— Що? — озвалася мати. — Про що ти?
Вона намагалася не перенести досаду з цеглини на мене, але це було важко.
— Ти б краще про уроки згадав, — сказала мати. — Довчився до третього класу, а таблицю множення досі не знаєш.
— Там зовсім зелена травинка, — пригнічено повторив я. Було ясно, що моє відкриття не має для матері ніякого значення.
Але вона все-таки зрозуміла. Запитала:
— Зовсім зелена?
— Так, — відгукнувся я. — Як влітку.
— Ну що ж… — зітхнула мати (і це було, певно, зітхання про літо). — Так буває… Хіба ти ніколи не чув, що зелена травичка зимує під снігом? Дожидається тепла.
Так, я згадав. Я чув, звісно. Тільки вірилося в це не дуже. Але ж тепер я бачив сам!
— Даремно ти розкопав травинку, — сказала мати. — Вона захолоне на повітрі.
— А під снігом не захолоне? Він же крижаний!
— Не такий вже він холодний. Він пухнастий і м'який.
Я побіг у палісадник.
Снігові я не дуже вірив. Тепла рукавичка здавалася більш надійною, але за неї могло влетіти.
Я забрав рукавичку. Вузький листочок стояв сміливо й пружно. Я набрав з гілок найлегшого і найпухнастішого снігу і білим курганчиком засипав травинку. Потім уклав шар снігу важчого. Потім зарівняв яму…
Спогад про сміливий листочок сповнював мене радісним збудженням. Я схопив санчата і збіг у яр. Там мчав з кручі на кручу, поки не прийшли густі темно-сині сутінки. Ввечері мені влетіло. Злипалися очі, і я ніяк не міг розв'язати задачу про ящики з фруктами. Мати назвала мене ледарем, нетямущим, розтелепою і мучителем. Вона розв'язала задачку сама, звеліла йти спати й пообіцяла відлупцювати, хоча ніколи цього не робила.
Я забрався у постіль і почав ревти від образи. Винним себе я не відчував. Важко було зрозуміти, чому якась задачка важливіша від радості, важливіша від чудесної знахідки. Адже травинка була крихітною скалочкою справжнього літа.
А задачка була про груші й абрикоси, яких я ніколи не куштував і бачив тільки на малюнках…
Поплакавши, я вмостився зручніше, посміхнувся вкритому снігом листочку й пошепки запитав: «Не холодно тобі?»
«Що ти!» — відгукнувся він. Витягнувся у стрілку, розгорівся зеленим світлом, і сніг почав осідати й танути навколо, а зашкарублі стеблини на землі наповнилися живим соком і заколивалися.
«Значить, це ти? — запитав я, радісно дихаючи. — Ти — лист перед травою»?»
Він не відповів, лише сніг від нього розбігався все далі, а ніч виповнювалася легким стрімким тупотом.
І ось у темряві я не побачив, а швидше вгадав великого чорного коня. Він ласкаво дихав мені в обличчя. Неподалік обережно переступали ще двоє чорних коней.
Це був не сон. Я чудово розумів, що лежу в ліжку під витертою ковдрою (а зверху ще материна тілогрійка), і навколо наша кімната, і наші ходики цокають у темряві. Але водночас я забирався на поручні ґанку, а з них на спину коня. Я відчував ногами вологу коротку шерсть на кінських боках, а пальці тонули і плуталися в тугих пасмах шовковистої гриви.
Я торкнув щокою теплу шию коня і пошепки попросив:
«Ну, пішли…»
Кінь узяв з місця плавно, майже не торкнувшись землі, і швидко обабіч, не відстаючи, йшло ще двоє чорних коней. Заструмився назустріч нічний літній вітер. Побігли світні цятки — чи то зірки, чи то вогники, чи то відблиски вогнищ на списах далекої кінноти…
Коні почали приходити щоночі. Їх було троє. Двоє завжди трималися осторонь, а найголовніший підходив упритул, і я обнімав його велику добру голову. Потім стрибав а билець на спину.
Коні несли мене то в синій ліс, повний шарудіння, вогників і напівзнайомих казок, то аж до крайнеба, де величезний місяць чіпляв нижнім рогом великі ромашки. Іноді ми влітали у саму гущавину битви, де безшумно і люто билися наші й ворожі вершники. Серед миготіння списів, мечів і щитів я самозабутньо розмахував підхопленою на льоту шаблею і, зваливши ворожого отамана, неушкоджений виходив із сутички.
Але це було не головне. Ось що було головним: темне поле, високі зірки і тепле повітря, яке легко струмилося по траві; неспокійні горизонти, де прокочувалися чи то бої, чи то грози; співучий і трохи тривожний голос сурми вдалині. І треба мчати комусь на виручку. Анітрохи не страшно, тільки треба поспішати. І ми летіли крізь ніч, а вона охоплювала з усіх боків і мчала попереду. Зірки зникали. Здавалося, ми мчимо всередині величезного чорного конуса, а цей конус немов велетенський спис, націлений на самотній вогник попереду. Під копитами дрібно гримотіла вимощена дорога, і від бруківка сипалися іскри…
Це відчуття тривожного польоту я пам'ятаю навдивовижу міцно. І так само пам'ятаю, як наростала радість, коли від лункого тупоту розліталися усі небезпеки і тривоги, а вогник попереду перетворювався на яскраву світанкову щілину.
Я не знаю, тоді чи згодом склалися такі рядки:
Через півтора десятка років у цілинному наметі під осіннім зоряним небом Хакасії я розповідав про Чорних Коней одному чоловікові. Я вважав його товаришем. Він любив бути відвертим. Він сказав:
— Знаєш… Я розумію. Ти, звичайно, був маленький. Але взагалі це все одно втеча від дійсності.
Я назвав його бовдуром і замовк.
Дитинство не ділить дійсність на життя і казки. В дитинстві все — справжнє. І казки — теж справжні, якщо вони допомагають жити. Якщо в них віриш.
Я глибоко повірив у Чорних Коней.
Років у п'ятнадцять у першому зошиті з невмілими віршами я писав, прощаючись з дитинством:
Хиткого плота насправді не було. Я про нього вигадав для більшої поетичної краси і рими. Був хиткий палісадник, що підходив до паркану з дощок від товарного вагона. Одну дошку я відірвав і таким чином познайомився з Майкою, яка жила в сусідньому дворі. Але це було згодом. А поки що я чекав вечорами коней.
Я так повірив у них, що й справді почав думати, що, може, вони приходять ночами. Стоять біля зледенілого ганку й терпляче чекають, повільно переступаючи копитами.
Коли наставала тиша і мати, вкладаючись спати, вимикала світло, я сповзав з ліжка. Всовував ноги в теплі материні валянки, натягував її тілогрійку і пробирався до виходу.
— Ну, чого тебе на холод несе? — сердито дивувалася услід мати. — На кухні відро є…
Я відповідав квапливо й нерозбірливо. Вискакував у сіни, відкидав гачок, що обпалював пальці, і виходив на ґанок. Холод колючою кропивою шмагав по колінах — між тілогрійкою і валянками. Обдував голову. То це лише на мить. А потім, ставало тепліше.
Над дахами висіла змерзла ніч. Зірки блискучими цвяшками стирчали у застиглому небі. І була надзвичайна тиша: кожен звук карбувався у ній чітко, ніби нова галоша на свіжому снігу. Далеко, за кілька кварталів, дзявкав пес. Іноді паровоз зітхав на станції. Потім здалеку випливали і наростали, порипуючи, неквапливі м'які кроки. Хто там? Мабуть, сусід Віталій Павлович повертається з депо, відпрацював зміну… А може, це коні?