’як. — Той мотузок так репетував, ніби це не він до моєї хати вдерся, а я до його… Знаю я, що вам усім потрібно — моя пшеничка. Але нічого ви не отримаєте! Дулі я вам дам, а не зерна!.. Я що, для вас його накрав? Усі хочуть задарма попоїсти. Дулі вам…» — і хом’як ще дужче замотав головою в різні боки.
— Дивний він якийсь, — сказала Одарочка, коли вони, так і не почувши й слова від товстуна, пішли собі далі. — Німий чи що?
— Може, він хворіє на свинку, — знизала плечима Евридіка. — Бачила, які в нього щоки?..
— Поглянь! — раптом вигукнула Одарочка. — Що то там?!
Попереду метушилися якісь жуки. І метушилися не просто так, а біля чогось. Точніше, біля когось. А ще точніше — біля непритомного Ониська! Жуки хапали вужа за хвоста своїми чіпкими щелепами і, задкуючи, тягли його до межі з сусіднім городом.
Це були жуки кравчики, а на розорі зяяли їхні круглі нори.
— Уперед!!! — вигукнула Евридіка й кинулася на допомогу Ониськові.
За нею пострибала Одарочка.
— Ану відпустіть! — загукали вони до кравчиків.
— Це наша мотузка! — погрозливо заклацали ті щелепами. — Ми її знайшли. Ану геть!
— Ніяка це не мотузка — це Онисько, — заперечила Одарочка.