Онисько несміливо потяг за мотузку. Дзвінок не дзвонив.
— Спробуй сильніше смикнути, — порадив Джек.
Вуж смикнув сильніше, проте дзеленьчання ніхто не почув і дверей ніхто не відчинив.
— Хто ж так смикає? — сердився Джек. — Що ти з нею маніжишся, наче це не стара шворка, а якась твоя родичка! Ану, дай я!..
Джек закотив рукава своєї картатої сорочки, поплював на дві лапки, ухопився ними за мотузку, присів і… я-ак сми-икне!..
— Ой-ой-ой! — закричала Одарочка. — Вона відірвалася!..
— Ой-ой-ой! — закричав іще хтось. — На біса такі парашути, що не розкриваються!?
— Здрастуйте, — сказав жук. Він сидів на землі й обома лапками тримав за хвіст… Ониськову бабусю.
Бабуся сонним поглядом обвела присутніх, зупинилась на онукові й вигукнула:
— Ончику! Ти ба, а ти вже парубок!.. Добре, що це ти, бо я вже думала, що мені знову бракованого парашута підсунули…
Друзі перезирнулися. Якби вони не знали Ониська, то би таки подумали, що в його бабусі щойно стався струс мозку. Адже вона говорила дивні речі: про якісь парашути… Але всі одразу збагнули: бабуся їхнього друга, як і він сам, полюбляла мріяти. Очевидно, вона дрімала на бузиновій гілці, що звисала над дверима хатки, і бачила якісь летючі сни. А тут і гості надійшли… Джек і стягнув її додолу, він же думав, що у дзвінок теленькає. Та нічого, бабуся навіть не образилася на «стару мотузку».
Сито повечерявши, друзі мостилися спати в ліжечка, що їм постелила бабуся.
— Бабуню, — сказав Онисько, — коли ми читали твого листа, то нам здалося, що ти плакала. І декілька слів не вдалося прочитати: вони були розмиті.
— Ану, покажи листа, — сказала бабуся.
Онисько витяг конверт.
— Оце? — одягла окуляри старенька. — «… до лісу, якому, може, вже не довго залишилось… угу… а далі було так: чекати тебе, онучку, в гості».
— То з лісом усе нормально? — зрадів Онисько. — А чому ж ти плакала?
— Просто дуже скучила за тобою… Звичайна жіноча слабкість, — посміхнулася бабуся і поцілувала онука в тім’ячко.