Славко потицяв пальцем глиняну грудку і сказав так само сумно й довірливо.
— Я й зараз ліпити люблю. Часу тільки немає. Мати як побачить мене — одразу: «Ану, марш у чергу за хлібом?» або: «Марш по гас!» Чи ще щось. Поки в черзі стовбичиш, вечір надходить, треба ще за Манькою в садок плентатися. Потім мати на нічну зміну йде, а я знову ж з Манькою… У тебе життя спокійніше, ти у матері молодший.
Цією несподівано серйозною розмовою Диркнаб розвіяв моє недовір'я. Подумати лишень: він шукав у мене співчуття! Я старанно зітхнув:
— Важко тобі…
— Та… Так… А ліпити я понад усе кораблі люблю. Колись добре умів. Хочеш, зроблю кораблик?
Хіба можна було відмовитися?!
— Тільки тут нецікаво, — подумавши, вирішив Славко. — Випробовувати ніде. Давай у вас на кухні. Одразу зліпили й одразу в бочці випробуємо.
— Знаєш що, Славко, — заперечив я, — краще не треба. Глина ж не дерев'яна. Вона бульк — і на дно.
Славко ображено випрямився:
— Я дурень, так?
— Ні… — сказав я насторожено.
— Ні, ти скажи. Дурень?
Я розгублено кліпав очима. Визнати Славка дурнем було неможливо. Про те, що глина тоне, я знав точно.
— Глина важка, — пробурмотів я, не дивлячись на Диркнаба.
— А залізо? — запитав він. — Залізо ще важче. А з чого роблять пароплави? Із заліза. А пароплави тонуть?
Пароплави не тонуть. Їх для того й роблять, щоб вони не тонули, а плавали. І заперечувати тут було безглуздо.
— От бачиш, — поблажливо зауважив Диркнаб. — Головне, знати спосіб. Як зробити.
Ми прийшли на кухню. Славко розкатав на столі глиняну ковбасу з загостреними кінцями, приплюснув її і наліпив зверху блямбу.
— Підводний човен, — пояснив він. — Схожий?
Я сказав, що схожий, але подумав, що Диркнаб бреше, не ліпив він кораблів.
— Бери тепер і пускай його у воду, — запропонував Славко. — Не бійся.
Але я боязко засперечався:
— Та… а вода чиста. А глина брудна…
— Глина? — здивувався Славко. — Брудна? З неї посуд роблять. Глечики різні та чашки. У ній жодного мікроба немає. Та не бійся ти.
Я неохоче зняв з бочки дощану кришку, важку, як щит Іллі Муромця. Бочка ніби зітхнула. Запахло сирим деревом і дощем.
— Ну, мерщій, мерщій, — квапився Славко.
Я обережно опустив човна до води, жалібно глянув на Славка… і розтулив пальці.
Човен булькнув і пішов на глибину. Розійшлися кола. Я побачив у чорному дзеркалі води своє розгублене обличчя. І сказав пошепки:
— Славко, не плаває.
— Ти що? Як — не плаває? — квапливо заговорив Славко. — Він же підводний, під водою і плаває. Поплаває і підніметься. Ти почекай. А я піду, бо мати сваритиметься.
Грюкнули двері. Я залишився біля бочки, клянучи Диркнаба. Сльози падали у воду, і напівпорожня бочка тихенько дзвеніла.
Сльози біді не підмога. А біда була немаленька. Воду носили від водокачки за чотири квартали. Справа ця була клопітка і довга: біля водокачки завжди стояла черга. Я зіпсував дводенний запас води і нічого хорошого не чекав від життя.
Я закатав до плеча рукав, ліг животом на край бочки і спробував виловити підводного човна. Де там! Хіба дотягнешся до дна? Тоді я приніс кочергу й довго хлюпавсь у бочці, намагаючись підчепити затонуле глиняне судно.
За цим сумним заняттям застав мене Павлик.
Він непомітно з'явився на порозі, і я здригнувся, коли почув питання:
— Ти що? Скарб шукаєш на дні морському? Чи юшку вариш?
Питання було задане з легким подивом, але й з єхидством також. Павлик взагалі ніколи не розмовляв зі мною по-звичайному. Якщо сердитий був, бурчав і радив «зникнути з горизонту». Якщо був у доброму настрої, весь час глузував. Я звик. На інше Я й не сподівався. Йому вже стукнуло одинадцять, а мені й семи не було.
— З чим юшечка? — уїдливо запитував він. — Покуштувати даси?
— Човен потонув, — сказав я уривчасто, щоб не розревітися.
Тоді він здивувався по-справжньому:
— Що за човен такий?
— Диркнаб підводного човна зробив. А той…
Павлик гмикнув. Не було в нього співчуття.
— Балда, — сказав він. Було цілком ясно, що він має на увазі мене, а не Диркнаба.