© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад з російської Івана Сподаренка
Малюнки Анатолія Паливоди
Перекладено за виданням: Владислав Крапивин. Тень Каравеллы. Детская литература. Москва, 1971.
Моїй матері –
першому моєму читачеві, критику і другу.
Світ, у якому ми жили, був влаштований зручно й просто. В середині нього стояв наш довгий двоквартирний будинок, який називався флігель. По боках, у різних кінцях зарослого подвір'я, були інші будівлі: сарай з колод із сінником, двоповерховий будинок з мурованим низом, рипучий, перехняблений голубник і цегляна крамничка, оточена парканом з неструганих обаполків.
У флігелі жили ми: я, мама і сестра Тетяна, яка вчилася у технікумі. Крім того, у сусідній квартирі, за стіною, жили Ганна Василівна і її син Павлик.
Населення двоповерхового будинку складалося з багатьох людей, вони називалися одним словом — сусіди. А ті, хто жив за стіною, сусідами не називалися. Вони були просто тітка Ганна і Павлик.
Серед сусідів траплялися різні люди: хороші, так собі і вредні. Хорошою вважалася тітка Ганна, яка тримала корову і давала нам у борг, молоко. Так собі була Таїсія Тимофіївна, яка теж тримала корову, але в борг молока не давала. До вредних відносився перш за все Славко Диркнаб.
У сараї зберігалися дрова і жили дві корови.
У голубнику ніхто не жив. Давним-давно, до війни, там тримав голубів старший брат Славка Диркнаба. Але потім він пішов на фронт, а його поштовики чи поздихали від голоду, чи були з'їдені. Почорнілий голубник скрипів на вітрі й хляпав дверцятами. Здавалося, його давно повинні були розтягти по дощечках на дрова. Але не розтягли. І він стояв біля паркану над лопухами та реп'яхами, ніби пам'ятник веселому Славчиному братові, який колись жив у цьому дворі…
Залишилося сказати про крамничку. У ній, звичайно, мешканців не було, хіба що пацюки. Зате ранками вздовж паркану вишиковувалася черга. Стояли там переважно бабусі, інваліди і хлопчаки. Інваліди, в зелених солдатських штанах і стоптаних чув'яках, слинили самокрутки і весь час сперечалися; бабусі похмуро і з осудом мовчали — вони тут були головні. Хлопчаки, зайнявши чергу, збиралися у своєму кутку. Грали на щиглі в «номери» — у кого більший номер на грошах — або старанно штовхалися — «давили сало», не забуваючи притискати лікті до нагрудних кишень, де лежали хлібні картки. Вони перші помічали стару сонну кобилу, яка тягла фанерну будку з білим написом: «Хліб». Тоді лунав тривожний крик: «Везуть!» Черга починала занепокоєно колихатися.
Але ми того літа рідко стояли в черзі. Продавщиця Катя, яка квартирувала у Таїсії Тимофіївни, постійно казала: «Не мучтеся ви, ради бога, даремно. Я своїм знайомим завжди залишу».
Бачите, як усе здорово було влаштовано.
Крім того, біля нашого ґанку росла величезна тополя. Найвища у нашому місті. Не думайте, що я хвастонув. Усі дорослі казали, що такого великого дерева немає на жодній вулиці.
Без цієї тополі життя було б набагато гіршим.
У червні тополя зацвітала. Стояли дні, повні ласкавого сонця. Небо, вільне від хмар, ранками вихлюпувало на землю таку синяву, що містечко наше, здавалося, затихало від подиву.
Обережний вітер знімав з гілок мільйони пушинок, і по всіх навколишніх подвір'ях і вулицях починала кружляти повільна тополина заметіль. Тепла безшумна заметіль під чистим небом. Будинки, паркани, дерева ставали невиразні, ніби намальовані на синій марлі. Здавалось, що небо спустилося до самої трави й можна полетіти, немов ластівка, якщо відштовхнутися сандалями від пружних стеблин грициків, від плоского листя подорожника.
І я літав.
Зустрічне повітря вітрилом надимало сорочку. М'який пух, лоскочучи, забирався у рукави і під комір, лагідно й стрімко торкався щік, губів, шиї. І радість життя була легка, як цей пух, чиста, як вранішнє небо.
Щоправда, іноді ця радість швидко зникала, поступаючись місцем пронизливій тривозі: з вулиці чувся знайомий стукіт босоніжок. Йшла поштарка Люба.
Всі її знали, маленьку, мов дівчинка, у синьому беретику, в жовтій гімнастерці, з сумкою, чорною і величезною, як піаніно.
Над вулицею зависала тиша. Здавалося, навіть пух завмирав у синьому повітрі. Тільки Любині каблучки стукали по дошках тротуару. Стукали неголосно і якось винувато. Тиша ставала свинцевою. Іноді вона вибухала десь голосним жіночим плачем, і тоді слово «похоронна» ніби нависало над вулицею. Ніби хтось написав його у повітрі чорними літерами…
І все-таки коли я думаю про той час, то згадую чисте небо червня і радісний політ серед тополиної завірюхи. Це не тому, що пам'ять відкидає все погане. Неправда. Все пам'ятається: і нещадність воєнних зим, коли розпухали від холоду пальці, і деруни з картопляних лушпайок, і короткий брязкіт ножиць, що вирізали з хлібних карток дрібні квадратики талонів. Але у дитинства сміливий характер. Боно бореться за радість. Боно цю радість знаходить, незважаючи на холод і лихоліття.
Що ж, зрештою, все було не так уже й погано. Війна була далеко, наші били німців так, що від тих тільки трісочкн летіли. Починалося літо сорок четвертого року. Поштарка Люба іноді залишала у фанерному ящику біля хвіртки паперові трикутнички з почерком батька, а біду обносила стороною. А тополя цвіла.
І, певно, в цьому білому кружлянні під безхмарним небом літа прозвучав для мене вперше голос синіх просторів. Голос, який робить з хлопчаків моряків, поетів і мандрівників.
Не знаю, як це сталося. Я не думав тоді ні про вітрила, ні про море. Але одного такого дня захотілося мені зробити крилатого кораблика, щоб літати у тополиній завірюсі, тримаючи його на долоні. Не літак, а саме кораблик з крилами. На зразок того корабля, якого я бачив у фільмі «Золотий ключик». Цей фільм я дивився двічі в кінотеатрі «Сокіл», де працювала контролером Ганна Василівна, яка жила за стінкою.
Кораблик я вирішив зліпити з глини, а по боках хотів приробити сухі крила бабки. Їх я сподівався відшукати у траві.
Мені тоді і на думку не спало, що крила ці, схожі на пелюстки скляних ромашок, можна знайти лише наприкінці літа, коли бабки вже гинуть.
Зате, де взяти глину, я знав точно. Була така місцина позаду будинку, в сирому кутку біля паркана.
Я озброївся тріскою, схожою на плоский багнет, і за хвилину докопався до вологого шару. І тут мене відшукав Славко Диркнаб.
Прізвище у Славка було найпростіше — Іванов, а Диркнабом його називали хлопці. Прізвисько це здавалося незрозумілим, але підходящим.
П'ятикласник Славко був великий, круглоголовий і безнадійно рудий. Якщо він сонячного дня сидів біля вікна, від стриженої під машинку голови як від начищеного самовара по кутках розліталися жовті відблиски. Кругле ластовиння на Славчиному обличчі сяяло, мов нові копійки. І очі у нього були руді, котячі. Хитрі й незрозумілі очі.
Я знав, що від Славка бувають неприємності, а хороших речей не буває. Тому дивився на нього з побоюванням, і голова моя сама по собі втягувалася у плечі.
Проте Диркнаб не поспішав влаштовувати неприємність. Посміхнувся, ліниво примружився і сказав:
— Значить, ліпити збираєшся…
Втікти було ніяк. Довелося відповісти:
— Угу… Ліпити.
— А що?
— Не знаю ще, — обережно сказав я. Розкривати свої плани рудому лиходієві я не збирався.
Диркнаб зітхнув і сумно закліпав очима. Я насторожився ще більше.
— Я, коли маленький був, також любив з глини ліпити, — несподівано признався Славко. У жовтих очах його з'явилася задума.
Він присів поруч. Це було до речі, бо у мене вже шия здерев'яніла: спробуйте-но, сидячи навпочіпки, дивитися на людину, якщо вона стоїть за спиною.