— Ну й чудово.
Ми повечеряли. Потім мати переодяглася. Вона одягає синє шовкове плаття. Це плаття мені подобалося. Мати в ньому ставала дуже молодою і красивою. І веселою. Але я не любив все-таки, коли це плаття одягалося. Значить, мати кудись збиралася і її увесь вечір не буде вдома.
— Мамо, ти куди?
— Батечку мій! Ти що, маленький? Плакатимеш: «Мамо, не йди!»?
— Я не плакатиму, — відказав я насупившись. — Просто сидіти самому не хочеться.
— Не сиди. Погуляй. Адже все одно кожен вечір бігаєш.
Еге, «погуляй»! Коли б вона знала!
— Набридло мені гуляти.
— Владику, ну що за принди! Сьогодні симфонічний концерт у міському саду. Це буває раз на кілька років. Невже я не можу послухати?
— А я?
— Що «а я»?
— Теж хочу на концерт, — учепився я. Це було все-таки краще, ніж сидіти вдома.
— Ти серйозно? Адже це не кіно.
— Ну й що? Кіно я бачив, а концерти жодного разу.
— Гаразд… — сказала мати. — Куди тебе подінеш.
Вона дала мені білу сорочку, нові штани (ті, які зшила із клаптиків американських штанів), розчесала на косий проділ мої патли (я терпів) і сказала:
— Виявляється, інколи ти можеш мати досить пристойний вигляд… А хочеш, я зроблю тобі чорний бантик на шию? З білою сорочкою буде дуже гарно.
Я із стриманим обуренням висловив своє ставлення до бантиків. Мати зауважила, що я все-таки чудовисько, і ми пішли в сад.
Біля воріт саду нам зустрівся високий чоловік у глухому кителі, з прапорцем на кашкеті. Прапорець був білий з зеленою каймою. Чоловік увічливо привітався з мамою.
— Добрий вечір, Сергію Едуардовичу, — відповіла мати, і ми пішли поряд.
Спершу — мовчки. Мати йшла похиливши голову. Сергій Едуардович поглядав на мене. А я — на нього. Мене цікавив кашкет.
— У відділі прочитали ваш нарис, — сказала мати. — Всім подобається. Тільки… розумієте, газетний обсяг… Дещо слід скоротити матеріал. Хоча шкода.
— Скорочу, — квапливо погодився Сергій Едуардович. — За чим там шкодувати? Не в цьому справа… — Він помовчав і несподівано признався: — Із тридцять шостого року не чув симфонічного оркестру…
І знову вони з матір'ю замовкли.
— А чому у вас кашкет морський, а на прапорці літак? — запитав я.
Він, по-моєму, зрадів запитанню. Швидко зняв і простягнув мені кашкета:
— Це не літак, а перехрещені риби. Я — рибник. Промисловик. Розумієш?
Я кивнув. Голова у нього була з довгими залисинами, а обличчя сухе, у зморшках, але добре. А на руці бракувало двох пальців.
Сергій Едуардович узяв кашкет і пішов купувати квитки.
— Йому пальці снарядом відірвало? — запитав я.
— Ні, — сказала мати. — Він не був на війні. Пальці він оморозив.
— А-а… — протягнув я розчаровано.
— Дурненький, — сказала мати. — Цей чоловік зазнав стільки… Він багато років працював на Півночі. У найважчих місцях. Одного разу в тундрі він рятував льотчика. Літак розбився при аварії. Сергій Едуардович теж був у тому літаку, але вцілів. Він тягнув льотчика три доби на саморобних санях, обморозив руки й ноги… А коли дістався до стійбища, виявилося, що льотчик помер. Це було найстрашніше…
Я похнюпив голову. Сергій Едуардович підійшов, мигцем глянув на мене й запитав:
— Здається, була серйозна розмова?
— Ні, — сказала мати. — Звичайна розмова. Не хочу, щоб він виріс легковажним базікалом.
— Байдуже, — заступився Сергій Едуардович. — Легковажність минає. Лише не виріс би чиновником і боягузом.
Ну от, треба ж було йому це сказати! Знову стало погано на душі.
Майданчик з естрадою побудований був серед старих беріз. Його оточував дерев'яний високий штахетчик. Ми прийшли туди майже останніми і ледве відшукали вільні місця. Біля самого проходу. Мати сіла поряд із веснянкуватою дівчиною, а я примостився скраєчку лави. Веснянкувата дівчина зі здивуванням глянула на мене й одвернулася. Напевно, подумала: «А це хлопченя чого сюди припхалося?» Теж мені принцеса! Руда…
Сергій Едуардович сів неподалік від нас. Подивився на матір і ледь кивнув. Навіть не кивнув, а просто опустив очі. Мовляв, усе гаразд. Подумаєш, герой… Ще й перезирається!
Було похмуро й незатишно. Дуло по ногах. Вітер не вітер, а такий низовий протяг шарудів під лавами, крутив папірці в проході. Я зіщулився, похитав ногами, щоб прогнати холод.
— Не крутися, — сказала мати. — Краще подивися на музикантів.
А що на них дивитися? Усі однакові, в чорних костюмах. Одні зі звичайними скрипками, інші теж із скрипками, тільки величезними — такими, що не піднімеш, доводиться на підлогу ставити. А ще барабан. Та кілька сурмачів ззаду. Ну й що? Я ці інструменти вже скільки разів бачив! У кіно. Ними в картині «Веселі хлоп'ята» музиканти один одного лупцювали. Під керівництвом Леоніда Утьосова. А тут, звичайно, не дочекаєшся таких веселощів.
Мене тільки дерев'яні труби трохи зацікавили. Довгі такі, коричневі. Схожі на міномети.