Милка? А їй що тут треба? Я скинув гак.
При світлі коридорної лампочки Милка у зсунутому капорі здавалася блідою і переляканою.
— Біжи до Павлика! Він кличе. Та швидше, бо поїде! Та одягнися ти, дурню! Швидше, тобі кажуть!
Звичайно, я нічого-нічого не зрозумів. Одне лише збагнув: бігти треба з усіх сил. Інакше Павлика не побачу зовсім. Ніколи.
«Куди, навіщо він хоче їхати? Чому він удень нічого не сказав? Може, Милка бреше?
— Може, ти все переплутала, Милко?
— Та мерщій ти, тюлень!
І зовсім вона не бреше. Вона прийшла, а він сидить на валізі і не хоче на вокзал їхати, поки на стару квартиру не збігає з Владиком попрощатися! А їх уже вантажна машина чекає. Суцільний галас і сльози.
Що? Чому так одразу? Та звідки вона знає? І зовсім не одразу. Просто Ганна Василівна Павликові не казала, бо лиха на нього була. Він увесь час з нею лаявся останні дні.
Куди їдуть? Здається, в Новосибірськ. Там брат Павликового батька живе, поранений, після фронту. Речі? Які у них речі? Подумаєш, меблі! Залишили. Може, потім заберуть…
— Комір застібни! А шапка?
— Наплювати!
Шапка! Чи не все одно…
Я мчав по синіх сутінкових вулицях і бачив, як туманний місяць, схожий на жменьку срібного пилу, летить поперед мене серед голих чорних гілок. І чув, як стукають по дошках підошви. Чув немов збоку: ніби хтось інший в нових черевиках, Що не гнуться, біжить безлюдними тротуарами. Щось гучно тріпотіло й ляпало над головою. Я не одразу зрозумів, що це рвуться від зустрічного вітру крила паперової будьонівки. Потім я вдарив плечем відсирілу хвіртку, і вона важко прочинилася.
Над ґанком горіла дуже яскрава лампочка, але дім був темний і глухий. У зачинених віконницях не світилася жодна шпаринка.
Ні на що добре не сподіваючись, я зійшов на ґанок (тек-тек, — бацали по сходах підошви). Постукав. Стукіт розтанув в порожнечі залишеного будинку. Я схлипнув, повернувся спиною і вдарив у двері каблуком. Від струсу замиготіла наді мною лампочка. Вона миготіла довго й невпевнено, ніби роздумуючи: горіти чи згаснути. Потім вирішила все-таки нести службу до кінця.
До нижньої сходинки ґанку підступала широка калюжа. Вода здавалася чорною і маслянистою. Через калюжу була перекинута дошка. А я й не помітив, як проскочив по ній сюди. Неподалік від дошки застиг на гладіні води крихітний двощогловий кораблик з розмоклими вітрилами. Я впізнав свою каравелу, хоча щогли були інші — вищі й акуратніші.
Більше я не стукав. Спустився з ґанку і пішов по дошці через калюжу. Дошка увігнулася, шльопнула по воді, і кораблик зраділо підстрибнув на коротеньких хвилях. Він квапливо закивав мені щоглами. А я пройшов повз нього зі своїм горем і образою.
Я майже дійшов до хвіртки, не думаючи про кораблик, але зорова пам'ять чіпко тримала його: як він, бідолаха, стрибає на гребінцях і погойдує щоглами-скіпочками… Гострий жаль до крихітки-каравели, покинутої капітанами, поштовхом зупинив мене за півкроку од хвіртки. Я коротко зітхнув і кинувся назад. Знову дошка шльопнула по калюжі, і відображення лампочки розкидало по чорній воді золоті зигзаги. Обережно, щоб не зім'яти намоклий фор-марсель, я притягнув до себе кораблик за верхівку щогли…
Потім я ніс його в долонях, як змерзле котеня, і говорив смішні ласкаві слова.
Хотілося плакати, але плакати було марно. Поїзд з Павликом не дасть задній хід і не повернеться на нашу станцію.
З цією думкою я раптом зрозумів одну просту річ: будь-яка казка, будь-яка гра, будь-які хороші вечори обов'язково закінчуються. Пам'ятаєте, літнього вечора кличуть вас з ганку, а ви просите: «Ну, ще п'ять хвилинок!» Але п'ять хвилинок, минають, як одна, і все одно час додому, з-під зірок, з веселої країни ігор — у нудні кімнати. І, засинаючи, ви знаєте, що такого вечора більше не буде. Будуть інші — хороші і погані, але такого не буде ніколи.
І вечори з Каравелою теж закінчилися. Добре, що хоч згадати про них можна без гіркоти. А коли б ми не встигли? Якби ми сьогодні вдень не зустрілися? Я навіть зупинився на мить від запізнілого страху…
Вдома я опустив до столу лампочку. Потім на стосі книг прилаштував поряд із нею каравелу — сушитися. Тінь її виросла і лягла на білу віконну завісу.
Це була стрімка тінь корабля, який не збирався віддавати якір. Він не прибрав жодного вітрила, він був у дорозі.
І тоді я подумав, що неправда, ніщо не закінчилося. Ні вітрила, ні таємниці, ні сині вітри. Все ще буде не раз. По-справжньому, А був тільки початок,
Тінь Каравели ожила й тихо хитнулася. Це хитнулася завіса. За вікном починав зітхати і важко розхитуватися вологий вітер. Піднявся і гуркнув на даху відірваний залізний лист. З шумом покотився з дровітні порожній фанерний ящик… Вітер обіцяв теплі, проте не сонячні дні, коли повітря стає щільне, як волога вата. Але я згадав, що називається цей вітер пів-денно-західним циклоном і приходить він з південних узбереж, де таємниче блимають маяки і оброслі черепашками кораблі ласкаво труться бортами об скрипуче дерево причалів.
Усе довкола знову стало синім і білим, манливим…
Більше від усіх казок я любив «Сивку-Бурку». А в ній найдужче мені подобалися головні слова: «Сивка-Бурка, віща Каурка, стань переді мною, як лист перед травою!»
Коли бідолашному Іванові загрожували всілякі лиха, я завчасу з тамованою радістю шепотів його ворогам: «Ну, начувайтесь, голубчики…» Знав я, що зараз вийде Іван у чисте поле, на високий трав'янистий пагорб, свисне в чотири пальці, покличе вірного коня:
Ці слова були як пароль. Як початок пісні, як сигнал тривоги, який скликає друзів.
Потім я часто чув від різних людей, ніби їм незрозуміло: чому «як лист перед травою»? Що це значить? Я дивувався. Ніколи мені це не здавалося незрозумілим. Цілком ясно уявляв я собі нічне поле під чорним небом з великими білими зірками, яскраву траву, ніби підсвічену зсередини. Вона закінчувалася біля вибитого копитами глинистого майданчика. І там, біля краю, раптом, як за таємним сигналом, пробивав глиняну кірку і стрімко розвертався з спіралі високий пружний лист. Тонкий і довгий, ніби лезо меча. Трави коливалися і шовковисто стелилися під нічним вітром, а лист стояв суворо й прямо (а з темряви, від горизонту, з наростаючим тупотом мчав ще невидимий кінь). Що тут було незрозумілого?
Ні, я все розумів. Певно, тому, що дуже любив траву. В середині зими, коли крокви нашого флігеля потріскували від снігового вантажу, мені снилася казкова круча, заросла коноплями і полином, бузкове небо й щербатий місяць над дахами Зарічної слободи. По крутій стежинці серед лоскотливих стеблин і листя я біг до води, стрибав з приступки на приступку. Темні волоті високих рослин пролітали біля щік. У повітрі стояв запах мокрого річкового піску і трав.
Посеред ночі я прокидався від пекучого суму за літом, за шелестом трави і теплим вітром, який пахне вологим листям тополь. За вікнами, як змерзла кішка, шкреблася поземка. Мені хотілося плакати, але це було марно: зимові місяці попереду здавалися нескінченними, як ті десять років, які я прожив на світі.
Але якось серед зими я побачив свіжу зелень.
У палісаднику поряд із нашим флігелем я влаштовував собі сніговий бліндаж. Дерев'яна лопата була вдвічі вища за мене. Держално чіплялося за кущі, і сухий, сипучий сніг падав мені за комір. За коміром він противно танув, і колючий шарф муляв.
Возитися з бліндажем не дуже хотілося. Та ще менше хотілося йти додому, бо одразу засадять за уроки. Правда, сестра Тетяна зараз жила не з нами: вона вийшла заміж за льотчика і поїхала. у Ростов. Але мати стежила за моїм навчанням так само прискіпливо, як Тетяна…
Я вирізав у сніговій товщі квадратну яму, оточив її бруствером і почав розчищати дно. І от разом з сніговими крихтами лопата винесла на світ чорні грудочки мерзлої землі.
Я так давно не бачив звичайної чорної землі! Опустився на коліна й рукавичками розмів на дні кружечок завбільшки з блюдце. Відкрився п'ятачок чорнозему з мертвими бурими стеблинками і склянкою від пляшки. Поряд із склянкою лежала земляна грудка. Я дав їй щигля. Грудка відскочила. І на її місці, пружно розгинаючись, піднявся мені назустріч яскраво-зелений листочок.
Крихітна зелена стрілочка!
Я приголомшено дивився на це диво.
Відкриття порадувало мене і в той же час якось пригнітило своєю незвичайністю. Тоненький листочок був таким беззахисним серед снігових нагромаджень… Майже не думаючи, подихав я в рукавичку і накрив нею листочок. Потім, задкуючи, вибрався з палісадника й побіг до матері.
Мати була не в дусі. Вона намагалася заштовхати на місце цеглину, що випала з нашої старої грубки. Зловредна цеглина відчайдушно опиралася. Вона ловко вивернулася, впала на залізний приступок і на зло матері розкололася. Мати плюнула…
— Там у палісаднику травинка… — винувато почав я, дивлячись на цегляні половинки.